Таємні стежки

– Сидіть дома! Невже ви гадаєте, що він ходить по вулиці або забув дорогу додому? Тут щось інше… Чи не потрапив вій до рук патруля?

– Це неможливо, – заперечив Алім. – Микита Родіонович – людина обережна.

Вагнер похитав головою. Яке значення має в такий час обережність! Вбивають без попередження зовсім невинних людей.

Накинувши пальто, Алім спустився вниз і став за хвірткою на вулиці.

Прохожі не з'являлися. Настали сутінки, і фіолетова тінь лягла на невисокі, вкриті черепицею будинки. Вікна лишалися темними. Місто не подавало ніяких ознак життя Аліму стало сумно, тривога змінилася важким передчуттям.

У тиші залунали кроки. Алім притиснувся до хвіртки, щоб на випадок появи патруля тихенько сховатись у дворі. Але побоювання були даремними: з-за рогу з'явився Андрій. Він повертався з міста після чергових розшуків

– Ну що? – спитав Алім.

– Те саме, – відповів невесело Грязнов і пішов до кімнати.

Зникнення Микити Родіоновича було дивним. Усі мешканці будинку зібралися в їдальні і почали обговорювати становище.

Висловлювались найрізноманітніші припущення, але всі вони були невтішними Дивував той факт, що Ожогін нікому нічого не сказав перед тим, як піти, і не залишив записки.

– Незрозуміло, нічого незрозуміло… – шепотів старий.

О другій годині ночі друзі розійшлися по своїх кімнатах. Треба було відпочити. Але відпочивати довелося недовго. Щойно Грязнов заснув, як його збудив Ризаматов.

– Андрійку, – тихо покликав він друга, послухай…

Андрій підняв голову. За вікном», десь далеко, – можливо, за містом, – народжувалися невиразні звуки, схожі на рух поїзда. Гул зростав, посилювався. Андрій схопився з ліжка і підійшов до вікна.

– Що там таке? – в свою чергу спитав він Аліма.

Той знизав плечима:

– Бій. Або, може, літаки.

Андрій швидко одягнувся і спустився на подвір'я. В нічній тиші виразно було чути рух танків. Десь ішло військо.

– Ідуть танки, – повідомив він Аліму, – але чиї і куди, невідомо.

Треба було чекати ранку.

Як тільки розвиднілося, Андрій, Алім і Гуго пішли на розвідку. Ледве вони дійшли до сусідньої вулиці, як дорогу їм перепинили грузовики з солдатами. Потік «студебеккерів» і «доджів» тягнувся вздовж вулиці і зникав за поворотом.

– Союзники! – вигукнув Алім.

– Так, американці, – підтвердив Андрій і пішов по тротуару, розглядаючи машини і людей на них.

Йому вперше доводилося бачити американців. Солдати жваво розмовляли, перегукувалися, жартували, безтурботно сміялися.

– Ходімо назад, – запропонував Андрій.

Друзі звернули в провулок і попрямували додому.

– Напевно, незабаром кінець війні, – висловив свою думку Алім. – От було б добре!

Андрій «нічого не відповів. Він швидко йшов, не озираючись. Вагнер зустрів їх біля хвіртки.

– Ну як? – стривожено запитав він.

– У місті американці, – відповів Грязнов.

– Прийшли все-таки, – похитавши головою, сказав старий і, зачинивши хвіртку, замкнув її.

Постоявши деякий час біля огорожі, він подивився в сад, потім пройшов по алеї до яблуні і повернувся назад, його погляд зупинився на залишеному біля дерева заступі. Вагнер не допускав безладдя в господарстві, але зараз він, здається, не помітив заступа. Він байдуже дивився кудись у простір, очі його були широко розплющені, і глибокий сум заслав їх вологою поволокою.

XVIII

На п'ятий день після вступу американських військ у місто Вагнеру об'явили, що в його будинку житимуть два офіцери, і наказали приготувати кімнату. Вагнер мовчки, зовсім байдуже вислухав квартирмейстера і кивком голови дав згоду. Коли двері зачинилися, він зайшов до їдальні і важко опустився в крісло. Останнім часом Вагнер став невпізнанним: змарнів, постарів. Усе рідше й рідше виходив у сад, хоч там уже наливалися соком дерева і розпукувалися набубнявілі бруньки. Він ніби забув про свої любимі яблуні, про свій сад.

– Не того, не того я чекав, – весь час сумно повторював він.

Повідомлення про нових квартирантів було ще одним ударом для нього.

– Куди ж ми їх помістимо? – спитав Алім у Вагнера.

Вагнер, здавалося, не чув запитання. Він навіть не обернувся до свого друга і тільки глибоко зітхнув. Алім поклав руку йому на плече і спробував відвернути його увагу від безрадісних думок.

– Пустимо їх у спальню, там вони не заважатимуть нам, а самі перейдемо до вашого кабінету.

– Мені однаково. Робіть, як хочете.

Вагнер встав, підійшов до піаніно і замкнув його, вийняв свічки, які останній раз запалювала покійна дружина, взяв скрипку і відніс її до кабінету. Звідти він уже не повертався до самого обіду.

– Погано старому, зовсім погано, – сказав Алім.

Андрій розумів стан Вагнера. З приходом американців у нього підірвалася віра в майбутнє, зникла надія на спільне життя з сином. Старий архітектор відчував, що його син, який став радянським партизаном, не захоче тепер повернутися сюди, коли в місті американці

Старого ледве впросили вийти в їдальню. Він так само мовчки сів у своє крісло і неохоче почав їсти.

Тільки-но друзі закінчили перше, як до кімнати,_ не постукавши, зайшов один із квартирантів. Це був кістлявий майор, високий на зріст, з пихатим виразом обличчя. За ним ішов негр-солдат з двома великими чемоданами, оббитими жовтою шкірою.

– Хеллоу! – кинув майор сухо і, не чекаючи відповіді, спитав: – Де кімната?

Алім мовчки встав з-за столу і провів майора у спальню.

Через хвилину Алім повернувся і тихо повідомив:

– Влаштовується, розкладає речі.

Знову взялися за перерваний обід, але закінчити його не вдалося. Майор вийшов у їдальню і, ні до кого не звертаючись, зажадав, щоб йому приготували ванну. Вагнер мовчки подивився на американця і знизав плечима. Майор повторив вимогу. Тоді Альфред Августович встав і, стримуючи обурення, промовив:

– У будинку немає слуг.

– Немає, так будуть!

– Сумніваюсь.

Майор окинув Вагнера холодним поглядом і ступив крок до нього. Але між ним і старим став Андрій.