Суддя та його кат

Здалеку чулося завивання вітру. Згодом він уже міг розрізнити в темряві контури книжкових полиць і стільця, а також край столу, на якому, як він врешті розгледів, все ще лежав револьвер. Раптом він відчув протяг, у спальні стукнуло вікно, і двері різко зачинилися. Відразу ж після цього старий почув у коридорі скрадливі кроки. І все збагнув. Хтось відчинив вхідні двері і зайшов до коридора, але не врахував можливості протягу. Берлах встав і засвітив торшер.

Він узявся за револьвер і зняв його із запобіжника. У коридорі теж засвітилося світло. Берлах здивувався, побачивши у напівпрочинених дверях світло, цей вчинок незнайомого видався йому безглуздим. Він збагнув це аж тоді, коли було вже пізно. Побачив силует руки і долоню, яка потягнулася до лампи, потім різко спалахнуло синє світло, і майже відразу запала темрява, незнайомий вирвав запобіжник і влаштував коротке замикання. Комісар опинився в цілковитій темряві. Незнайомий прийняв виклик і диктував правила: Берлах змушений був боротися в темряві. Комісар міцніше стиснув зброю і обережно прочинив двері до спальні. Зайшов. Крізь вікно пробивалося слабке, ледь відчутне світло, але коли очі звикли, стало видніше. Берлах сперся на стіну поміж ліжком і вікном, з якого видно було річку, друге вікно було праворуч від нього, воно виходило до сусіднього будинку. Він стояв у цілковитій пітьмі, не маючи можливості втекти або відхилитися, але Берлах сподівався, що темрява врівноважить цей недолік.

У примарному світлі з вікна було видно двері до бібліотеки. Він розраховував на те, що побачить силует незнайомого, коли той увійде. І раптом у бібліотеці зблиснув промінь кишенькового ліхтарика, майнув по книгах, опустився на підлогу, перемістився на крісло, потім на стіл. У світлі ліхтарика опинився ніж-змія. І знову Берлах побачив руку крізь відчинені двері навпроти себе. Рука була у брунатній шкіряній рукавиці, вона намацала на столі ніж і схопила його. Берлах підняв зброю і прицілився. Але ліхтарик раптом згас. Комісар змушений був знову опустити револьвер і чекати. Він дивився зі свого місця у вікно, більше вгадував, ніж бачив чорну масу річки, яка невпинно струменіла вздовж свого русла, на одному березі згромадилися будівлі міста, стрілою здіймалася в небо катедра, а над усім цим пливли хмари. Він стояв нерухомо і чекав на ворога, який прийшов убити його. Його погляд свердлив нечіткий контур дверей. Він чекав. Усе було тихо, спокійно. У коридорі годинник пробив третю. Він прислухався і почув здалеку, як цокає годинник. Десь засигналив автомобіль і проїхав повз будинок. Перед баром зібралися люди. На якийсь момент йому здалося, що він чує дихання, але, мабуть, лиш почулося. І він продовжував так стояти. А десь в іншому місці його помешкання так само стояв хтось іще, а між ними була ніч, ця терпляча і жорстока ніч, яка сховала під своїм чорним плащем смертоносну змію, ніж, що шукав його серця.

Старий дихав ледь чутно. Він стояв на місці і стискав зброю, не відчуваючи навіть холодного поту, який стікав по його потилиці. Він ні про що не думав, ні про Ґастманна, ні про Лютца, не думав навіть про хворобу, яка пожирала його тіло, година за годиною, намагаючись знищити його життя, яке він тепер захищав, сповнений бажання жити і тільки жити. Він перетворився на око, яке свердлило поглядом ніч, на вухо, яке дослухалося до найтихіших звуків, на руку, яка стиснулася довкола холодного металу зброї. Врешті він відчув присутність вбивці зовсім іншим чином, ніж сподівався. Відчув на своїй щоці незначний рух повітря. Довго не міг собі це пояснити, аж поки не здогадався, що відчинилися двері зі спальні до їдальні. Чужинець знову перемудрував його і проникнув до спальні в обхід, його не було ні видно, ні чути. Його не можна було стримати. А в руці у нього був ніж-змія. Берлах розумів, що мусить діяти першим, мусить почати двобій, він, старий, смертельно хворий чоловік, мусить боротися за своє життя, яке протриває ще лише один рік, якщо все буде гаразд і Гунгертобель вдало проведе операцію. Берлах скерував револьвер до вікна, яке виходило на Ааре. Вистрілив, потім ще раз, тричі підряд крізь розбиту шибку в річку, а потім опустився на землю. Над ним щось просвистіло, це був ніж, який встромився у стіну. Але старий уже досягнув свого, у вікні навпроти засвітилося, мешканці сусіднього будинку повисувалися з вікон. Світло сусіднього будинку дало можливість трохи краще роздивитися спальню, і він побачив тінь силуету, далі гримнули вхідні двері, через протяг хряснули двері до бібліотеки, наступні — до вітальні, стукіт за стукотом, зачинилося вікно, і запала тиша. Люди із будинку навпроти все ще вдивлялися в нічну темряву. Старий не відривався від стіни, стискаючи в руці зброю. Він стояв нерухомо, ніби втратив відчуття часу. Люди замкнули вікна, згасили світло. Берлах стояв біля стіни, знову поринувши в цілковиту темряву, злившись із нею, сам один у будинку.

