Суддя та його кат

— Це нечувано, шановний Лютце, — почав він, щойно його огрядна фігура з'явилася у дверях. — Те, що виробляють твої люди із кримінальної поліції Берна. Застрелили пса мого клієнта Ґастманна. Пес рідкісної породи, привезений із Південної Америки. Через них не було змоги навіть послухати піаніста, всесвітньовідомого віртуоза Анатоля Краусгаар-Рафаелі. Цей швейцарець зовсім невихований, не має світських манер, позбавлений європейського способу мислення. Йому допоможуть хіба що три роки рекрутської школи.

Лютцеві була неприємною поява колеги по партії, він трохи побоювався його обурених тирад і запропонував фон Швенді сісти.

— Ми провадимо надзвичайно складне розслідування, — несміливо виправдався Лютц. — Та ти і сам про це знаєш. Молодого поліцейського, який веде справу, за швейцарськими мірками можна вважати досить талановитим. А старий комісар, що був із ним, уже своє відслужив, тут я цілком згоден. Мені дуже прикро з приводу смерті рідкісного пса, я сам дуже люблю собак і обов'язково покараю винних. Проблема полягає в тому, що люди переважно не мають найменшого поняття про криміналістику. Коли я згадую Чикаго, то наша ситуація видається мені безнадійною.

Він зупинився, збитий з пантелику важким, мовчазним і нерухомим поглядом фон Швенді, який дивився на нього впритул, не відводячи очей, а потім ще більш невпевнено продовжив, що мусить знати, чи убитий у середу був у гостях клієнта фон Швенді Ґастманна, бо поліція з певних причин має підозри, що був.

— Любий Лютце, — відповів полковник. — Давай не будемо морочити одне одному голову. Ви тут у поліції все прекрасно знаєте, я ж не перший рік маю з вами справу.

— Що ви маєте на увазі, пане національний раднику? — розгублено запитав Лютц, мимохіть знову переходячи на «ви», йому щоразу було трохи незатишно, коли він казав фон Швенді «ти».

Фон Швенді відкинувся у кріслі, склав руки на грудях і широко посміхнувся, він дозволяв собі таку позу і як полковник, і як національний радник.

— Любий мій докторе, — сказав він. — Я хотів би довідатися про те, чому ви вішаєте цього Шміда на мого Ґастманна. Поліцію не повинно обходити те, що відбувається у нас там, у горах Юра, у нас же немає гестапо.

Лютц ніби впав з неба на землю.

— Чому ти гадаєш, що ми вішаємо Шміда на твого клієнта, про якого нічого не знаємо? — безпорадно спитав він. — І чому нас не повинно обходити вбивство?

— Якщо ви не знаєте, що Шмід під псевдонімом доктора Прантля, фахівця з історії американської культури в Мюнхені, брав участь у прийомах, які Ґастманн організовує у своєму будинку в Ламбуені, то вся поліція повинна подати у відставку через профнепридатність, — сказав фон Швенді і збуджено затарабанив пальцями правої руки по столу Лютца.

— Любий Оскаре, нам про це нічого не відомо, — сказав Лютц із полегшенням, бо нарешті пригадав ім'я національного радника, яке перед тим вилетіло йому з голови. — Це для мене велика новина.

— Ясно, — сухо сказав фон Швенді і замовк, що змусило Лютца ще більше усвідомити вищість співрозмовника і те, що тепер йому доведеться крок за кроком відступати і виконувати те, чого очікує від нього полковник. Він безпорадно озирнувся на картини Траффелета, на солдатів, що марширували, на швейцарський прапор, що майорів на вітрі, на генерала на коні. Національний радник з відчуттям певної сатисфакції зауважив розгубленість шефа слідчого відділу і доповнив та зробив чіткішим своє «ага»:

— Поліція знову довідується про щось цілковито для себе нове, а отже в черговий раз нічого не знає.

Попри всю незручність ситуації Лютц змушений був визнати, що Шмід перебував у Ґастманна не зі службовою метою, а також те, що поліції про ці його візити нічого не відомо. Це була цілковито приватна справа Шміда, — такого висновку дійшов присоромлений Лютц. Хоча він так і не міг збагнути, навіщо Шмід робив це під псевдонімом.

Фон Швенді нахилився вперед і подивився на Лютца своїми червоними, запухлими очима.

