Тінь вітру

– Доброго ранку, – промимрив він, відкладаючи цигарку в попільничку, переповнену недопалками.

Я не знав, що сказати. Світло позаду батькової фігури приховувало його очі.

– Уночі кілька разів дзвонила Клара, – сказав він. – Її голос звучав стривожено. Вона просила тебе передзвонити, незважаючи на те, котра буде година.

– Я не маю наміру більше ані бачити Клару, ані розмовляти з нею, – відповів я.

Батько кивнув головою, але нічого не сказав.

Я сів на один зі стільців та витріщився на двері.

– Чи не розповіси, де ти був?

– Блукав неподалік.

– Ти мене до біса налякав.

У його голосі не було чути ані злості, ані докору – сама лише втома.

– Знаю. Вибач, – відповів я.

– Що в тебе з обличчям?

– Підсковзнувся під дощем та впав.

– У цього дощу гарний бічний удар. Поклади щось на рану.

– Нічого. Я її навіть не помічаю, – збрехав я. – Усе, що мені потрібно, – це трохи поспати. Я ледве тримаюся на ногах.

– Принаймні відкрий свій подарунок, перш ніж іти спати…

Батько показав рукою на загорнутий у целофан пакунок, який звечора самотньо лежав на кавовому столику. Хвилину я вагався. Батько кивнув, підбадьорюючи мене. Я взяв пакет і зважив на долоні. Передав його батькові, не відкриваючи.

– Краще поверни це. Я не заслуговую на подарунки.

– Подарунки призначені давати радість тому, хто їх дарує, а не відзначати заслуги того, хто отримує, – пояснив батько. – Крім того, цього не можна повернути. Відкривай.

У тьмяному вранішньому світлі я обережно розкрив пакунок. У ньому була яскрава різьблена дерев’яна скринька із золотими заклепками; ще не відкривши її, я почав усміхатися… Витончений звук клацання застібки був схожий на цокіт годинника. Усередині лежав синій оксамитовий футляр, а в ньому…

У ньому був казковий «Монбланський шедевр» Віктора Гюґо.

Це було вражаюче видовище.

Я взяв ручку й підніс до світла. На золотій кліпсі стояв напис:

Даніель Семпере, 1950

Я приголомшено витріщився на батька. Не думаю, що колись бачив його таким щасливим, як тієї миті.

Мовчки він підвівся з фотеля та обійняв мене. У мене пересохло в горлі, бракувало слів, і я теж мовчав.

Відповідно до ролі

1951–1953

11

Того року осіннє листя кружляло вулицями, наче сріблясте лушпиння, перш ніж вкрило Барселону суцільною ковдрою. Спогади про ніч мого шістнадцятиріччя, що так пригнітили мій дух, поступово віддалялися – можливо, життя вирішило надати мені відпустку від моєї мелодраматичної скорботи, щоб я міг нарешті подорослішати. Аж дивно, як мало я розмірковував про Клару Барсело, про Хуліана Каракса й про того нікчему без обличчя, який пах горілим папером і вдавав із себе героя роману.

Надійшов листопад. Я вже мав позаду місяць урівноваженості, місяць без вештання біля площі Реаль лише заради того, аби побачити крізь вікно Клару… Заслуга в цьому, я мушу визнати, була не тільки моєю: справ у книгарні побільшало, тож ми з батьком ледь встигали, нам був потрібен помічник.

– Ми мусимо найняти людину, яка допомагатиме нам знаходити замовлення, – розмірковував батько. – Нам потрібен хтось особливий, напівдетектив, напівпоет – той, хто не боїться битися за неможливе…

– Гадаю, я знайду потрібну людину, – сказав я.

І я знайшов. Я знайшов Ферміна Ромеро де Торреса у його звичайному сховищі біля арок вулиці Фернандо. Жебрак складав докупи першу сторінку понеділкової газети зі шматочків, які вдалося врятувати з контейнеру для сміття. На першій шпальті йшлося про велич народної праці – ще один доказ славетного поступу політики диктатури.

– Боже! Знову брехня! – почув я крик Ферміна. – Ці фашисти перетворять усіх нас або на святих, або на жаб!

– Добридень, – стиха привітався я. – Чи ти мене пам’ятаєш?

Жебрак підвів голову, й чудова посмішка раптом засяяла на його обличчі.

– Мене не ошукує мій зір? Як справи, друже? Сподіваюся, ти зробиш ковток червоного вина?

– Сьогодні я частую, – відповів я. – Ти зголоднів?

– Ну, я б не відмовився від великого тареля смаженої риби… утім, я з’їм усе, що в мене вкинуть.

По дорозі до книгарні Фермін Ромеро де Торрес розважав мене оповідками про всі хитрощі, до яких він вдавався впродовж останніх років, щоб уникнути Служби безпеки й особливо інспектора Фумеро, своєї Немезиди, з якою в нього точилася жорстока й безупинна боротьба.

– Фумеро? – перепитав я.

Я згадав: так звали солдата, який вбив батька Клари Барсело у замку Монжуйк на самому початку війни.

Маленький чоловічок зблід зі страху й кивнув. Звичайно, він був зголоднілий, брудний, після місяців вуличного життя від нього смерділо. Він і найменшої гадки не мав, куди його ведуть, і я помітив певну тривогу, яку він намагався приховати за безперервними балачками.

Коли ми дісталися крамниці, він знервовано поглянув на мене.

– Будь ласка, заходь. Це книгарня мого батька. Хочу тебе з ним познайомити.

Жебрак зігнувся – жмут бруду та нервів.

– Ні, ні, не хочу навіть чути. Я маю непрезентабельний вигляд, а це шикарне приміщення… Я тобі заважатиму.

Батько визирнув із-за дверей, кинув погляд на жебрака, потім скосив очі на мене.

– Тату, це Фермін Ромеро де Торрес.

– До ваших послуг, – промимрив жебрак, майже тремтячи.

Батько спокійно всміхнувся до нього та простягнув руку. Бідолаха не наважився її схопити: йому було соромно.

– Слухайте, я гадаю… ліпше мені піти, – затинаючись, бурмотів він.

Мій батько обережно взяв його руку.

– У жодному разі. Мій син сказав, що ви пообідаєте з нами.

Жебрак переводив здивований погляд з мене на мого батька.

– Будь ласка, заходьте. Можете взяти гарячу купіль, – запропонував тато, – наша ванна до ваших послуг. Після цього, якщо не заперечуєте, ми могли би піти до «Кан-Соле» на обід.

Мій батько повів Ферміна до парадних дверей та майже силоміць затяг сходами нагору до квартири, поки я зачиняв книгарню. За допомогою улесливих слів і секретної тактики нам вдалося стягнути з Ферміна дрантя й заштовхати чоловіка у ванну. Без одежі він був схожий на жертву війни й тремтів, наче обскубане курча. Глибокі сліди від кайданів видніли на його зап’ястках та кісточках ніг, а спину проріз'aли жахливі рубці, на які було боляче дивитися. Ми з батьком обмінялися промовистими поглядами, але нічого не сказали.