Таємниця гірського озера

Наївне оповідання старого викликало в дітей посмішку, а Асмік шепотіла схвильовано:

– Яка смілива Каріне, яка добра!…

– Ні, дідусю, про пекло і говорити нема чого. Яке пекло, що це ти вигадав? – похитав головою Армен. – По-моєму, ось як глечик потрапив на дерево… Століття тому по нашій країні пройшли завойовники-турки. Вони спалювали і розоряли села, а населення тікало в гори. В ті роки це дерево було Грикорового віку… ні, Асмік… Біженці, які тікали в гори, стомлювались і часто кидали свої важкі ноші. Ось і глечик цей залишила, мабуть, якась бабуся. Повісила на молоде дерево, думаючи, що, можливо, ще повернеться і візьме його. Але дуже довго сюди не поверталися люди. Дерево росло і все вище піднімало глечик. І, коли люди нарешті побачили його, він був уже старий і негодящий, а дуб – високий, як зараз.

– Так воно й було! – весело заплескала в долоні Асмік. – І дев тут ні до чого.

– Як це – ні до чого? А це що? Бачиш, як він розсердився? – І Грикор, сміючись, показав на блискавицю, що спалахнула над Чорними скелями.

Небо, як це часто буває в горах, одразу потемніло, зібралися чорні хмари, загримів грім. Ущелини подесятерили і гулко повторили його.

ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ

Діти вийшли з-під виступу скелі, куди вони сховалися від грози. Знову все навколо дихало спокоєм, небо прояснилося, світило сонце.

З боку ущелини по Чорних скелях виступало кілька паралельних довгих карнизів, ніби зморшки на лобі у старої людини.

Показавши дідові на один такий карниз, Камо запитав:

– Дідусю, куди веде ця камінна стежечка?

– Стежечка ця посередині скелі обривається. А он над нею друга. З тієї стежечки можна побачити гніздо девів.

– Ну, тоді за мною! – скомандував Камо і легко, як дика коза, почав видиратися на вказану дідом стежку.

За ним рушили Грикор і Асмік. Позаду йшов Армен.

– Не йдіть, діти, потрапите чортам у лапи! Що ж я батькам вашим скажу? – з переляку закричав дід і побіг вперед, намагаючись зупинити дітей.

– Дідусю, ти межу переступив, межу! – вдаючи переляканого, підвів руки Грикор.

Всі засміялися.

Старий мисливець повернувся до дерева. Він пополотнів. Від хвилювання губи його дрижали, і він міг лише вигукнути услід дітям:

– Вниз не дивіться – голова запаморочиться! Не дивіться вниз!

Але діти й самі не дивилися вниз. Вони йшли, притискаючись до скелі, по її лівому боці, де вздовж кам’янистої стежки зустрічалося багато впадин і печер – притулків диких кіз.

Камо йшов упевнено, твердим кроком і підбадьорював товаришів. Армен, який неохоче погодився на цей небезпечний похід, ішов ззаду й охороняв Грикора та Асмік. Грикор, може, і пожартував би, як завжди, але… заважав страх: ось-ось підведе хвора нога… В одному місці він спіткнувся і мало не впав у провалля. Вчасно схопившись за виступ, утримався.

Асмік перелякалася:

– У мене серце мало не вискочило!

– Нога моя, негідниця, заважає, – сумно виправдувався Грикор.

– Іди обережніше, – просила його Асмік. – А то за ручку поведу.

Що далі вони йшли, то вужчою ставала ущелина. Чорні скелі і скелі Чанчакару все зближалися і нарешті майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий – руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.

Діти зупинились і прислухалися.

З глибини Чорних скель до них долинали дивні звуки, справді схожі на глухий стогін, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.

Печера, що здавна називалась «Воротами пекла», була по той бік гребеня, і звідси її не видно.

Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.

Там були різні печери – великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таке вузьке, що печери на тому боці було дуже добре видно: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.

Раптом Камо радісно вигукнув і показав товаришам на один із червоно-рудих стрімчаків. Там перед входом у одну з печер виднілися якісь овальні предмети.

– На караси^[6] схожі! – захвилювався Камо.

– Бджоли, бджоли, Камо! – закричав Армен. – Поглянь, як багато бджіл!

– Де, де?

– Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів; це їхні вулики.

Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами шугали над рудими схилами Чанчакару.

– Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! – збуджено говорив Грикор. – Якби в мене зараз довга тичка була, намотав би я на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків – і назад… Як ви гадаєте, скільки я б меду добував щоразу?… Дивіться, дивіться – лопата мисливця Каро!… Тут у кожній дірці повно меду! Камо, мені на радощах танцювати хочеться, та боюся в ущелину впасти.

– Не радій, Грикоре, багато, а то і справді впадеш! – сказала злякано Асмік.

Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій теж виднілися-якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, трохи глибше стояв великий казан.

Усі захвилювалися ще більше.

– Люди… тут жили люди! – гарячився Камо. – Але як вони проходили туди?

– Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? – сміючись, сказав Грикор. – Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…

– От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… – фантазував Армен, – драбиною ми б дістались до печери.

– Так, – згодився Камо, – це був би міст, справжній міст!

– От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, – сумно промовив Грикор.

Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилась вниз.

– Ой, яка безодня! – відсахнулась вона. – Ходімо назад.

– Ну, а як же я піду назад? – удавано запхикав Грикор. – Я від запаху меду зовсім здурів. Як же я піду, не покуштувавши меду?

Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.

На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.

Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи в холодку під старим дубом.

Побачивши дітей, він дуже зрадів.

– Живі? Здорові? Нічого не трапилося? – спитав він хвилюючись. – Ну, диво, просто диво – в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!

Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.

– З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу – пекло, – серйозним тоном сказав дідові Грикор. – Вони тепер на дачі- на верхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив – і земля не затряслася, і вітри не знялися.