Суддя та його кат

Молодий поліцейський поклав старому руку на ліве плече і подивився в його незворушне обличчя.

— Тому ми повинні прориватися вперед за допомогою будь-яких засобів, і саме проти Ґастманна. Розслідування має бути повним. Не завжди можна робити те, що логічно, — кажете ви. Але в цьому разі ми справді повинні це зробити. Ми не можемо переступити через Ґастманна.

— Ґастманн не убивав, — сухо сказав Берлах.

— Існує ймовірність, що він замовив це вбивство, тому потрібно допитати його слуг! — відповів Чанц.

— Не бачу жодної причини, яка могла б спонукати Ґастманна вбити Шміда, — сказав комісар. — Ми маємо шукати вбивцю там, де вбивство мало б сенс, а це вже стосується тільки федерального суду.

— Письменник теж вважає, шо вбивця — Ґастманн, — вигукнув Чанц.

— Ти теж так вважаєш? — наїжачився Берлах.

— 1 я, комісаре.

— Тоді тільки ти, — зробив висновок Берлах. — Письменник вважає його лише здатним на будь-який злочин, а це велика різниця. Письменник сказав не про дії Ґастманна, а лише про його потенційну здатність.

Тут у Чаниа луснуло терпіння, і він схопив старого за плечі.

— Я багато років був у тіні, комісаре, — сердито мовив він. — Мене завжди обходили, зневажали, ставилися як до останнього лайна, використовували в кращому разі як надійного листоношу!

— Згоден, Чанц, — незворушно сказав Берлах, вдивляючись в обличчя зневіреного юнака. — Ти багато років стояв у тіні вбитого.

— Тільки тому, що він був більш освічений і знав латину!

— Ти несправедливий до нього, — відповів Берлах. — Шмід був найкращим слідчим з усіх, кого я знав.

— І тепер, — уже майже кричав Чанц, — коли в мене раптом з'являється шанс, все знову зривається, я його, свій єдиний шанс, маю втратити через дурнуваті дипломатичні ігри! Тільки ви можете щось змінити, комісаре, поговоріть із Лютцом, тільки ви можете переконати його пустити мене до Ґастманна.

— Ні, Чанц, — сказав Берлах. — Я не можу цього зробити.

Молодик струсонув його за плечі, мов хлопчика, і благально заволав:

— Поговоріть із Лютцом, поговоріть!

Але старий залишався незворушним.

— Це неможливо, Чанц, — сказав він. — Я більше не можу перейматися всіма цими речами, я старий і хворий. І мені вже потрібен спокій. Ти мусиш сам про себе подбати.

— Гаразд, — сказав Чанц і наразі відпустив Берлаха, знову взявшись за кермо. Він був страшенно блідий і тремтів. — Ні, то й ні. Ви не можете мені допомогти.

1 вони поїхали далі в напрямку Лігерца.

— Ти, здається, був у Гріндельвальді під час відпустки, у пансіонаті Айгер, — спитав старий.

— Авжеж, комісаре.

— Тихо і не дуже дорого?

— Так точно.

— Гаразд, Чанце, завтра вирушаю туди, щоб трохи заспокоїтися. Мушу виїхати в гори. Я взяв відпустку на тиждень через хворобу.

Чанц відповів не відразу. Аж коли вони повернули на вулицю Біль-Ноєнбург, його голос знову зазвучав, як завжди, і він сказав:

— Гори — це не завжди добре, комісаре.

Ще того самого вечора Берлах пішов до свого лікаря, Самуеля Гунгертобеля, що мешкав на Беренплятц. Уже засвітили ліхтарі. Насувалися сутінки. Берлах подивився із вікна Гунгертобеля вниз на майдан, на якому роїлися люди. Лікар запаковував свої інструменти. Берлах і Гунгертобель знали одне одного вже давно, вони вчилися разом у гімназії.

— Серце в порядку, — сказав Гунгертобель. — І то слава Богу!

