Таємні стежки

З Ізволіним була домовленість: коли йому терміново потрібний буде Ожогін, він пришле Ігорка, який, щоб не викликати підозрінь, одягнеться жебраком.

– Винеси йому шматок хліба і скажи, що за півгодини я прийду, – попросив Микита Родіонович Андрія.

Відпустивши Ігорка, Грязнов зайшов у кімнату. Микита Родіонович стояв над чемоданом, тримаючи в руках носову хусточку із слідами сажі.

– Андрію!

– Чого?

– Іди-но подивись…

Сажа була розсипана по білизні. Не було сумніву в тому, що чемодани на цей раз оглядала хазяйка, яка повернулася з села

… Сашурка спав так солодко, що ні Ізволін, ні Ожогін не наважились його турбувати.

Микита Родіонович довго стояв над ним і згадував партизанський табір і бойових друзів. Як вони живуть? Які провели операції? Де стоять? Побувати б у них, наговоритися досхочу з Кривов'язом, поблукати по лісу, посидіти біля багаття… Ліс… Ще живуть в пам'яті всі події, ще не забуте жодне обличчя. Яким близьким і рідним здається сонний Сашурка! А час біжить. Змінився і Сашурка. На його доброму, лукавому обличчі залягли зморшки.

Вісті, які приніс Сашурка, викликали тривогу. Як можна було проґавити зрадника? Хто винен у злочинній халатності?

Тут же підкрадалось і інше почуття – хвилювання. Як відвернути загрозу? Чи зуміє Пантелійович випередити зрадника? Чи зуміють вони вчасно прибрати з дороги Зюкіна? Сашурку відпускати не слід: може згодитись. Він третя людина, крім Ожогіна і Андрія, яка знає зрадника в обличчя.

Микита Родіонович і Ізволін склали план дій і вирішили встановити стеження за будинком Юргенса.

X

Морозний ранок висів над містом. Сніг не падав, але в повітрі блищали, переливаючись у променях сонця, яке вже не гріло, міріади сріблястих зірочок.

Ожогін ішов по встеленому снігом тротуару, не гублячи з виду Ігорка. Хлопчик крокував швидко і впевнено, не оглядаючись, не зупиняючись. Він вивів Микиту Родіоновича на околицю міста. Тут уже не було тротуарів, дорога з протоптаними пішоходами стежками вела на вигін. Вдалині чорніли контури соснового бору. Невеликі дерев'яні будинки з палісадниками, обгороджені тинами, стояли віддалік один від одного.

Більшість дерев було вирубано на паливо. З-за тинів сиротливо виглядали молоді деревця.

Ігорьок зупинився біля невеликого будиночка, що виходив трьома вікнами на вулицю, сів на лавці біля воріт і підняв краї своєї ушанки. Це був умовний сигнал. Ожогін пішов повільніше. Ігорьок підвівся з лавки, минув ще кілька будинків і повернув назустріч Микиті Родіоновичу – він перевіряв, чи немає за Ожогіним «хвоста». Впевнившись, що вулиця порожня, Ігорьок шмигнув у двір. Слідом за ним рушив Микита Родіонович.

У дворі їх зустрів дзвінким гавканням невеликий кудлатий пес. Він рвався з прив'язі і кидався до хвіртки.

На гавкіт з будинку вийшов високий, худий чоловік. Судячи з опису Ізволіна, це був Гнат Несторович Тризна. Він був у старому шерстяному светрі і спортивних штанях, заправлених у чоботи. Великі очі його горіли якимсь внутрішнім вогнем.

– Вірний! На місце! – крикнув Тризна і, схопившись рукою за груди, закашлявся. (Пес слухняно закрутив кудлатим хвостом і поліз у дерев'яну будку). – Проходьте в хату, а то він не заспокоїться.

Будинок складався з двох кімнат і передньої. Всередині було чисто, затишно.

Тризна посадив гостей у першій кімнаті і заговорив. У нього був приємний, грудний голос.

– Товариш Ожогін?

– Так…

– Говорив мені про вас Денис Макарович… – Тризна подивився на Ожогіна довгим, уважним поглядом. – Обіцяли передавач налагодити?

– Спробую.

– Що ж, коли розумієтесь на цьому, налагодите. Ми з пекарнею теж спробували – і вийшло…

Гнат Несторович розповів, що пекарня вже почала працювати і випікає раз на добу хліб по нарядах міської управи. Тризна в ній на правах головного пекаря і завідуючого. Допомагають йому двоє.

– Підкоп під однією кімнатою? – поцікавився Микита Родіонович.

– Під трьома. Я там всюди нори поробив. І чути все від слова до слова. Правда, підлога стара, дуже скрипить, коли ходять.

Знову почався приступ надривного кашлю. Обличчя Гната Несторовича скривилося, потемніло. Він тримав руку біля грудей, ніби намагаючись полегшити біль.

«Тане хлопець на очах», говорив про Тризну Денис Макарович. Зараз, дивлячись на Тризну, Ожогін зрозумів страшний зміст цих слів.

Нарешті кашель затих. Тризна тяжко зітхнув і похитав головою.

– Ви чули що-небудь про гестапівця Роде? – несподівано спитав він Ожогіна.

– Так, дещо чув.

– Роде – скажений собака, – похмуро продовжував Тризна. – Ніхто з підпільників не вийшов живим з його рук. На допитах він жорстоко катує свої жертви, знущається з них. Він власними руками задушив дочку патріота-комуніста Клокова, яка відмовилася відкрити місцеперебування батька. Від його рук загинули вірні сини Батьківщини: Ребров, Мамулов, Клецко, Захар'ян. Хто потрапляв до Роде, той уже не виходив на волю. Підпілля вирішило покінчити з ним і потребує вашої допомоги.

– Чим же я можу вам допомогти? – здивовано запитав Микита Родіонович.

– Мені відомо, що ви познайомилися з Тряскіною, а вона працює у Роде перекладачкою.

Гнат Несторович подивився на Ігорка, який сидів тут же.

– Піди-но, хлопчику, до тьоті Жені і Вови. Вони там сумують без тебе, – попрохав він Ігорка.

Той поклав книжку на підвіконня і пішов у другу кімнату.

Гнат Несторович зачинив за Ігорком двері і, відкашлявшись у кулак, знову сів навпроти Микити Родіоновича.

– Треба використати ваше знайомство, – продовжив він свою думку.

– Яким чином?

– Тряскіна ненавидить Роде: він знущається з неї, всіляко її принижує. – Тризна встав і пройшовся по кімнаті. – Вам, товаришу Ожогін, треба через Тряскіну дізнатись, які будинки в місті відвідує Роде, де він ночує, довідатись про розміщення кімнат у його квартирі… Це прохання підпілля.

Микита Родіонович на знак згоди кивнув головою.

– Ну от і домовились… Тепер я відведу вас на радіостанцію.