— Цим все і пояснюється, — сказав він. — Шмід для когось шпигував.

— Що ти маєш на увазі? — ще більш безпорадно спитав національний радник.

— Я маю на увазі, що поліція насамперед повинна з'ясувати, які причини привели Шміда до Ґастманна.

— Але для цього, любий Оскаре, поліція спершу повинна щось довідатися про самого Ґастманна, — заперечив Лютц.

— Ґастманн цілком безпечний для поліції, — відповів фон Швенді. — І я б не хотів, щоб ти або хтось інший від вас пхався у його справи. Ґастманн — мій клієнт, це — його бажання, а я існую для того, щоб виконувати його бажання.

Ця безпардонна заява ошелешила Лютца, і спершу він навіть не знав, як на неї реагувати. Запалив цигарку і від розгубленості забув запропонувати цигарку фон Швенді. Аж потім випростався у своєму кріслі і відповів:

— Любий Оскаре, той факт, що Шмід був у Ґастманна, на жаль, змушує поліцію зайнятися твоїм клієнтом.

Але фон Швенді не дав збити себе з пантелику.

— Цей факт примушує поліцію зайнятися насамперед мною, бо я адвокат Ґастманна. Тобі пощастило, Лютце, що ти маєш справу зі мною, бо я хочу допомогти не лише Ґастманнові, а й тобі. Ясна річ, вся ця історія дуже неприємна моєму клієнтові, але для тебе вона ще більш неприємна, бо поліція досі ще так ні про що і не довідалася. Я взагалі сумніваюся, що ви коли-небудь розкриєте цю справу.

— Досі поліція викривала всі вбивства, — відповів Лютц. — Це доводить відповідна статистика. Я мушу визнати, що у справі Шміда ми маємо певні труднощі, але окрім цього, — тут він затнувся, — ми досягнули і певних вагомих результатів. Наприклад, самі вийшли на Ґастманна, і через це він прислав тебе сюди. Проблеми не у нас, а у Ґастманна, йому доведеться давати пояснення щодо справи Шміда, не нам. Шмід був у нього, хай і не під власним прізвищем; але саме цей факт змушує поліцію зайнятися Ґастманном, бо незвична поведінка вбитого кидає підозру насамперед на Ґастманна. Ми змушені допитати Ґастманна і можемо відмовитися від цього тільки за умови, що ти дуже детально і об'єктивно поясниш нам, чому Шмід був в гостях у твого клієнта під фальшивим прізвищем, і то не раз, як ми це з'ясували.

— Гаразд, — сказав фон Швенді. — Поговоримо відверто. І ти побачиш, що не я мушу виправдовувати поведінку Ґастманна, а ти маєш пояснити нам, що шукав Шмід у Ламбуені. У цій справі підозрювані ви, а не ми, любий Лютце.

Після цих слів він витяг великий білий аркуш паперу, складений навпіл, і розгорнув його на столі Лютца.

— Це прізвища осіб, які бували в гостях мого клієнта Ґастманна, — сказав він. — Список повний. Я розділив його на три частини. Першу ми відкидаємо відразу, вона нецікава, бо це самі митці. Я не маю нічого проти Краусгаара-Рафаелі, він іноземець, але наші, місцеві, з Утценсторфа і Мерлігена відпадають. Вони пишуть драми про битву біля Моргартена [7] , про Ніклауса Мануеля [8] або ж малюють гірські пейзажі. Наступну частину становлять бізнесмени. Ти переглянеш прізвища і побачиш, що це відомі люди. Чоловіки, яких я вважаю найкращими представниками швейцарського суспільства. Я кажу про це цілком відверто, попри те, що моя бабця з боку матері має селянське походження.

7

Битва біля гірського хребта Моргартена відбулася 15 листопада 1315 року, швейцарці у цій битві перемогли австрійську армію герцога Леопольда, і це стало початком визволення Швейцарії від австрійського панування.

8

Ніклаус Мануель (він же Дойч, 1484 — 1530) — швейцарський художник, письменник та державний діяч епохи Реформації, автор антипапських драм. В Берні існувала галерея картин Мануеля під назвою «Танець смерті», яка не збереглася до наших днів. Картини і віршовані підписи до них мають дуже похмуру візію людства, що не могло не зацікавити Дюрренматта, який тяжів до апокаліптичних сюжетів.