Суддя та його кат

Поліцейський сидів у кнайпі за одним столом із Кленіном, який приїхав із Тванна. Вони розмістилися трохи осторонь інших відвідувачів, мабуть, їм потрібно було поговорити. Поліцейський Ламбуена був невисоким, товстеньким і рудим. Його звали Жан Р'єр Шарнель.

Чанц підсів до них, і невдовзі їхня недовіра до бернського колеги розтанула. Шарнелеві не подобалося лише те, що замість французької йому доводилося говорити німецькою, якою він володів значно гірше. Вони пили біле вино, і Чанц замовив до нього хліб і сир. Він не сказав, що вони побували у Ґастманна, а запитав, чи мають його колеги вже якийсь слід.

— Ні, — сказав Шарнель, змішуючи німецькі слова з французькими. — Ніякого сліду вбивці. Поки ще нічого не знайшли.

На його думку, єдиним підозрюваним у всьому селі може бути хіба що пан Ґастманн, він купив будинок Рольє, і до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу він влаштував великий прийом. Але Шміда серед них не було. Ґастманн навіть не чув такого прізвища.

— Non, Шміда у Ґастманна не було, це аж ніяк impossible. Зовсім неможливо.

Чанц вслухався у цю суміш двох мов і відповів, що варто було б також спитати в інших гостей, які того дня були у Ґастманна.

Кленін вже так і зробив, поговоривши із одним знайомим письменником, який живе у Шернельці над Лігерцом, той письменник був у середу у Ґастманна. Він також нічого не знає про Шміда, не чув такого прізвища і гадає, що навряд чи хоча б один поліцейський коли-небудь бував у Ґастманна.

— Отже, письменник, — сказав Чанц і наморщив чоло. — Доведеться поговорити з цим типом особисто. З літераторами справа завжди виглядає сумнівно, але з цим гіперосвіченим я ще впораюся.

— Хто він такий, цей Ґастманн? — спитав він потім.

— Дуже багатий мсьє, — захоплено відповів поліцейський Ламбуена. — Грошей і кури не клюють. Аристократ. Він давати королівський чайові моя наречена, — і він гордо показав на кельнерку. — Але не тому, що вона подобатися йому. Impossible.

— А чим він займається?

— Філософ.

— Що ви маєте на увазі, Шарнель?

— Багато думати, нічого не робити.

— Але ж він мусить якось заробляти гроші?

Шарнель похитав головою.

— Він не заробляти гроші, він мати гроші. Він платити податки за весь Ламбуен. Це досить. Ґастманн найкращий у весь кантон.

— Виглядає, що ми мусимо-таки ґрунтовно допитати цього Ґастманна, — вирішив Чанц. — Я завтра поїду до нього.

— Увага на його пес, — застеріг Шарнель. — Він має дужий небезпека.

Чанц підвівся і поплескав поліцейського з Ламбуена по плечу.

— Не хвилюйтеся, йому я вже якось дам раду.

Уже була десята, коли Чанц попрощався із Кленіном та Шарнелем, щоб їхати до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Але в тому місці, де стежка вела від дороги до будинку Ґастманна, він ще раз зупинився. Вийшов і повільно рушив до воріт саду, а потім уздовж загорожі. У будинку скрізь було темно і самотньо, як і раніше, довкола височіли тополі, хилилися від вітру. Лімузини все ще стояли у парку. Але Чанц не обійшов будинок довкола, а зупинився біля місця, з якого було видно освітлену задню частину дому, там у жовтих шибах постійно з'являлися і зникали людські силуети, і Чанц притиснувся до загорожі, щоб його не побачили. Він подивився на поле. Але пса вже не було на землі, мабуть, хтось прибрав його звідси, залишилася тільки калюжа крові, яка виблискувала чорно у світлі вікон. Чанц повернувся до машини.

У ресторані над ущелиною Берлаха вже не було. Шинкарка сказала, що він пішов звідси ще півгодини тому в напрямку Тванна. Випив лише келишок горілки і витратив на це не більше п'яти хвилин.

