Спокута

— Гей ви там, — пролунав голос. — Валіть звідси. Тут і без вас повно.

Нетл запалив сірник і підняв над головою. Усюди вздовж стін, обпершись об них, сиділи солдати, більшість із них спали. Ще декілька лежали на підлозі просто посередині, але місце ще було, і коли сірник погас, Нетл натиснув Тернеру на плечі, примушуючи сісти. Вигрібаючи з-під себе уламки цегли, Тернер відчув, що сорочка знову намокла. Може, кров чи якась інша рідина, але болю наразі не було. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. Вага тіла не тиснула більше на ноги, чудесна легкість розтеклася від колін угору, і він знав, що цієї ночі вже навіть не поворухнеться, як би це не розчарувало Нетла. Коливальний рух цілоденного ходіння передався тепер підлозі. Тернер відчував, як вона розхитується й брикає під ним у повній темряві. Проблема зараз полягала в тому, щоб поїсти, уникнувши пограбування. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але поки що він не робив нічого, в голові була блаженна пустота. Через якийсь час Нетл розбудив його штурханцем і тицьнув йому в руки пляшку з вином. Він обхопив шийку губами, перехилив пляшку й став пити. Хтось почув оте булькання в горлі.

— Що там у вас таке?

— Овече молоко, — сказав Нетл. — Ще тепле. Хочеш?

Почулося відхаркування, і щось тепле й драглисте ляпнуло Тернерові на руку.

— Ви брудні скотиняки, от ви хто.

Пролунав ще один голос, загрозливіший.

— Ану позатикайте морди. Я заснути хочу.

Намагаючись рухатися беззвучно, Нетл намацав у наплічнику ковбасу, розрізав її на три шматки й передав один Тернеру разом із куснем хліба. Той простягся в повний зріст на бетонній підлозі, натягнув на голову шинель, щоб не чути було м’ясного духу й звуків жування, і в духоті свого ж власного дихання, впираючись щокою в цегляні й камінні уламки, почав їсти найсмачніше в своєму житті м’ясо. Лице все ще пахло ароматизованим милом. Він кусав хліб із присмаком армійського брезенту і рвав зубами й смоктав ковбасу. Коли їжа дійшла до живота, в грудях і в горлі розлилося тепло. Йому здавалося, що він ішов цими дорогами все життя. Заплющував очі й бачив, як рухається асфальт і як у полі зору поперемінно з’являються його ноги. Навіть жуючи, він відчував, як раз по раз провалюється в сон, нехай навіть на кілька секунд. Він увійшов у якийсь інший часовий вимір і був зараз зацукрованою мигдалиною, яка зручно вмостилася в нього на язику, а її солодкість належала іншому світові. Він чув, як солдати жаліються на холод у підвалі, і був радий, що сам він закутаний у шинель, і відчував мало не батьківську гордість, що не дозволив капралам викинути їхні шинелі.

У підвал зайшла група солдатів, які шукали притулку й запалювали сірники, зовсім як вони з Нетлом. Він відчував ворожість до них, його дратував їх західний акцент. Як і всі інші в підвалі, він хотів, щоб вони забралися геть. Проте вони знайшли собі місце, десь за його ногами. Він вловив запашок віскі, і вони йому не сподобалися ще більше. Вони галасливо облаштовували свій нічліг, а коли хтось із-під стіни кинув: «Селюхи срані», один із них метнувся на голос, і навіть здавалося, що зараз почнеться сварка. Однак темрява і втомлені протести присутніх вберегли мир.

