Таємниця гірського озера

– Ого, та це вони залишили для Асмік! – зрадів Грикор.

– І як ти знаходиш найцікавіші речі! – не без заздрості сказав Камо.

– Ідіть-но сюди, хлопці, – покликав учитель. – Подивіться на ці кинджали, величезні, незграбні. їх кували місцеві ковалі. Ось навіть сліди від молота. Робили ці мечі наспіх, як попало, мабуть, тоді, коли вже йшли бої…

– Ой. гляньте! – показав Грикор на предмет, який трохи нагадував пістолет.

Це була широкогорла коротка трубка з дерев’яною ручкою.

Очі вчителя засвітилися:

– Дай сюди!… Подумати тільки – пістолет, перша вогнестрільна зброя! Вірмени навчилися користуватися нею в арабів.

В той час, як учитель розглядав знайдені предмети, Камо і Грикор підійшли до орлиного гнізда. Виступ, на якому містилося гніздо, був досить високий Камо, ставши коло стіни, сказав Грикорові:

– Лізь мені на спину і спробуй дістати з гнізда пташеня.

– Вкусить… Навіщо нам орля?

– Для куточка живої природи. Триматимемо в клітці.

Грикор вліз на плечі Камо і сунув руку в гніздо. Одне орля роздратовано глянуло на хлопчика і боляче вдарило його своїм кривим дзьобом. Грикор скрикнув і скотився вниз.

– Ой, укусило! – кричав він і трусив пальцем, залитим кров’ю.

– Ех, мужчина! Ну, ставай, я полізу. Втримаєш мене?

– Хтозна: занадто важкий ти. Але краще твою вагу витримати, ніж від цих розбійників терпіти.

Камо виліз на спину Грикорові, накинув шапку на орля, схопив його і стрибнув на землю. Міцно затиснувши крила і дзьоб птаха, він почав розглядати його. Орля було завбільшки з велику курку. Пір’я у нього було таке ж. як і в матері, але світлішого відтінку. Білі були і «штани».

Але не встиг роздивитися Камо як слід пташеня, як почувся сильний свист і в печеру, наче буря, влетіла орлиця. Своїми могутніми крилами вона вдарила Грикора і збила його з ніг. Камо встиг відскочити в глибину печери, не випускаючи, однак, з рук взяте в полон пташеня. А вчитель, розмахуючи якоюсь іржавою шаблею, кинувся виганяти орлицю, що клювала Грикора.

– Ой, з’їла, з’їла вона мене! – кричав Грикор, уткнувшись лицем у землю, хоча орлиця давно вже вилетіла з печери.

Тепер вона тривожно літала біля входу, а пташенята, вистромивши голови з гнізда, відчайдушно пищали, мабуть, просили матір но залишати їх без захисту.

Камо так закутав у куртку орля, що те і писнути не могло, і орлиця, не знаючи, що одне з її дитинчат у полоні, більше не нападала на людей.

– Ну, як ти себе почуваєш? – сміючись, запитав Камо Грикора.

– Ох, ця негідниця мало плече мені не вирвала…

– Покажи-но своє плече!… Дрібниці, подряпала трохи. Побачиш, як усі в селі здивуються, коли ми покажемо орля! Такого піймати – не жарт… За нього і подряпину одержати не жаль.

Зв’язавши орляті ноги, Камо відніс його в темний куток. Пташеня встигло, проте, до крові подряпати хлопчикові руку і розірвати йому сорочку.

– Асмік, Армене, ми зловили орля! – наблизившись до краю печери, крикнув Камо в ущелину.

– Покажи, Камо! – долинув знизу радісний голос Асмік.

– Зараз, зараз покажу… – пообіцяв Камо але, побачивши орлицю, що грізно ширяла над міжгір’ям, показати орля не наважився.

Хлопці підійшли до вчителя, який оглядав щось у глибині печери.

Раптом Грикор побачив кістяк людини: вона сиділа, притулившись до стіни і, здавалося, сміялась.

Злякано змахнувши руками, Грикор позадкував і ненароком упав спиною просто на постіль.

Сінники і ковдри, не витримавши ваги хлопчика, не зім’ялися під ним, а несподівано розсипались на порох – уцілів лише один куток «гірки».

Побачивши це, Камо закам’янів від здивування, а вчитель сердито глянув на Грикора.

– Я ж попереджав: будьте обережними! – з досадою промовив він. Але, глянувши в напрямі погляду Грикора, теж здригнувся всім тілом: таким страшним здався цей кістяк, що кілька століть пробув тут. Біля його колін лежав величезний меч.

Пробігли по тілу мурашки і в Камо. Звівшись на ноги, Грикор стояв зовсім зніяковілий.

– Як це трапилося? Чому вони розсипались? – ледве міг він вимовити.

– І все це справді було постелями? – здивовано запитав Камо.

– Звичайно. Справжніми постелями! – сказав сердито Арам Михайлович. – Ця ковдра була вкрита шовком, ця – шерстю, ця – полотном… Погляньте, як добре збереглися фарби – їх наші предки добували з рослин Шкода, що вони не передали своїм нащадкам секрет їхнього виготовлення!

– Чому ж постелі розсипались?

– Вони розсипались від часу. Поки їх ніхто не зачіпав, вони залишались ніби цілими. Досить було тільки доторкнутися – і бачиш, що вийшло… Ох, Грикоре, я не можу тобі пробачити! – зітхнув учитель.

«Ні, братці, мені тут з вами робити нічого. Вже краще піду я в місця медові», – подумав Грикор.

– Я піду звідси, – сказав він і, не чекаючи дозволу, зник в уже знайомому нам проході.

НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»

Добравшись до місця, де прохід в стіні печери розгалужувався. Грикор звернув у тунель, який, за його розрахунками, вів на «бджільник».

У цьому проході було похмуро і вогко. З його глибини віяло холодом. Стіни були вогкі, вкриті фосфорично-блискучим слизом. Здавалося, що в темряві світяться очі якихось таємничих тварин, потвор, які ось-ось запитають, чого сюди прийшли люди.

Грикорові було страшно, але вернутися назад він не міг: прохід був такий вузький, що у ньому не можна було і повернутися. Залишалося тільки повзти вперед. І він, до крові роздираючи лікті, поволі просувався в темряві. Нарешті в далині блиснуло світло, і Грикор побачив широкий отвір, навколо якого дзижчало безліч бджіл.

– Ура! От і добрався до меду! – сказав Грикор голосно, можливо, для того, щоб відігнати страх, який охопив його.

У великій печері було повно бджіл.

Бджоли, напевне, ще ніколи в своєму житті не бачили людей. Тому вони спочатку не звернули ніякої уваги на Грикора і не напали на нього.

Грикор пройшов усередину печери і обдивився навколо. Тут стояло кілька великих широкогорлих глиняних глеків-карасів. Були тут і менші глечики, з ручками і без ручок, а також глиняний, почорнілий від сажі горщик, в якому, мабуть, готували їжу. І в усіх глечиках – великих і малих – було повно бджіл та сотів: і золотистих – соковитих, і старих – чорних. Це були, по суті, вулики, житло цілих бджолиних сімейств. І, коли Грикор побачив їх, бурхлива радість і здивування охопили його. Хлопець відчув бажання одразу ж поділитися з ким-небудь своїми враженнями.