Чанц розмірковував над тим, що надумав старий, але роздуми тривали недовго, бо вузька вулиця вимагала зосередження. Він проїхав міст, на якому вони перед тим чекали, а потім спустився до лісу.

Там довелося пережити дивну і трохи моторошну пригоду, яка змусила його замислитися. Він їхав швидко, і раптом у нього перед очима з глибини темряви зблиснула поверхня озера — нічне дзеркало посеред білих скель. Напевно, він уже доїхав до місця скоєння злочину. Тут від скелі відокремилася темна постать і махнула, зупиняючи машину.

Чанц мимохіть зупинився, хоча тут же пошкодував про це, бо нараз його пройняла думка, що зараз із ним відбувається те самісіньке, що і зі Шмідом незадовго до вбивства. Він сягнув до кишені пальта і схопився за револьвер, холодний доторк якого заспокоював. Постать наблизилася. Тепер Чанц розгледів, що то був Берлах, але це не зняло його напруги, навпаки, він зблід від потаємного жаху, не усвідомлюючи причини свого переляку. Берлах нахилився до нього, і вони втупилися одне одному в очі, здавалося, це тривало багато годин, хоча насправді йшлося про якісь секунди. Ніхто з них не вимовив ні слова, а їхні очі були кам'яними. Тоді Берлах сів у машину, а Чанц забрав руку з револьвера.

— Їдь далі, Чанце, — сказав Берлах, і його голос звучав байдуже.

Чанц здригнувся, почувши, що вони перейшли на «ти», відтепер комісар звертатиметься до нього тільки так.

Берлах перервав мовчанку аж після того, як проїхали Біль, і поцікавився, що Чанц дізнався в Ламбуені, «здається, ми зрештою будемо змушені називати це гніздо по-французьки».

Він нічого не сказав на переконаність Шарнеля і Кленіна в тому, що вбитий не міг відвідувати Ґастманна. А із згаданим Кленіном письменником із Шернельца виявив бажання поговорити.

Чанц розповідав жвавіше, ніж завжди, радий, що мовчанку завершено, а крім того хотів заглушити своє дивне збудження. Та вже після Шюпфена обоє знову замовкли.

Кілька хвилин по одинадцятій машина зупинилася біля будинку Берлаха в Альтенберзі, і комісар вийшов.

— Ще раз дякую тобі, Чанц, — сказав він і потиснув підлеглому руку. — І хоча незручно про це говорити, ти врятував мені життя.

Він ще трохи постояв, дивлячись услід машині, яка від'їжджала на великій швидкості. Зараз він може їхати, як хоче.

Комісар зайшов до свого незачиненого будинку. У залі з книгами сягнув рукою до кишені пальта, витягнув зброю і обережно поклав поряд із змією на письмовий стіл. Це був великий важкий револьвер.

Потім поволі зняв зимовий плащ. З-під плаща визирнула його ліва рука, обмотана товстою тканиною на манер, як це роблять дресирувальники псів.

Наступного ранку досвідчений комісар подумки готував себе до неприємностей, що їх він називав тертям із Лютцом.

«По суботах завжди відбувається одне і те саме, — думав він, крокуючи вздовж Альтенберзького мосту. — Службовці скрегочуть зубами через своє нечисте сумління, бо за цілий тиждень знову не зробили нічого путнього».

Він був убраний у парадний чорний костюм, бо о десятій збирався на похорон Шміда. Не мав шансів уникнути цієї церемонії, і саме це найбільше його дратувало.

Кілька хвилин по восьмій з'явився фон Швенді, але не до Берлаха, а до Лютца, якому Чанц уже встиг повідомити, що трапилося минулої ночі.

Фон Швенді належав до тієї ж партії, що і Лютц. Об'єднання незалежних консервативних соціалістів-лібералів. Він підтримував Лютца і допомагав рухатися по кар'єрних щаблях, а після банкету, організованого на закінчення одного із закритих зібрань правління, перейшов із ним на «ти», хоча Лютца і не обрали до Великої ради. Як пояснював фон Швенді, у Берні неможливо собі уявити народного представника із іменем Люціус.