Невдовзі чулося вже тільки розмірене дихання й хропіння. Підлога під ним усе ще начебто хилилася, потім почала розгойдуватись у ритмі розміреного маршу, і Тернер знову відчув, що він надто переповнений враженнями, надто збуджений, надто виснажений для того, щоб спати. Крізь шинельне сукно він намацав пачку її листів. Я чекатиму тебе. Повертайся. Слова не були безглуздими, але зараз вони його не зачіпали. Тут усе було ясно — коли одна людина чекає іншу, це нагадує арифметичну суму і так само позбавлене емоцій. Чекання. Просто одна людина нічого не робить, весь час, а друга до неї наближається. Чекання — це важке слово. Він відчував, як воно тисне на нього, важке, наче шинель. Усі в цьому підвалі чекали, й усі на березі теж. Вона чекала, так, і що далі? Він намагався почути, як її голос вимовляє ці слова, але чув лише свій власний, заглушений ударами серця. Він навіть обличчя її не міг пригадати. Намагався скерувати думки на нову ситуацію, на ту, яка начебто зробить його щасливим. Усі складнощі кудись зникли, нікуди не треба було спішити. Брайоні змінить свої свідчення, перепише минуле так, що винні стануть невинними. Але що таке вина в наші дні? Дешевина. Усі винні — і ніхто не винен. Зміна свідчень нікого не порятує, бо не вистачить ні людей, ні паперу й чорнила, ні терпіння й спокою, щоб записати твердження усіх свідків і зібрати всі факти. Свідки також винні. Весь день ми спостерігали злочини один одного. Ти сьогодні нікого не вбив? А скількох ти залишив умирати? Тут, у підвалі, ми про це нікому не скажемо. Ми виспимося й забудемо про це. Брайоні. Його зацукрована мигдалина мала присмак її імені, і це здавалося таким химерним і неймовірним, що він навіть засумнівався, чи правильно запам’ятав його. Й ім'я Сесилії також. Невже він завжди сприймав як належне дивовижність цих імен? І навіть це питання важко було втримати в голові. У нього тут, у Франції, стільки незавершених справ, що йому здалося доречним відкласти свій від’їзд в Англію, навіть хоча торби вже спаковані, ці дивні, важкі торби. Ніхто їх не побачить, якщо він залишить їх тут, а сам повернеться. Невидимий багаж. Він повинен повернутися й зняти хлопця з дерева. Він уже робив так раніше. Він повернувся туди, де нікого не було, і знайшов хлопців під деревом, і ніс П’єро на шиї, а Джексона на руках через парк. Такі важкі! Він був закоханий — у Сесилію, у близнюків, у свій успіх, у світанок із туманом, що світився таким дивним світлом. А як його зустріли! Зараз він звик до такого, це вже стало цілком звичайним, але в ті часи, до того, як душа огрубіла й стала нечутливою, коли це ще було новиною і все інше теж було новим, він гостро це відчув. І його справді схвилювало, коли вона отак вибігла з будинку й заговорила з ним біля відчинених уже дверцят поліцейської машини. Я чисту й щиру душу мав, / Коли тебе кохав. А він піде назад, тим же шляхом, яким прийшов, відмовившись від усього, чого вони домоглися, піде осушеними й похмурими болотами, повз лютого сержанта на мості, через розбомблене село, довгою вузькою дорогою, що тягнеться безкінечними полями, вгору-вниз, вгору-вниз, шукаючи ту бічну дорогу по ліву руку на краю села, навпроти взуттєвої крамниці, а тоді пройти ще дві милі, перелізти через огорожу з колючим дротом і далі лісом і полями аж до тієї ферми двох братів, де можна заночувати, а наступного дня в золотистому ранковому світлі поспішити за стрілкою компаса тією чудесною країною маленьких долин, де течуть струмки й гудуть бджоли, а потім піднятися стежкою до скорботної хатини біля залізничної колії. І до дерева. Позбирати з грязюки шматки обгорілого, роздертого одягу, клаптики піжамки, потім покласти його в могилу, того нещасного блідого хлопчика, і якось пристойно поховати. Гарний хлопчина.

Нехай винні ховають невинних, і нехай ніхто не змінює свідчень. А де зараз Мейс, хто допоможе копати? Той хоробрий ведмідь, капрал Мейс. Ось ще одна незавершена справа і ще одна причина, чому він мусить залишитися тут. Він повинен знайти Мейса. Але спершу він знову повинен пройти всі ці милі, повернутися на північ до того поля, де фермер із собакою все ще йдуть за плугом, і запитати у фламандської жінки і її сина, чи вважають вони його винним у їхній смерті. Бо людина часом надто багато бере на себе в марнославному пориві самозвинувачення. Можливо, вона скаже «ні» — по-фламандському. Ти хотів допомогти нам. Ти ж не міг перенести нас через поле. Ти ніс близнюків, а не нас, ні. Ні, ти не винен. Ні.

