Таємниця гірського озера

– Овсепе, судячи з усього, Сето вирішив свою провину спокутувати. Обходься з ним ласкаво. Скажи про це усім членам своєї бригади. Зрозумів?

– Якщо за живе зачепимо, добре працюватиме, хлопець міцний, – добродушно посміхнувся Овсеп.

…Коли через три дні в правлінні колгоспу обговорювали питання про преміювання кращих косарів, Баграт запропонував преміювати і Сето.

– Але ж у нього всього тільки тридцять шість трудоднів, за що ж йому премію давати? – спитав один з косарів.

Бригадир Овсеп, який брав участь у нараді, заступився за Сето:

– За цей час у моїй бригаді ніхто не накосив стільки, скільки Сето. В поле виходив раніше за всіх, повертався пізніше за всіх. Завжди серйозний, ні з ким не жартує, ні на кого очей не зведе… Навіть матір повчає. Я кілька разів чув, як він пошепки докоряв їй: «Сором, нані! Що люди скажуть!»

– От за таку роботу йому і треба черевики дати, – вирішив Баграт.

Другого дня в полі під час обіду вручали премії кращим косарям бригади Овсепа. Сето був дуже здивований, почувши своє прізвище.

– Тут якась помилка, товаришу бригадир, – зніяковіло пробурмотів він. – Я премії не заслужив.

– Ніякої помилки! Одержуй свою премію і працюй так, як працював у перші дні.

Сето, однак, не наважувався підійти.

– Дурень, піди візьми, – шепотіла мати, смикаючи його за рукав. – Іди! Ті, що одержують, не краще за тебе працювали.

Сето суворо глянув на матір і нерішуче підійшов до бригадира. Взявши черевики, він з почуттям сказав:

– Беру, та тільки за рахунок майбутньої роботи!

Того ж дня увечері Камо з товаришами прийшли до Сето і поздоровили його з нагородою. Сето так схвилювався, що не міг вимовити й слова. Серце його калатало, коли він згадував, що до нього всі добре ставляться і що він, як і всі, – учасник спільної праці.

НАГОРОДА

Секретар райкому комсомолу якось запитав у голови колгоспу:

– Товаришу Баграт, чому ви не преміюєте наших юних натуралістів? Чому доярка одержує у вас премію, а ті, хто ферму організував чи стародавності знайшов, не одержують?

– Правду кажучи, я навіть не знаю, чи можна їм давати за це премії, – відповів голова. – Ми преміюємо тих, хто перевиконує встановлені норми. А чи підходить під які-не-будь норми організація птахоферми?

Секретар райкому посміхнувся:

– Але те, що роблять наші комсомольці, дуже цінне.

– Згоден, цінне.

– А оскільки їхня робота виходить за межі встановлених норм, незвичайна робота, треба й нагороджувати незвичайно.

– Добре, пораджуся з секретарем партійної організації, щось придумаємо, – погодився Баграт.

На найближчому засіданні правління колгоспу це питання було поставлене на обговорення. Вирішили, що комсомольців слід преміювати цінними подарунками.

– Подаруйте їм радіоприймачі, – запропонував Арам Михайлович. – Хлопці вони розумні, культурні. Слухатимуть передачі з Москви, з інших наших центрів, і це буде корисно не лише для них самих. З усім, про що вони дізнаються, познайомлять і колгоспників, пояснять їм. Таким чином ці радіоприймачі принесуть користь колгоспу.

– Дорого, – заперечив Баграт.

– Дорого, правда, але вони заслуговують на таку нагороду.

– А дідові Асатуру?

– Для нього рушниця над усе найдорожча. Давайте йому подаруємо хорошу двостволку: його рушниця, як сам він каже, ще кавказькі війни пам’ятає, – сказав бригадир Овсеп.

На цьому й погодились.

Коли члени правління пішли, Баграт запитав Арама Михайловича:

– А кого ми пошлемо за подарунками?

– Чи не послати Сето?

– Хочеш перевірити хлопця, чи що?

– Звичайно, перевірити, – відповів Арам Михайлович, посміхаючись.

– Гроші великі, боюсь…

– А ти не бійся. Спробуємо – побачиш, що не помилимось. Пам’ятаєш Макаренко – які він гроші довіряв? Набагато більші. Та ще ж яким невиправним хлопцям!

– Так… – задумливо сказав Баграт. – «Педагогічну поему» я читав. Метод випробуваний. Ти маєш рацію…

Почувши про рішення правління колгоспу, Сето не відчув заздрості до своїх учорашніх недругів, і це його здивувало, йому зовсім не було боляче, що їх збираються нагороджувати. А як би він лютував, коли б це сталося днів десять тому!…

Несподівано його покликали до правління колгоспу.

– Сето, готуйся в дорогу – завтра поїдеш в Єреван, – сказав йому Баграт.

– Чого? – здивувався Сето.

– Купувати подарунки для твоїх товаришів доручено тобі. – Баграт подивився на хлопця допитливим поглядом.

Сето радісно посміхнувся. В його чорних очах спалахнули іскорки радості.

Один з членів правління колгоспу, завідувач молочної ферми Артем, кремезний, серйозний чоловік, сердито подивився на Баграта.

Сето помітив цей погляд, і почуття образи кольнуло його серце. «Певне, – подумав він, – Артемові це не подобається. Не довіряє мені. Ну що ж, я йому доведу, що я не той, за кого він мене вважає…»

– Гаразд, – сказав Сето. – Я згоден, дядьку Баграт. Тільки дозвольте мені купити подарунки не в Єревані, а в Тбілісі.

– В Тбілісі? – здивувався Баграт. – Чому в Тбілісі?… Хіба в Єревані нема радіоприймачів?

– Є, звичайно, дядьку Баграт, тільки звідси до Тбілісі їхати стільки ж, скільки і до Єревана, а в Тбілісі у мене є дядько. Він – людина тямуща, допоможе мені.

– Арут? Це вірно, Арут допоможе. Ну що ж, їдь. Завтра прийдеш, одержиш гроші, посвідчення і поїдеш, – сказав голова колгоспу, вручаючи Сето записку.

Не встиг Сето вийти з кімнати, як почув за своєю спиною Артемів голос:

– Вівцю вовкові під нагляд віддаєш?

Сето на мить остовпів. Кров ударила йому в лице, але він стримався: згадав украдених ним гусенят, інші витівки – і проковтнув образу.

Артемові слова, проте, боляче вразили хлопця, і він, ідучи додому, весь час згадував їх. Та коли б він повернувся і відчинив двері правління колгоспу, то почув би, що говорив про нього Баграт Артемові.

– Як ти можеш цього підлітка з вовком порівнювати? – обурювався він. – Як може бути вовком хлопець, який народився і виріс у колгоспі, вчився в нашій школі!… А чий він син, щоб бути вовком? Син рибалки Хечо, того, що втопився в бурю, добуваючи рибу для колгоспу… Правда, його мати має поганий характер, зіпсувала хлопця. Ну, а ми з тобою?… Що зробили ми для його виховання?…