Тінь вітру

– Полюбляєш мелодрами, так? Послухай-но, я ніколи не втручався в особисте життя Нурії, бо моє власне далеко не було взірцевим. Якщо в тебе колись буде дочка – а цього благословення я нікому не бажаю – рано чи пізно вона змусить тебе страждати. Кажу тобі, якщо в тебе буде дочка, ти почнеш – можливо, навіть підсвідомо – ділити чоловіків на два табори: на тих, кого ти підозрюватимеш у романі з нею, й на тих, кого не підозрюватимеш. Якщо хтось каже, що це не так, – він бреше. Як на мене, Каракс належав до першого табору, тож мені байдуже, геній він чи невдаха, – для мене він завжди падлюка.

– А якщо ви помиляєтеся?

– Не ображайся, але ти ще малий і знаєш про жінок не більше, ніж я про приготування тістечок із марципанами.

– Можливо, – погодився я. – А що сталося з книжками, які ваша дочка взяла зі складу?

– Вони тут.

– Тут?

– А звідки, як гадаєш, узялася твоя книжка – та, яку ти обрав, коли батько вперше привів тебе сюди?

– Не розумію…

– Усе дуже просто. Одного вечора, кілька днів по тому, як згорів склад Кабестані, Нурія завітала до мене. Вона мала знервований вигляд. Сказала, що хтось переслідує її й вона боїться чоловіка на ім’я Куберт, який намагається добути книжки Каракса, щоб знищити їх. Нурія прийшла, аби врятувати книжки. Увійшла до великої зали й сховала їх десь між лабіринтами полиць. Наче скарб заховала. Я не питав, де вона їх поклала, а вона не сказала. Перш ніж піти, попередила, що як тільки їй пощастить знайти Каракса, вона повернеться по книжки. Здавалося, що вона досі була в нього закохана. Я спитав, чи є від нього новини, а вона пояснила, що не діставала від нього повідомлень уже кілька місяців, себто відтоді, як він надіслав їй остаточну коректу рукопису свого останнього твору. Не знаю, чи правду вона говорила…

– Як гадаєте, ваша донька погодиться поговорити зі мною про це?

– Можливо, але не знаю, що вона зможе додати до розповіді твого щирого слуги. Пам’ятай, усе це було багато років тому. Правда в тому, що ми з донькою не ладнаємо так, як я б того хотів. Ми бачимося раз на місяць. Ходимо пообідати кудись неподалік, і вона зникає так само швидко, як і з’являється. Знаю, кілька років тому вона одружилася з непоганим хлопцем, журналістом, трохи легковажним – я б сказав, це один з тих чоловіків, які завжди потрапляють у халепу через політичні погляди, – але в нього добре серце. Вони побралися цивільним шлюбом, нікого не запросили на весілля. Я дізнався про це місяць по тому. Вона не знайомила мене зі своїм чоловіком, мені відомо тільки, що його звуть Мікель… чи якось так. Не думаю, що вона дуже пишається своїм батьком, але я її не звинувачую. Після одруження вона стала іншою жінкою. Уяви, навіть навчилася в’язати, й мені сказали, що вона більше не вдягається як Симона де Бовуар [11] . Одного дня я дізнаюся, що став дідусем… Уже багато років Нурія працює вдома – перекладає з італійської та французької. Чесно кажучи, не знаю, звідки в неї талант. Точно не від батька. Дай-но я запишу тобі її адресу, хоча я й не певен, що це слушна ідея – говорити, хто саме тебе послав…

11

Simone de Beauvoir (1908–1986) – відома французька письменниця й філософ-екзистенціаліст. Близький друг Ж.
– П. Сартра.

Нашкрябавши щось на полях старої газети, Ісак віддав газету мені.

– Красно дякую. Хтозна, може, вона щось пригадає…

Ісак сумовито всміхнувся.

– У дитинстві вона пам’ятала все. Геть усе. Коли діти дорослішають, ти більше не знаєш, про що вони думають, що відчувають. Гадаю, так і повинно бути… Не переказуй Нурії моїх слів, гаразд? Те, що було сказано цієї ночі, не повинно вийти за ці стіни.

– Не турбуйтеся… А ви гадаєте, вона й досі мріє про Каракса?

Ісак глибоко зітхнув і опустив очі.

– Хтозна! Не знаю, чи справді вона його кохала. Такі речі залишаються в серці… Але тепер Нурія заміжня жінка. Коли я був десь у твоєму віці, я мав подружку, її звали Тересіта Боадас, вона шила фартухи на текстильній фабриці «Санта-Марія», що на вулиці Комерсіо. Їй було шістнадцять, двома роками молодша за мене, й вона була першою жінкою, в яку я закохався. Не дивись на мене так – знаю, ви, молоді, гадаєте, наче ми, старі, ніколи не закохувались… У батька Тересіти, німого від народження, був візок із льодом на ринку Борне. Ти не уявляєш, як я налякався, коли попросив руки Тересіти в її батька! Він п’ять хвилин – цілих п’ять хвилин! – мовчки витріщався на мене, тримаючи в руках кайло для льоду. Я два роки заощаджував гроші, щоб купити обручку для Тересіти, – а вона раптом захворіла. Сказала, наче щось підхопила на роботі… а шість місяців по тому померла. Туберкульоз. Досі пам’ятаю, як стогнав її німий батько, коли ми ховали Тересіту на цвинтарі в Пуебло-Нуево…

Я не наважувався дихати.

Трохи згодом Ісак звів очі й посміхнувся.