Почувся шепіт, і він відчув чийсь подих на своєму розпашілому обличчі.

— Дуже багато галасу, начальник.

За головою капрала Нетла видно було широку смугу темно-синього неба, а на її тлі чітко вимальовувався пошарпаний край зруйнованої стелі підвалу.

— Галасу? Що я робив?

— Кричав «ні» й усіх перебудив. Деякі хлопці сильно роздратувалися.

Він спробував підвести голову, але не зміг. Капрал запалив сірника.

— Господи. Ти й справді жахливо виглядаєш. Ану, давай. Ковтни.

Він підняв Тернеру голову й приклав йому до губ манірку.

Вода мала металевий присмак. Коли він напився, на нього накотила величезна, океанічна хвиля втоми, затягаючи його кудись у глибину. Ішов він по землі, аж впав у океан. Щоб не лякати Нетла, він намагався говорити розсудливіше, ніж був здатен.

— Послухай, я вирішив залишитися тут. Є деякі справи, які мені треба залагодити.

Нетл брудною рукою обтирав Тернеру чоло. Той не розумів, чому Нетл вважає за необхідне майже притулятися до нього своїм стурбованим щурячим обличчям.

— Начальник, чуєш мене? — запитав капрал. — Ти мене слухаєш? Десь годину тому я виходив відлити. Вгадай, що я бачив. Дорогою йшов матрос і збирав офіцерів. Вони збираються на березі. Кораблі прийшли. Ми їдемо додому, друже. Тут є лейтенант із «темно-жовтих», який о сьомій поведе нас. Тому поспи трошки й більше не кричи.

Він провалювався кудись і хотів тільки спати, нічого більше — тисячу годин спати. Стало трошки легше. Вода була гидкою, але допомогла, так само як новини й заспокійливий шепіт Нетла. Їх вишикують на дорозі й поведуть на берег. Рівняння направо. Порядок буде відновлено. Ніхто в Кембриджі не пояснював їм переваг ходіння строєм. Більше шанували вільний, нескорений дух. Поетів. Але що знали поети про виживання? Про виживання великої групи людей. Коли й мови немає про те, щоб порушити стрій, щоби брати приступом кораблі, ніяких тобі «хто перший, той і ліпший» чи «хто пізно приходить, той сам собі шкодить». І не чути тупоту й поспіху, коли вони підходять до води. І у хвилях прибою дружні руки підтримують планшир, поки товариші піднімаються на борт. Проте море зараз спокійне, і тепер, коли він сам заспокоївся, він розуміє, як це добре, що вона його чекає. І к бісу всі підрахунки. Я чекатиму тебе — це найголовніше. І саме тому він вижив. Це найпростіший спосіб сказати йому, що ніякі інші чоловіки їй не потрібні. Тільки ти. Повертайся. Він пам’ятав гравій під тоненькими підошвами черевиків, він і зараз відчував його, і ще крижаний холод наручників. Вони з інспектором зупинилися біля машини й обернулися, почувши її кроки. Він ніколи не забуде ту зелену сукню, як вона облягала її стегна, заважаючи їй бігти, й виставляла напоказ красу її рук і пліч. Біліших, ніж туман. Його не здивувало, що поліцейський дозволив їм поговорити. Він навіть не думав про це. Вони з Сесилією поводилися так, наче були самі. Вона не дозволяла собі плакати, коли казала, що вірить йому, що покладається на нього, що любить його. Він же просто сказав їй, що не забуде цього, прагнучи виразити цими словами, який він вдячний, особливо тоді, особливо тепер. А вона тоді торкнулася пальцем наручників і сказала, що не соромиться цього, що тут немає чого соромитися. Потім узяла його за лацкан і легенько струснула, і саме тоді сказала: «Я чекатиму тебе. Повертайся». І була в цьому щира. Час підтвердить, що вона була щира. А потім вони увіпхнули його в машину, і вона заговорила швидко, поки не покотилися сльози, яких вона вже не могла стримувати, і сказала, що все, що між ними сталося, — це їхнє, тільки їхнє. Вона, звичайно, мала на думці бібліотеку. Це тільки їхнє. І ніхто цього не зможе відняти. «Це наша таємниця!» — гукнула вона так, щоб усі це почули, за мить до того, як грюкнули дверцята.

