Таємні стежки

Іоахім просив покликати дочку, але в побаченні було відмовлено. Іоахіма винесли на сонце. Маленький поляк Йозеф Ідзяковський сказав:

– Нехай він востаннє побачить сонце…

XX

На дев'ятий день Грязнова й Ризаматова викликали до слідчого Фліта.

– Яка трапилася помилка! – з удаваним співчуттям промовив він і похитав головою. – Чому ж ви відразу нічого не сказали?

Грязнов і Ризаматов здивовано перезирнулись.

– Не хочете розуміти? – Фліт жартівливо посварився пальцем. – Мені доручено об'явити, що ввечері ви будете вільними. – Він подивився на ручний годинник: – У вашому розпорядженні година… Зберіть речі.

Швидко зібравшись, Грязнов і Ризаматов сіли біля воріт, чекаючи машину, обіцяну комендантом табору. Не минуло й десяти хвилин, як на стовпі біля вартового захрипів репродуктор. Спочатку по-англійськи, а потім по-німецьки диктор передав коротке повідомлення про те, що радянські війська Першого Українського і Першого Білоруського фронтів увійшли в Берлін. Далі повідомлялося, що між союзними військами і військами Радянської Армії відстань лише в кілька десятків кілометрів. Весь табір заворушився.

– Ось чому нас звільняють! – радісно сказав Андрій.

– Наші, наші ввійшли в Берлін!.. Перші ввійшли! – збуджено вигукував Алім.

Помітивши Андрія, Тимошенко підбіг і міцно потис його руку:

– Перемога! Велика перемога! Вас звільняють першими, але тепер і ми дочекаємось цієї радісної години.

Підійшла машина. Попрощавшись із Тимошенком та іншими в'язнями, Андрій і Алім залишили табір.

Машина зупинилася біля красивої металевої огорожі. В глибині подвір'я, закритий листям бузку, що розвивався, стояв невеличкий будиночок.

Супровідник ввів до будинку Грязнова й Ризаматова і, залишивши в кімнаті, вийшов.

Відразу ж до кімнати швидко зайшов маленький, кругленький панок. Окинувши поглядом друзів і потираючи руки, він промовив чистою російською мовою, без акценту:

– Здрастуйте!

Грязнов і Ризаматов піднялися з місця і відповіли на привітання. Майнула думка, що перед ними стоїть представник радянського командування, завдяки турботам якого вони опинилися на волі. Але думка ця зникла, як тільки незнайомий заговорив.

– Марс? Сатурн? Не помиляюсь? – спитав він. Це були клички-паролі, присвоєні Юргенсом.

– Не хвилюйтеся, – додав незнайомий, помітивши, як збентежились Андрій та Алім, – усе йде так, як мусить іти. Про те, що ви люди Юргенса, відомо небагатьом. Я ледве відшукав вас: не уявляв, що ви опинитесь у Таборі. Але це непогано… навіть краще, що так трапилось. Давайте познайомимось. – І він потиснув їм по черзі руки. – Завтра, прямо зранку, зберемось і обміняємось думками. Я почуваю, що вам уже надокучило стирчати тут без діла.

– З нами був ще Юпітер, – замість відповіді швидко заговорив Андрій, – але він безслідно зник перед приходом американських військ. Ми б хотіли дізнатися про його долю.

Незнайомець посміхнувся.

– Більші планети, – пожартував він, – легше виявити. Юпітер уже дома.

Друзі радісно перезирнулися: невже вони побачать Микиту Родіоновича?

– Сподіваюсь, ви маєте намір приєднатись до нього?

– Безумовно, – швидко відповів Андрій.

– От і чудово… Якщо нема ніяких прохань до мене, не буду вас затримувати.

У Грязнова майнула думка, яку він одразу й висловив:

– Дозвольте доповісти: до нас поставилися по-свинському, і винен у цьому якийсь майор Ніксон. Через дурну сварку, затіяну ним, потерпіли не тільки ми, але й господар квартири та його квартирант.

– Тобто? – звівши брови, перепитав незнайомий.

– Нас відвезли до табору, а їх до в'язниці.

– Це буває в таких нестійких обставинах. Чого ви хочете?

– Негайного звільнення з в'язниці Вагнера й Абіха.

Незнайомий сприйняв усе сказане спокійно.

– Якщо для вас це важливо, – сказав він, – то не може бути ніяких перешкод.

– Дуже важливо, – підкреслив Грязнов. – У нас склалися певні відносини з цими людьми. Якщо нас звільнять, а вони залишаться у в'язниці, можуть виникнути підозріння.

– Зрозуміло, – перервав незнайомий. – Завтра ви матимете приємність розмовляти з своїм господарем і цим… як його… Повторіть їх прізвища, я запишу.

Андрій назвав прізвища і адресу. Незнайомий заніс їх до маленької записної книжечки.

– До побачення… Гуд бай! За вами я надішлю машину, – сказав він, прощаючись.

– Ще питання, – вже на порозі сказав Грязнов. – Ми не опинимося ще раз у таборі, якщо знову поскандалимо з майором Ніксоном?

– Ні. Якщо до вас хтось почне чіплятися, скажіть, що ви люди Гольдвассера.

Увечері, після радісної зустрічі з Микитою Родіоновичем, друзі взялися докладно обговорювати події.

– Можна гадати, що архіви секретної служби німців, зокрема Юргенса, потрапили до рук американців, – міркував Микита Родіонович. – З них вони могли дізнатися і про наші паролі. А втім, у німців було досить часу для того, щоб заздалегідь потурбуватися про архіви…

– До речі, – перебив Грязнов Ожогіна, – ми бачили в місті Фохта… розумієте, того Фохта…

– Фохта? – здивовано перепитав Ожогін. – Коли?

– Вже при американцях.

Коли всі почали лягати спати, у домівку прийшла нова радість: повернулися звільнені з в'язниці і Вагнер і Абіх.

Лише перед самим світанком мешканці будинку нарешті поснули. Але сон їх був недовгим: під'їхав «джипп», обіцяний американцем, і шофер почав настирливо подавати сигнали сиреною.

Ожогін, Грязнов і Ризаматов встали і швидко одяглися.

Місто, яке вони пересікли з кінця в кінець, ще спало. «Джипп» зупинився біля знайомого вже особняка. Слідом за друзями до кабінету зайшов у супроводі товстуна високий чоловік років сорока п'яти, в цивільному костюмі. Кинувши на друзів побіжний погляд, він уклонився і щось сказав по-англійськи.

Легко було зрозуміти, що товстун його підлеглий. Він запросив гостей сісти, І. сам продовжував стояти, не зводячи очей з начальства. Кілька хвилин тривало мовчання.

– Ми маємо честь розмовляти з паном Гольдвассером? – спитав Микита Родіонович.