– Я розповідаю про події п’ятдесятип’ятирічної давнини, хлопче! Та якщо відверто, дня не минає, щоб я не згадав про неї, про наші далекі прогулянки аж до Всесвітньої виставки, що залишилася з 1888 року… Згадую, як Тересіта глузувала з мене, коли я читав їй вірші, які написав у задній кімнаті бакалійної крамниці мого дядька Леопольдо. Я навіть пам’ятаю обличчя циганки, яка на пляжі Боґатель віщувала нам долю й сказала, що ми завжди будемо разом… Що ж, певною мірою та циганка мала рацію. Що я тобі можу сказати?.. Так, гадаю, Нурія досі пам’ятає Каракса, навіть якщо нікому не каже про це. І Караксові я цього ніколи не пробачу. Ти ще замалий і не знаєш, якого болю завдають такі стосунки. Якщо хочеш знати мою думку, Каракс – викрадач сердець, він узяв серце моєї дочки в могилу, у пекло. Я тебе попрошу про єдину річ: після того як побачишся з моєю донькою, дай мені знати, як вона. Дізнайся, чи вона щаслива. Чи пробачила своєму батькові?..

Над світанням, освітлюючи собі шлях гасовою лампою, я блукав Цвинтарем забутих книжок. Я уявляв, як багато років тому цими нескінченними коридорами блукала Ісакова дочка. Вона прийшла сюди з тією самою метою, що і я: урятувати Каракса. Мені здавалося, я пам’ятаю шлях, що його сам собі проклав тут шість років тому; але ні – вигини та повороти коридорів утворювали велетенську спіраль, у якій було майже неможливо зорієнтуватися. Тричі я намагався пройти шляхом, що його, як мені здавалося, я пам’ятав, – і тричі лабіринт повертав мене у вихідний пункт, де на мене з кривим усміхом чекав Ісак.

– Ти збираєшся колись за нею повернутися? – спитав він.

– Звісно.

– У такому разі ти мусиш дещо схитрувати.

– Схитрувати?

– Молодий чоловіче, тобі трохи бракує кмітливості, так? Пригадай-но Мінотавра.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, на що він натякає. Тоді Ісак витяг з кишені старий складаний ножик і передав мені.

– Роби карби на кожному розі, позначки, які впізнаєш лише ти. На цьому старому дереві так багато подряпин та жолобків, що ніхто не помітить зайвого – ніхто, крім людини, яка знає, що шукає…

Я дослухався до його поради і ще раз проник до самого серця будівлі. Щоразу, змінюючи напрям, я зупинявся й робив позначки на полицях «К» та «С» по той бік коридору, куди я збирався повернути. Двадцятьма хвилинами пізніше я загубився у глибині вежі, а потім, зовсім випадково, натрапив на місце, де найкраще було сховати книжку. Я помітив книжки великого Ховельяноса [12] , присвячені скасуванню обмежень щодо успадкування церковних маєтків; на мій юнацький погляд, такий камуфляж міг би збити з пантелику найспритнішого шукача. Я зняв кілька томів цієї мармурової прози та оглянув другий ряд: між хмаринками пилу – п’єси Моратіна [13] , нове видання «Судді та гвельфа», «Богословсько-політичний трактат» Спінози… [14] Я вирішив ув’язнити книжку Каракса між річником юридичних подробиць справ цивільних судів Жерони (випуск 1901 р.) та романом Хуана Валери [15] . Щоб знайти місце, я витяг збірку поезій Золотого віку, яка стояла якраз між двома названими книжками, та протиснув на її місце «Тінь вітру», після чого огородив задній ряд стіною безсмертних творів Ховельяноса.

12

Jovellanos – Ґаспар Мельчор де Ховельянос-і-Рамірес (1744–1811) – видатна постать іспанського Просвітництва, державний діяч, філософ, економіст, поет і драматург.

13

Moratіn – автор має на увазі Ніколаса Фернандеса де Моратіна (1737–1780) або Леандро Фернандеса де Моратіна (1760–1828), обидва іспанські драматурги доби Просвітництва, батько та син. (Прим. ред.)

14

Spinoza – Бенедикт Спіноза (Барух д'Еспіноза), видатний філософ-раціоналіст (1632–1677). (Прим. ред.)

15

Valera – Хуан Ґальяно Валера-і-Алькала (1824–1905), один з найвідоміших іспанських прозаїків XIX ст. (Прим. ред.)

Без зайвої метушні я залишив свою схованку, відшукавши шлях за тими позначками, що зробив по дорозі сюди. Крокуючи в темряві між нескінченними рядами книжок, я не міг подолати почуття смутку; я думав: ось я абсолютно випадково у єдиній книжці, похованій у цьому безкрайому некрополі, знайшов цілий всесвіт – а тисячі, сотні тисяч інших книжок так і залишаться забутими назавжди… Я відчував, що мене оточують мільйони покинутих сторінок, сторінок, яких більше ніхто не гортатиме, які поволі потопають у темному океані забуття, поки світ, життя якого пульсує поза бібліотекою, втрачає власну пам’ять, навіть не розуміючи цього.

Уже розсвітало, коли я повернувся до оселі на вулиці Св. Анни. Я тихо відчинив двері та, не вмикаючи світла, ковзнув усередину. Стіл у їдальні й досі було накрито для вечері: торта ніхто не торкався, посуд чекав на страви. Я розглядів у фотелі нерухомий силует батька – він дивився на пейзаж за вікном. Батько, вочевидь, не лягав – він досі був у тому самому костюмі. Кружальця диму ліниво здіймалися від цигарки, яку він, наче ручку, тримав між вказівним та підмізинним пальцем. Я вже багато років не бачив, щоб батько палив.