Таємні стежки

– Скоро осінь, – раптом сказав Юргенс, порушуючи ділову розмову.

Раджимі здивовано глянув на нього, трохи звів брови, зморщив лоб, але промовчав.

– Ви пам'ятаєте ту осінь у Кабулі?

– Пам'ятаю, – не розуміючи, до чого веде співбесідник, відповів Раджимі.

Він чекав, що скаже про осінь у Кабулі Юргенс, але той раптом заговорив про інше:

– То чому ж вас турбує Абдукарим?

– Він підозріло себе поводить.

– Тобто?

– Саткинбай хвилюється, боїться зради. Він уже двічі доповідав про нього.

– А ваша думка?

– Така ж сама.

Раджимі пояснив. Погляди Абдукарима змінилися, він ухиляється від виконання доручень, від грошей, натякає, що в недалекому майбутньому Саткинбаю, можливо, доведеться шукати іншу квартиру.

– Це ще нічого не означає, – сказав Юргенс. – Абдукарим по своїй природі людина похмура, нетовариська…

– І нестійка, – додав Раджимі.

– А тому кращого від нього й не можна чекати, – відстоював свою думку Юргенс. – Лихо може прийти з іншого боку. А ви й Саткинбай цього недооцінюєте.

Раджимі насторожився, примружив очі.

– Як звати старого, який вигнав з дому Саткинбая і якому він усе розпатякав?

– Ширмат.

– От з такими людцями жартувати не можна. Він де-небудь бовкне про відвідини Саткинбая, тоді все пропало.

– Згоден, – сказав Раджимі, – але вважаю, що Абдукарим небезпечніший, бо знає не лише Саткинбая, але й мене і Ожогіна. Він возив вас…

– Але ж він не догадується, хто я.

– Це нічого. Зате він знає мій дім, він возив мене до Ризаматова і бачив його.

– Про що ж ви думали раніше? – скипів Юргенс, але відразу стримав себе і вже спокійним повчальним тоном додав: – Не можна було діяти так необережно і довіряти свою долю і долю всієї справи якомусь пройдисвіту. Що, у вас у місті мало машин?

– Винен Саткинбай.

– Саткинбай дурень! – знову підвищивши тон, сказав Юргенс. – Але ж не він керує вами, а ви ним. Куди ж ви дивитесь!

Раджимі нервово смикав свою борідку. Виправдуватися він не хотів, та й чого виправдуватись, коли ясно, що допущена помилка. Він думав зараз про інше: як вийти з цього становища.

– Перевірте Абдукарима, – подумавши, порадив Юргенс. – Доручіть йому… е… цю стару руїну, Ширмата. І відразу стане ясно – наша людина Абдукарим чи не наша.

Обличчя Раджимі стало зосередженим. Так, він сам до цього не додумався б.

– Мед вам в уста, дорогий друже, за добру пораду! – відказав він шанобливо.

Юргенс пом'якшав.

– Нехай візьметься за це Саткинбай, – попередив він, – самі не вплутуйтесь.

Саткинбай зловтішався, передбачаючи задоволення, яке він матиме від наступної розмови з Абдукаримом. Нехай він тепер спробує викрутитись, відмовчатись або відбутися порожніми словами! Не вдасться! Саткинбай діє не від свого імені, а від імені Раджимі. А Абдукарим боїться Раджимі, в цьому Саткинбай уже не раз переконувався.

Довго Саткинбай ламав голову над тим, як розрахуватись з Ширматом. Досвідчений провокатор, який пройшов гітлерівську виучку, він чудово розумів, що одна справа – дати доручення, і зовсім інша – виконати його. Не можна було не рахуватися з характером Абдукарима. На те, на що здатний він, Саткинбай, не здатний Абдукарим. Для Абдукарима треба все підготувати, створити необхідні умови. І Саткинбай поспішав виконати задуманий план.

Цієї ночі він ліг на подвір'ї, щоб прокинутися раніше і не проґавити виходу Абдукарима на роботу. Абдукарим звичайно йшов з дому о восьмій ранку. Однак, незважаючи на вжиті заходи, Саткинбай ледве не проспав. Прокинувшись, він побачив, що Абдукарим уже сидить під шовковицею і п'є чай.

Не можна було гаяти ні хвилини. Саткинбай миттю схопився, одягнувся, зайшов у дім і повернувся із згортком в руках.

– Я до тебе з дорученням, – сказав він, сідаючи навпроти Абдукарима. – І з серйозним.

– Що це за доручення? – спитав Абдукарим, не глянувши на друга.

– Ось, – і Саткинбай поклав перед ним на край столика згорток. На газетному папері проступали великі масні плями. – Відвези Ширмату і скажи, що надіслав Вахід Ахматов. Це давній його приятель.

Абдукарим насупився.

– Навіщо це? – понуро запитав він.

– Я тобі все розповім. – Саткинбай пильно глянув йому в очі. – Ширмат, старий шакал, любить «кази». Тут аж півкіло. – Саткинбай притиснув згорток рукою. – Так би мовити, ковбаса з начинкою… Ширмат – людина ненадійна, він може всіх нас занапастити. Так радить Раджимі. Зрозумів? Віддай сьогодні, і якнайскоріше. А то начинка може видихатись.

Очі Абдукарима зробилися круглими і більшими, ніж звичайно. Він відсунув від себе страшний згорток і встав.

– Навіщо ти мене вплутуєш у цю історію? – спитав Абдукарим.

Він і досі тримав піалу з недопитим чаєм, рука. Його тремтіла.

Саткинбай нещиро засміявся.

– Що? Злякався?

– Я не повезу, – тихо сказав Абдукарим.

– Повезеш! – різко кинув Саткинбай. – Раджимі наказав.

– Не повезу! Вені сам. І взагалі, переїхав би ти жити в інше місце.

– Ах, он як? – Обличчя Саткинбая вкрилося плямами. – Я давно помітив, що ти вернеш ніс в інший бік. Пізно!

– Я нікому не думаю завдавати шкоди, – знову стиха промовив Абдукарим. – Але я прошу дати мені спокій. Коли б я хотів, я б давно повідомив про все куди слід. Проте я цього не зробив і не зроблю. Так і скажи Раджимі.

Гнів Саткинбая спав. Абдукарим – боягуз. Боягуз, який тремтить за свою шкуру. І боятися його нічого, на зраду він не здатний. Але все-таки Саткинбай сказав:

– Дивись! В разі чого – ти перший поплатишся, – і швидко, не обертаючись, вийшов з двору.

«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я – своїм, – міркував Абдукарим, підходячи до автобази. – Я їм не заважатиму, вони – мені. Так буде краще».

X

Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.

– Що з вами? – з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.

Соня мовчала.

Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.

Хазяйка зітхнула:

– Ви прийшли за грішми?

Раджимі нахилив голову.

– Господи! Що нам робити? – з відчаєм вигукнула Соня. – Я сьогодні сама збиралася йти до вас…

– З грішми? – спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.

Хазяйка безнадійно похитала головою.