Суддя та його кат

Чанц поцікавився, чи о цій порі в будинку Ґастманна ще залишалися інші члени товариства.

Письменник заперечив.

— Шмід попрощався з усіма?

— Доктор Прантль переважно ішов передостаннім, — трохи знущально відповів письменник.

— А останнім?

— Я.

Чанц не попускав:

— Слуги були при цьому присутні?

— Не знаю.

Чанц спитав, чому не можна дати однозначну відповідь.

Письменник відказав, що, на його думку, відповідь достатньо однозначна, він ніколи не звертав увагу на присутність слуг.

Чанц спитав, чи хороша Ґастманн людина, у його голосі при цьому прозвучала якась безнадія і одночасно вседозволеність. Берлаха це змушувало сидіти як на голках. Йому здавалося, що станеться якесь диво, якщо їх не опишуть у наступному романі.

Письменник видихнув Чанцові в обличчя таку густу хмарку диму, що той аж закашлявся; у кімнаті на більш тривалий час запала тиша, не чути було навіть дитячого плачу.

— Ґастманн — погана людина, — врешті сказав письменник.

— І попри це ви все одно часто його відвідуєте. Це тільки тому, що він добре готує? — обурено спитав Чанц після нового нападу кашлю.

— Тільки тому.

— Я не розумію цього.

Письменник засміявся. І сказав, що теж вважає себе кимось на зразок поліцейського, але без влади, без держави, без закону і без в'язниці за плечима. Його професія також передбачає необхідність стежити за людьми.

Чанц розгублено промовчав, а Берлах сказав:

— Розумію. — І після паузи додав: — Таким чином мій підлеглий загнав нас у глухий кут, з якого нам тепер так просто не вийти. Але юність має і свої позитивні сторони, радіймо з того, що бик своїм непомірним завзяттям пробив нам дорогу (після цих слів Чанц почервонів від злості). Тож будемо задовольнятися питаннями та відповідями, які прозвучали тут з Божої волі. Будемо намагатися схопити можливість за хвоста. Як ви собі уявляєте цей випадок? Чи здатен Ґастманн, на вашу думку, стати вбивцею?

У кімнаті стемніло, але письменникові не спало на думку увімкнути світло. Він зручніше вмостився у віконній ніші, і обидва поліцейські почувалися ніби ув'язнені у печері.

— Я вважаю Ґастманна здатним на будь-який злочин, — прозвучав від вікна жорстокий вирок, у голосі літератора відчувалася прихована ворожість. — Але я переконаний, що не він убив Шміда.

— Ви добре знаєте Ґастманна, — сказав Берлах.

— Я маю уявлення про нього, — відповів письменник.

— Ви маєте власне уявлення про нього, — холодно виправив комісар темну масу перед собою у віконній рамі.

— Найбільше у ньому захоплює навіть не кулінарне мистецтво, хоча мене і важко здивувати чимось іншим. Мені подобається сам факт існування людини — справжнього нігіліста за своєю суттю, — сказав письменник. — Коли якесь загальновідоме поняття раптом трапляється тобі в житті, від цього завжди перехоплює подих.

— Завжди перехоплює подих, коли слухаєш письменника, — сухо сказав комісар.

— Можливо, Ґастманн зробив більше добра, ніж усі ми троє разом узяті. Ми, які сидимо в цій перекособоченій кімнаті, — продовжував письменник. — І якщо я вважаю його поганою людиною, то тільки тому, що він робить добро просто під настрій, випадково, і так само чинить зло. Він ніколи не чинитиме зла, щоб досягнути чогось, як роблять інші, скоюючи злочини задля грошей, через жінку або задля влади. Він робитиме це тільки тоді, коли воно позбавлене змісту, у момент, коли можливими є обидві речі — добро і зло, а вирішує все випадок.

— Ви говорите про все це як про математику, — сказав комісар.

— Але це і є математика, — відповів письменник. — Можна сконструювати свою протилежність, свій злий прототип, як можна побудувати віддзеркалену геометричну фігуру, і я навіть переконаний, що така людина десь існує, можливо, ви навіть її зустрінете. Якщо бачиш позитив, побачиш і негатив.