Десь за півгодини він пішов у коридор і знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Подзвонив Чанцові, щоб той приїхав. Потім поміняв запобіжник, і в будинку знову спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло і дослухався до ночі. Знадвору почувся звук автомобіля, який різко загальмував. Знову стукнули вхідні двері, почулися кроки. До кімнати зайшов Чанц.

— Мене хотіли вбити, — сказав комісар.

Чанц зблід. Він був без капелюха, волосся його розкуйовдилося, а з-під зимового пальта визирала піжама. Вони пішли разом до спальні. Чанц витяг ніж зі стіни. Це було нелегко зробити — лезо глибоко ввійшло в дерево.

— Цим? — спитав він.

— Цим, Чанц.

Молодший поліцейський роздивлявся розбиту шибу.

— Ви стріляли у вікно, комісаре? — здивовано спитав він. Берлах розповів йому все.

— Ви обрали найкращу із можливих стратегій, — мовив Чанц.

Вони вийшли в коридор, і Чанц підняв із підлоги запобіжник.

— Розумно, — сказав він із повагою в голосі і поклав його на місце. Потім повернулися до бібліотеки. Комісар ліг на диван, натягнув на себе ковдру і лежав нерухомо, раптом відчувши себе старезним дідуганом, який ось-ось розсиплеться на порох. Чанц продовжував тримати в руці ножа. Він спитав:

— Ви не впізнали нападника?

— Ні. Він був обережним і швидко втік. Я тільки побачив, що він був у брунатних шкіряних рукавицях.

— Цього мало.

— Це ніщо. Але попри те, що я його не бачив, ледь чув його дихання, я знаю, хто це був. Знаю. Я знаю.

Усе це старий проговорив майже нечутно. Чанц зважив ножа в долоні, подивився на сіру постать, що лежала на дивані, на цього старого втомленого чоловіка, на його руки, які простяглися вздовж крихкого тіла, мов зів'ялі квіти біля мерця. Потім побачив погляд комісара. Очі Берлаха спостерігали за ним спокійно, непроникно і зосереджено.

Чанц поклав ножа на письмовий стіл.

— Сьогодні вранці ви мусите їхати до Гріндельвальда, бо ви хворий. Чи, може, передумали? Чи гори — не те, що вам потрібно? Там зараз зима.

— Ні, ні, я поїду.

— Тоді вам треба трохи поспати. Мені залишитися?

— Ні, Чанце, іди, — сказав комісар.

— На добраніч, — сказав Чанц і поволі вийшов з будинку. Старий не відповідав, здавалося, він заснув. Чанц відчинив вхідні двері, вийшов назовні і знову зачинив їх. Він повільно пройшов кілька кроків до дороги, причинив за собою хвіртку. А потім різко повернув назад до будинку. Ніч усе ще була непроникно темною. Усі предмети потонули в цій темряві, і сусідні будинки також. Тільки високо вгорі світився ліхтар, загублена зірка в густій темряві, сповненій суму та шурхотіння води в річці. Чанц постояв трохи і нараз, тихо лайнувшись, знову відчинив ногою хвіртку і рішуче закрокував до дверей будинку, пройшовши той самий шлях, що його здолав кілька секунд тому.

Він вхопився за клямку і натиснув на неї. Але тепер вхідні двері були зачинені.

Берлах встав о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий помився і перевдягнувся. Потім викликав таксі, снідати він мав намір у вагоні-ресторані. Одягнув тепле зимове пальто і вийшов із будинку в сірий ранок. Він був без валізи. Глянув у безхмарне небо. Повз нього пройшов студент — від нього тхнуло пивом.

«Це Блазер, — подумав Берлах. — Він, бідолашний, уже двічі завалив фізику. Хіба не вип'єш з горя?» Під'їхало і зупинилося таксі. Велика американська машина. Водій високо підняв комір, Берлах не бачив його очей. Відчинилися дверцята.

— На вокзал, — сказав Берлах і сів у машину. Авто рушило.

— І що? — спитав голос поряд із ним. — Як ти себе почуваєш? Добре спав?

Берлах повернув голову. Поряд із ним сидів Ґастманн. Він був убраний у світлий плащ і сидів, схрестивши руки на грудях. На руках — брунатні шкіряні рукавиці. Він був схожий на старого глузливого селянина. Водій повернувся до нього і вишкірився. Він опустив комір, і Берлах впізнав одного із слуг Гастманна. Берлах нараз збагнув, що опинився в пастці.

— Що ти іще від мене хочеш? — спитав він.

— Ти продовжуєш мене вистежувати. Ходив до письменника, — сказав голос збоку, і це прозвучало як погроза.

— Це моя робота.

Співрозмовник не спускав з нього очей.

— Досі кожен, хто мене вистежував, помирав, Берлах.

Водій їхав на шаленій швидкості вгору вздовж Аарауерстальден.

— Я завжди тебе вистежував, але досі живу, — спокійно відповів комісар.

Обоє помовчали.

Водій на величезній швидкості їхав до площі Вікторії. Якийсь дідок кульгав через дорогу і ледь не втрапив під колеса.

— Тихіше, — роздратовано сказав Берлах.

— їдь швидше, — наказав Ґастманн і знущально подивився на Берлаха. — Я люблю швидко їздити.

Комісара морозило. Він не любив приміщень, де бракувало повітря. Вони промчали через міст із срібною стрічкою річки попід ним, обігнали трамвай і зі швидкістю стріли увірвалися в місто, яке охоче розкрилося їм назустріч. Вулиці були ще порожніми, а небо над містом — скляним.

— Я би радив тобі вийти з гри. Настав час визнати свою поразку, — сказав Ґастманн і натоптав собі люльку.