— Я й слова більше не скажу, — проказав він, хоча Нетлова голова давно вже зникла з поля зору. — Розбуди мене перед сьомою. Обіцяю, що не почуєш більше від мене ні слова.

Частина третя

Неспокій не обмежувався тільки госпіталем. Він немов наростав разом із рівнем води в бурхливій брудній річці, розбухлій від квітневих дощів, і лягав вечорами на затемнене місто, наче душевний морок, який відчувала вся країна, непорушний, густий, недобрий, невіддільний від холодної пізньої весни, дбайливо схований за всіма її благодіяннями. Щось ішло до кінця. Лікарі, збираючись групками на перехрестях коридорів, розмовляли зі стурбовано-поважним виглядом, наче ділячись секретами. Їхні молодші колеги стали немовби вищими на зріст, хода в них зробилася енергійнішою, а лікар-консультант здавався неуважним під час обходів, а одного ранку навіть відійшов до вікна й довго дивився на річку, забувши, що ззаду чекають медсестри, виструнчившись біля ліжок. Підстаркуваті санітари здавалися пригніченими, розвозячи пацієнтів по палатах, і немовби забули про свої бадьорі репліки, позичені з розважальних радіопрограм, так що Брайоні була б навіть втішена, почувши знову оті їхні слова, які так її дратували, — «Підманюй любов, бо ж не прийде».

 Але щось мало статися. Госпіталь помалу, день у день непомітно порожнів. Спершу здавалося, що це всього лиш збіг обставин, якась епідемія доброго здоров’я, яку не наймудріші практикантки схильні були приписувати зростанню власної майстерності. І лиш поступово ставала помітною певна закономірність. Порожніх ліжок у їхньому відділенні, та й в інших відділеннях, ставало чимраз більше, наче смертей уночі. Брайоні здавалося, що завмираючі в широких чистеньких коридорах кроки, які раніше були жвавими й енергійними, тепер звучали приглушено і якось винувато. Робітники, які прийшли встановити нові пожежні рукави на сходових площадках біля ліфтів і розставити нові відра з піском на випадок пожежі, працювали цілий день без перерви й ні з ким не розмовляли, навіть із санітарами. У відділенні були зайняті лише вісім ліжок із двадцяти, і хоча роботи було навіть більше, ніж зазвичай, якийсь неспокій, мало не забобонний страх не дозволяв сестрам-практиканткам жалітися, коли вони збиралися всі разом попити чаю. Усі вони стали спокійнішими, поступливішими. Не простягали руки, порівнюючи, в кого як вони порепалися від холоду.

А ще практикантки були охоплені постійним страхом зробити щось не так. Вони всі боялися сестри Марджорі Драммонд, її ледь помітної загрозливої посмішки й облесливого голосу, які передували нападу люті. Брайоні знала, що в неї останнім часом назбиралася ціла низка огріхів. Чотири дні тому, попри дбайливі настанови, пацієнтка, за якою вона доглядала, випила весь свій карболовий розчин для полоскання — за словами санітара, який це бачив, одним духом, наче гальбу пива, — і її тут же вивернуло просто на ковдру. Також Брайоні знала, що сестра Драммонд бачила, як вона виносить лише по три судна за раз, тоді як вважалося, що вона вже має вільно рухатися по палаті з шістьма поставленими одне на одне суднами, наче забіганий офіціант у ресторані «Ля Куполь». Можливо, були ще й інші провини, про які вона забула через утому або й взагалі не знала. Особливо давалися взнаки огріхи з виправкою — забуваючись, вона схильна була переносити всю вагу тіла на одну ногу, що особливо розлючувало її начальницю. Провини й недоліки могли необачно накопичуватися протягом декількох днів: не туди поставлена мітла, ковдра, складена догори етикеткою, найменша недбалість із накрохмаленим комірцем, коліщатка койок не вирівняні й повернуті всередину, ходіння по відділенню з порожніми руками — все це мовчазно фіксувалося, а тоді, якщо ти все ще нічого не помічаєш, гнів обрушувався раптово. І саме тоді, коли здавалося, що все добре.