Таємниця гірського озера

Дід дивився недовірливо.

– Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? – трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.

– Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! – підстрибуючи, вигукувала Асмік. – Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!

Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.

– Все, що є в печерах, залишили люди, в цьому немає ніякого сумніву, – переконливо говорив Армен. – Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.

– А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли ще молодим полював? – запитав Камо, показуючи гільзу.

Дід Асатур почав уважно розглядати її.

– Я ж розповідав вам, що мисливець Каро піднімався сюди. Отже, це він і стріляв, – хай йому земля пухом! – розхвилювався дід. – Ну й хоробрий же був!… В наших місцях тільки в нього й була така рушниця – це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало, кремінь упаде або не дасть вогню – біда! Стане звір дибки – і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб у таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.

– Та тут же й дикі кози ледь проходять! – здивувався Камо. – Як же ведмідь на ці стежки видирався?

– На те він і ведмідь – мед його приваблює. Очманіє від медового духу і йде…

– Як я! – засміявся Грикор.

– Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!… – бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Спогади розхвилювали його до сліз.

Обмінюючись враженнями, усі непомітно дійшли до села.

Армен і Камо зайшли до Арама Михайловича розповісти про все, що вони сьогодні бачили.

Арам Михайлович спочатку слухав хлопців спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому: вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.

– Ну, що ж ви надумали? – запитав він нарешті хлопців. – Як ви хочете потрапити в печеру?

Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:

– Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.

– Драбиною піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до входу в печеру?

– Метрів шістдесят.

– Отже, потрібно знайти або зробити мотузяну драбину такої довжини і по ній спуститися з гори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван – ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все, що потрібне для цього, – Арам Михайлович замислився.

– А про головне я й не подумав, – сказав він, зупинившись напроти Камо. – Адже ж ми не маємо права старовину зрушувати – отже, нам не можна і в печери Чанчакару входити.

Та, глянувши на дітей, вчитель зрозумів, що засмутив їх.

– Ми йдемо за бджолами, і що нам до старовини! – не стерпів Армен.

– Ну звичайно, тільки за медом! – пожвавішав Грикор.

– Добре, – посміхнувся вчитель, – назвемо наш похід «попередньою розвідкою», а археологів запросимо пізніше.

Наступного дня Камо виїхав до Єревана.

КРАЇНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ

Цією дорогою Камо не проїжджав від війни. Багато що змінилося тут за ці роки.

Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе йшло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір. що спускалися до річки.

В ущелинах лунав гуркіт скель, які висаджували в повітря, скрегіт машин. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань: пробивали тунель для Зангу.

Автомобіль, в якому їхав Камо, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станційних новобудов.

Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, простягалися відроги Малого Кавказького хребта, по другий – паралельно їм – пасма вірменських гір.

Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагувата срібна стрічка: це була річка Аракс, що відділяє Радянський Союз від Ірану і Турції.

Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату – одна з найвищих гір Малої Азії. На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, схожий на цукрову голову, височів Малий Арарат.

– Почекайте трохи! – упрошував Камо шофера. – Давайте ще глянемо, що тут робиться.

Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.

Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, у зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.

– Яка спека зараз в Араратській долині! – сказав один із супутників Камо.

– Душно, – ствердив його товариш. – Але тому фрукти ніде не бувають такі запашні й солодкі, як в Араратській долині.

В цей час увагу Камо привернула нова, незнайома йому картина.

Збоку від шосе, з-за схилів гір, виривалась і мчала по своєму новому цементному ложу велика бурхлива річка. Граючи і пінячись, вона несла свої води Араратській долині.

– Що це за річка? – здивовано запитав Камо. – Річки тут не було…

– Це Зангу. Її провели сюди тунелями, – відповів шофер з такою гордістю, наче він сам був учасником будівництва цих тунелів.

Машина спускалася в долину. Єревана ще не було видно, але вже відчувалося його дихання.

На вершині одного з горбів, поблизу від Канакера, чорні машини викидали воду, яка в білій мережаній піні падала вниз.

– І цього раніше не було, – сказав Камо.

– Це водонасосна станція, – відповів йому супутник. – Електронасоси піднімають сюди воду з ущелини Зангу, а потім скеровують її каналами на зрошення нових виноградників.

«Адже ж тут зовсім недавно була пустеля!» – думав Камо.

Та ще більше він здивувався, коли побачив місто. На колись безводних, кам’янистих, із гадюками і скорпіонами, горбах, що оточують Єреван, тепер стояли нові величезні будови – заводи, фабрики. Ліворуч од них розкинулись біленькі висілки. В молодих садах, що оточували будиночки, весело дзюркотіли животворні потоки Зангу…

Ще один поворот – і перед мандрівниками виник Єреван, розташований в одному з куточків Араратської долини. З трьох боків він був оточений горбами, що потопали в зелені садів.