Суддя та його кат

Чанц нахилився і повернув голову тварини до світла, яке заломилося в мертвих очах.

— Зуби, як у дикого звіра, — сказав він і здригнувся. — Він роздер би вас на шматки, комісаре.

— Ви врятували мені життя, Чанц.

Той лише спитав:

— Ви ніколи не носите зброї?

Берлах ворухнув ногою нерухому масу перед собою.

— Рідко, Чанц, — відповів він, і вони помовчали.

Мертвий пес лежав на голій брудній землі, і вони дивилися на нього згори. Біля їхніх ніг розпливалася велетенська чорна калюжа крові, що витікала з його горла, мов вулканічна лава.

Після того як вони знову підвели голови, картина довкола них змінилася. Музика замовкла, з освітлених вікон піднялися завіси, і люди у вечірньому одязі висипали назовні. Берлах і Чанц подивилися одне на одного, бо їм було соромно опинитися відразу перед таким численним трибуналом, та ще й у забутій Богом глушині, де дідько каже надобраніч, як із роздратуванням подумав Берлах.

У середньому із п'яти вікон стояв один чоловік, відділений від решти натовпу. Чоловік дивним дзвінким голосом спитав, що вони там роблять.

— Поліція, — спокійно відповів Берлах і додав, що вони хотіли б поговорити із паном Ґастманном.

Чоловік зауважив, що його дивує необхідність вбивати пса для того, щоб порозмовляти із паном Ґастманном, а крім того, йому більше до вподоби слухати Баха, після чого він знову зачинив вікно. Зробив це впевненим рухом, без зайвого поспіху, а говорив без обурення, радше з великою байдужістю.

Із вікон долинали голоси і вигуки: «Нечувано!», «Що ви на це, пане директоре?», «Скандал», «Що ця поліція собі дозволяє, пане радник?» Потім люди знов позаходили до будинку, вікна зачилинися, і все затихло.

Обом поліцейським не залишилося нічого іншого, як піти геть. Перед входом до воріт загорожі саду на них чекали. Це була одна-єдина постать, яка збуджено ходила сюди-туди.

— Швидко дайте світла, — прошепотів Берлах Чанцу, і у промінці світла кишенькового ліхтарика з'явилося товсте, підпухле обличчя, не те щоб зовсім пересічне, але трохи примітивне, — воно нависало над елегантним вечірнім костюмом. На пальці поблискував великий перстень. Після тихого шепоту Берлаха світло знову згасло.

— Хто ви такий, чорт забирай? — гаркнув товстун.

— Комісар Берлах, а ви — пан Ґастманн?

— Я — національний радник фон Швенді, полковник фон Швенді, дідько би вас забрав, якого чорта ви тут стріляєте?

— Ми провадимо розслідування і мусимо поговорити із паном Ґастманном, пане радник, — невимушено відповів Берлах.

Але радника було складно заспокоїти. Він продовжував кричати:

— Ви, мабуть, сепаратист, хіба ні?

— Пане радник, ви помиляєтеся, я не маю стосунку до проблем локального патріотизму, — обережно зауважив Берлах.

Але не встиг Берлах продовжити свою думку, як радник урвав його мову ще більш знервовано.

— Отже, — комуніст! — проревів він. — Я не дозволю стріляти, коли грає музика! Я категорично забороняю будь-які демонстрації проти західної цивілізації. Інакше швейцарська армія наведе лад!

Позаяк радник виглядав цілком дезорієнтованим, Берлах змушений був вдатися до іншої методи:

— Чанц, те, що говорить пан радник, не треба заносити до протоколу, — діловито наказав він.

Радник миттєво протверезів.

— Який ще протокол?

Берлах пояснив, що він комісар поліції Берна і провадить розслідування вбивства лейтенанта поліції Шміда. Загалом він зобов'язаний заносити до протоколу всі відповіді людей на свої питання, але оскільки пан, — він зупинився і подумав, котрий із чинів зараз назвати, — пан полковник, здається, неправильно оцінює ситуацію, він не вноситиме цієї відповіді до протоколу.

Полковник був ошелешений.

— То ви з поліції? — сказав він. — Це вже зовсім інша річ.

Радник попросив вибачити його, бо сьогодні був обід у турецькому посольстві, після обіду його обрали головою «Об'єднання швейцарських лицарів», а після всього цього йому ще довелося підняти почесний кубок у кнайпі, де збирається Товариство гельветів [6] . Окрім того, вранці він був на позачерговому скликанні фракції своєї партії, а тепер ось цей прийом у Ґастманна, на який запрошено всесвітньо відомого піаніста. Він страшенно втомився.

6

Гельвети – плем'я, яке в давнину жило на території Швейцарії. Гельвеція — архаїчна назва Швейцарії.

Берлах ще раз спитав, чи могли б вони побачити пана Ґастманна.

— А що ви хотіли від Ґастманна? — поцікавився фон Швенді. — Що він має спільного із убитим лейтенантом поліції?

Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а дорогою додому його вбили.

— Ось вам, будь ласка, і перші неприємності, — відповів фон Швенді. — Все через те, що Ґастманн запрошує всіх підряд, а потім починається ось таке.

Він замовк і замислився.

— Я адвокат Ґастманна, — врешті продовжив він. — Але чому ви прийшли саме цієї ночі? Можна ж було принаймні зателефонувати.

— Ми щойно довідалися про зв'язок убивства із Ґастманном, — пояснив Берлах.

Але полковник і далі виглядав невдоволеним.

— А що трапилося з псом?

— Він кинувся на мене, і Чанц змушений був вистрелити.

— Тоді все гаразд, — досить привітно сказав фон Швенді. — Із Ґастманном зараз справді неможливо поговорити, навіть поліція мусить часом рахуватися із певними світськими формальностями. Я завтра приїду до вас і ще сьогодні переговорю із Ґастманном. У вас часом немає фото Шміда?

Берлах витяг із портмоне фотографію і дав її фон Швенді.

— Дякую, — сказав радник, кивнув і пішов до будинку.

Берлах і Чанц знову опинилися самі перед заіржавілими ворітьми саду, у будинку нічого не змінилося.

— Проти національного радника нічого не вдієш, — сказав Берлах. — А якщо він, окрім того, ще й полковник і адвокат, то це три чорти в одному тілі. Ось ми застрягли на місці з нашим вбивством і не можемо нічого зробити.

Чанц мовчав і напружено думав. Потім сказав:

— Дев'ята, комісаре. Мені здається, що зараз найкраще було б поїхати до дільничного поліцейського Ламбуена і поговорити з ним про цього Ґастманна.

— Хороша ідея, — відповів Берлах. — Так і зробіть. Спробуйте з'ясувати, чому в Ламбуені нічого не знають про візит Шміда до Ґастманна. А я піду до невеличкого ресторану поблизу міжгір'я, щоб задобрити чимось свій шлунок, і зачекаю на вас там.

Вони повернулися до машини тією ж стежкою. Чанц завів мотор, і за кілька хвилин вони були вже в Ламбуені.