Таємні стежки

«Ого! Нічого собі! В затінку – сорок три…»

Перейшовши просторий зал, в якому повівав протяг, він вийшов до під'їзду і мимоволі зупинився. Вдалині, у лазуровій імлі рельєфно вимальовувалися вершини відрогів Тянь-Шаню, вкриті снігом. Легенький вітерець ліниво ворушив листя густих тінистих кленів, які росли навпроти вокзалу. Здавалося, що вся природа – і клени, і густий хміль, який вився по фасаду вокзалу, і клумби з різнобарвними квітами, і густі сади околиць міста, і далекі гори, і саме повітря – все-все поринуло у дрімотну знемогу під нестерпно палючим промінням південного серпневого сонця.

– Микито! Здрастуй! – пролунало поруч, і хтось схопив Микиту Родіоновича за руку.

– Костянтин!.. Приїхав-таки… Молодець!

– Трохи не запізнився, – промовив Костянтин, обіймаючи брата. – Ходім до машини. Телеграма прийшла лише годину тому. Добре, що ти адресував її на роботу, я кинув усе і полетів. І от бачиш, не запізнився!

Костянтин узяв з рук Микити Родіоновича невеликий чемодан і повів брата до «емки», що чекала на них.

– А ти змінився, – сказав Микита Родіонович, коли вони сіли в машину. – Може, мені так здається?

Костянтин посміхнувся. Зовні він був дуже схожим на Микиту Родіоновича: і правильними рисами обличчя, і темними задумливими очима, і кольором волосся. Подібність між ними збільшувалась, коли він усміхався. Тільки на зріст Костянтин був трохи нижчий від брата.

– Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, – ніби виправдуючись, відповів Костянтин. – Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.

– І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! – пожартував Микита Родіонович. – Завжди ти відсутній…

Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.

– Ну й пече! – поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.

– Так, добре пече, на повну потужність, – підтвердив Костянтин.

По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.

Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.

Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення – отже, і лист місцевий…

– Коли одержав? – спитав Микита Родіонович.

– У п'ятницю.

– Рівно тиждень тому?

– Так. Сьогодні теж п'ятниця.

Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.

– Розривай і читай, – квапив Костянтин, – а потім я тобі ще щось розповім.

– Справді?.. – непевно протягнув Микита Родіонович.

Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.

Маленька записка мала такий зміст:

«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».

Підпису не було.

– Що трапилось? – тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.

Микита Родіонович мовчав, думаючи про своє. Костянтин знизав плечима.

– Ну, гаразд, ти тут розташовуйся, а я піду на роботу, – ображено промовив він, уже йдучи до дверей.

Але Микита Родіонович зупинив його.

– Ти, здається, хотів щось сказати?

– Так, трохи не забув! – спохватився Костянтин. – У неділю ввечері до тебе приходив якийсь чоловік.

– О котрій годині?

– Приблизно годині о сьомій.

– Який він із себе?

– Схожий на узбека, вже немолодий, досить високий на зріст, добре говорить по-російськи.

Микита Родіонович зсунув брови. Тисячі здогадів і припущень лізли в голову; хотілося зосередитись, привести в порядок думки.

– Добре, їдь, а ми тут з Тонею будемо хазяйнувати.

Костянтин розсміявся:

– Доведеться самому, без Тоні. Вона в Свердловську: поїхала провідати матір.

– Он як? А я їй подарунок привіз. Ну, та нічого. У мене запитань більше немає. Біжи! Я тут один справлюсь.

Микита Родіонович зачинив за Костянтином хвіртку і повернувся в кімнату.

Він зняв шерстяний костюм, викупався і надів піжаму. Стало легше, але задуха все-таки сильно дошкулила. Захопивши подушку, Микита Родіонович пішов у сад.

Минувши їдальню, передню і густо обвиту диким виноградом веранду, він спустився по східцях на подвір'я. По розпечених цеглинах доріжки ступати босими ногами було неможливо, і Микита Родіонович побіг.

Трикімнатний будиночок, який займали вони з братом, стояв на межі, що розділяла місто на дві майже рівні частини. В кінці подвір'я протікав головний арик, який живив місто водою. У невеликому, закритому високим дувалом дворі росли два розлогі каштани, кілька акацій і багато фруктових дерев: вишні, яблуні, абрикоси, груші. Під старою, обважнілою від плодів яблунею, що росла біля самого арика, Микита Родіонович розіслав ковдру, поклав подушку і ліг.

Тепер можна було подумати. Микита Родіонович вийняв лист і знову прочитав його, старанно вдивляючись у кожне слово, намагаючись знайти пояснення кільком дивним реченням, адресованим йому.

«Приходив узбек. Але при чому тут узбек?» міркував Микита Родіонович. За лінією фронту він і Грязнов знали одного узбека – Аліма Ризаматова, який живе і працює зараз тут же, на величезній гідроелектростанції. А що, коли з'явився Саткинбай, зрадник, годованець Юргенса і Марквардта? Саткинбай був посланий гітлерівською розвідкою в Радянський Союз. Саме йому вручив Юргенс фотокартку Микити Родіоновича з власноручним написом. Але до Костянтина ніхто, в тому числі і Саткинбай, не приходив і картки не передавав. Крім того, Саткинбай не міг знати кличок-паролів, присвоєних друзям значно пізніше. Хто ж приходив?

Микита Родіонович напружено думав, перебираючи в пам'яті ворогів, з якими довелося мати справу в роки війни, але ні до чого певного прийти не міг. Одне було ясно: автор листа – агент закордонної розвідки. Хто ще міг знати їх клички?

Микита Родіонович і Алім уже давно прийшли до думки, що нитка, яка зв'язувала їх з ворогами, обірвалася в той день, коли вони піднялися в повітря над Загребом. Такої ж думки дотримувався і Грязнов. А виявляється – вороги діють, вони нагадують про себе.