— Ти маєш записи про мою хворобу? — спитав його Берлах.

— Цілу теку, — відповів лікар і показав на стос паперів на письмовому столі. — Це все про твою хворобу.

— Ти ні з ким не говорив про мою хворобу? — спитав комісар.

— Що ти таке кажеш, Гансе! — відповів лікар. — Це ж таємниця.

Унизу на майдані зупинився «мерседес», яскраво зблиснув поміж інших машин, зупинився під ліхтарем і припаркувався поряд із іншими машинами. Берлах придивився уважніше. З машини вийшов Чанц, а поряд із ним була дівчина у світлому плащі, по якому білявими пасмами розсипалося волосся.

— Тебе грабували, Самуелю? — спитав комісар.

— Звідки ти знаєш?

— Просто питаю.

— Одного разу у моєму столі хтось нишпорив, — зізнався Гунгертобель. — І зверху лежала твоя історія хвороби. Гроші не пропали, хоча у столі була кругленька сума.

— А чому ти не повідомив про цей випадок?

Лікар почухав потилицю.

— Я ж кажу, фоші не пропали, та я все одно збирався про це розповісти. Втім, якось забув.

— Отже, — сказав Берлах, — ти забув. Хоча б тут злодії почувають себе у безпеці.

А сам подумав, що саме так Ґастманн, напевно, і довідався про все. Він знову подивився на майдан унизу. Чанц із дівчиною зайшли до італійського ресторану. Берлах подумав, що тільки сьогодні були похорони, і відвернувся від вікна. Він подивився на Гунгертобеля, який сидів біля письмового столу і писав.

— I як у мене справи?

— Болить?

Берлах розповів про останній напад.

— Це погано, Гансе, — сказав Гунгертобель, — Ми повинні прооперувати тебе протягом трьох днів. По-іншому не вийде.

— Я почуваю себе зараз як ніколи добре.

— Через чотири дні буде новий напад, Гансе, — сказав лікар. — І ти його не переживеш.

— Отже, у мене є два дні. Два дні. А вранці третього дня ти мене прооперуєш. У вівторок вранці.

— У вівторок вранці, — сказав Гунгертобель.

— А після цього мені залишиться ще один рік життя, правда, Самуелю? — спитав Берлах і, як завжди, незворушно подивився на свого шкільного друга. Той підскочив і заходив по кімнаті.

— Як тобі спала на думку така нісенітниця?

— Мені сказав той, хто читав мою історію хвороби.

— Це ти вдерся в мій кабінет? — роздратовано спитав лікар.

Берлах похитав головою.

— Ні, не я. Але так воно є, Самуелю, один лише рік.

— Лише рік, — відповів Гунгертобель, сів на стільчик під стіною своєї ординаторської і безпорадно подивився на Берлаха, який нерухомо стояв посеред кімнати, далекий, у холодній самотності, упокорений, і лікар опустив очі перед його заглибленим у себе поглядом.

Близько другої години ночі Берлах несподівано прокинувся. Він випив ліки, прописані Гунгертобелем, і рано ліг спати, тому своє несподіване пробудження спершу відніс на дію цих ліків. Втім, йому все ж здавалося, що його розбудив якийсь звук. Як це часто буває, коли прокидаєшся раптово, він був бадьорим і сповненим сили. Але мусив спершу трохи прийти до тями, і лише за кілька хвилин, які у такій ситуації видаються вічністю, відчув себе впевненіше. Він заснув не у спальні, як це робив завжди, а в бібліотеці, бо готувався до важкої ночі і вирішив ще почитати, та нараз його звалив з ніг міцний сон. Провів руками вздовж тіла і з'ясував, що не роздягнувся на ніч, а лише вкрився вовняною ковдрою. Потім дослухався. Щось впало на підлогу, це була книжка, що її він перед тим читав. Темрява приміщення без вікон була глибокою, але не абсолютною. Через відчинені двері спальні проникало слабке світло, час від часу спалахували блискавки.