— Це звучить як програма, — сказав комісар.

— Це і є програма, чому б і ні? — відповів письменник. — Так я уявляю собі дзеркальне відображення Ґастманна-злочинця, бо зло є його мораллю, його філософією, якої він дотримується так само фанатично, як хтось інший чинить добро.

Комісар зауважив, що було б непогано повернутися до самого Ґастманна, бо ця тема йому ближча.

— Як хочете, — сказав письменник. — Повернімося до Ґастманна, комісаре, до одного із полюсів зла. У нього зло не є виявом філософії чи манії, а лише свободи, свободи заперечення.

— За таку свободу я не дам і ламаного шеляга, — відповів комісар.

— І не потрібно, — сказав письменник. — Але можна віддати все життя, вивчаючи цю людину і цей тип свободи.

— Його життя, — сказав Берлах.

Письменник промовчав. Здавалося, він більше нічого не хоче говорити.

— Але я маю справу із реальним Ґастманном, із чоловіком, що мешкає біля Ламлінгена на рівнині Тессенберга і влаштовує вечірки, які коштували життя одному із лейтенантів поліції. Я хотів би знати, чи той портрет Ґастманна, який ви мені показали, справжній, чи це лише відображення ваших мрій?

— Наших мрій, — сказав письменник.

Комісар промовчав.

— Не знаю, — сказав письменник і підійшов до обох із наміром попрощатися, хоча руку подав тільки Берлахові. — Я ніколи не цікавився усім цим. Зрештою, розслідування цієї справи має провести поліція.

Двоє поліцейських повернулися до свого автомобіля, за ними, люто гавкаючи, побіг білий песик. Чанц сів за кермо.

— Цей письменник мені не подобається, — сказав він.

Перед тим як сісти в машину, Берлах поправив пальто. Песик вискочив на загорожу і продовжував гавкати.

— А тепер до Ґастманна, — сказав Чанц і завів мотор. Але комісар похитав головою.

— До Берна.

І вони поїхали дорогою, що спускалася до Лігерца, в долину, яка відкривалася перед ними у своїй моторошній глибині. Далеко за горизонтом розпласталися окремі її елементи — каміння, земля і вода. Вони ще їхали в тіні, але сонце, яке сідало за Тессенбергом, освітило озеро, острови, пагорби, передгір'я, глетчери на горизонті та нагромаджені один на один гірські масиви, які пливли кудись вдалину у синьому морі неба. Не відриваючись, старий комісар дивився на цю передзимову погоду, яка невпинно змінювалася. «Постійно одне і те саме, — думав він собі. — Навіть у своїх змінах постійно одне і те ж». Але ось дорога круто повернула, і просто під ними, немов опуклий щит, зблиснуло озеро. Чанц зупинився.

— Я мушу поговорити з вами, комісаре, — збуджено сказав він.

— Що таке? — запитав Берлах, оглядаючи скелі.

— Ми мусимо поїхати до Ґастманна, немає іншого шляху, це ж логічно. І насамперед ми повинні допитати слуг.

Берлах, сивий, респектабельний, відкинувся у кріслі і незворушно спостерігав за юнаком навпроти себе крізь холодні щілинки очей.

— Господи, ми не завжди можемо робити те, що логічно, Чанце. Лютц проти нашого візиту до Ґастманна. І його можна зрозуміти, бо він мусить передати цю справу федеральному суду. Зачекаймо на його рішення, на жаль, ми маємо справу із примхливими іноземцями.

Чанца дратував зневажливий тон Берлаха.

— Але це безглуздя. Своїми політичними міркуваннями Лютц саботує розслідування. Фон Швенді — його друг і адвокат Ґастманна, решту можна собі додумати.

На обличчі Берлаха не ворухнувся жоден м'яз.

— Це добре, що ми самі, Чанце. Лютц діяв, можливо, поквапливо, але мав на це вагомі причини. Таємницю справи треба шукати біля Шміда, а не біля Ґастманна.

Але Чанц не дав збити себе з пантелику:

— Ми повинні шукати тільки правду, нічого більше, — вигукнув він у відчаї хмаровинню, що насувалося на них. — Правду і тільки правду про те, хто убив Шміда.