Таємниця гірського озера

Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги, зробив кілька різких рухів руками і глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.

– Ну, пішли? – посміхнувся він до Армена.

Хлопці йшли до села дорогою, що пролягала через колгоспні поля. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Ці землі посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перегукувались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.

Окрай села їх зупинив окрик:

– Гей, хто там? Стій!

Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася на них з рушниці.

– Це ми, дідусю, свої…

– Звідки ви, синки, так раненько?

– Спали біля озера, на березі.

– Ох, і добре на березі поспати! – не без заздрощів сказав старий. – Замолоду я часто спав так. – Він набив люльку і повагом вів далі: – Лежу, дивлюся на небо, на зірки, до голосів землі прислухаюся. Прислухаюсь і думаю: не тільки ми на цьому світі живемо і дихаємо. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю лютує, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерети?… Чи ти чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…

Хлопці слухали мовчки: закоханий у природу дід Асатур був у своїй стихії…

– Так, все живе, – продовжував дід розсудливо. – Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?… А он ті дерева, листя, трави, квіти – хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть, гинуть вони, коли немає води?

Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя він провів серед природи і поклонявся їй. Дідові думки здавалися Камо, звичайно, чудними, та він не дивувався: дід чудово знав природу рідної країни. Він знав її, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все. Досить було дідові глянути ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. По зірках він визначав час, по вітру, – який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!

– Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? – раптом запитав Камо. Було видно, що дідові філософствування він не зрозумів, бо слухав його неуважно.

– Звідки… А якщо я скажу звідки – проведеш?

– Проведу.

– Чи зможеш ти, наприклад, крізь Далі-Даг пробити тунель довжиною в десять кілометрів?

– Тунель? Нащо?

– А щоб воду з вершини гори провести в село.

– А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?

– Аякже… Звичайно, є… Дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, занадто високо. В серпні там ще сніг лежить і холодно страшенно. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.

– Як, і олені, і барани? – стрепенувся Камо.

– Звичайно, а чого ти дивуєшся?

Камо замислився.

– Дідусю, – спитав Армен, – чому ж ти нам не казав, що вода є на самій вершині в улоговині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.

Взявши діда попід руки, хлопці повели його в село.

Прихід ранніх відвідувачів сполохав геолога.

– Що сталося? – скочив він з ліжка.

– Воду знайшли, але дуже далеко – на вершині гори, – сказав Камо.

– Ну, діду, що ти скажеш про цю воду?

– А що мені казати, синку? – ласкаво глянув дід на Ашота. – Далеко воно, те озеро. У хмарах загубилося. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, – каже, – цієї безсмертної травички покуштують, цієї живої води поп’ють – довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Розповідали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі – ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свій дубовий кийок та як кине на них! А кийок у нього важкий був, кизиловий, з залізним кінцем. Попав він не в овець, а в озеро і потонув. Шкода стало кумові Мукелу свого кийка, та що зробиш! А через кілька днів раптом приносить його кумові сусід Акоп. «Акоп, – каже кум Мукел, – де ти його знайшов?» І що ж, ти думаєш, відповідає Акоп? «На озері Гіллі, -каже, – знайшов». – «Як же це так?» – «Та так: піймав у озері».

Геолог замислився.

– Це казка… Під землею кийок такого шляху не зробить. Десь застряв би. Але тут щось є, треба розслідувати. Знаєш що, дідусю? Уже світає, давай візьмемо хлопців і підемо на гору. Можливо, ми й відкриємо таємницю твого кам’яного вішапа, – сказав і почав одягатись.

– Ех, синку, – зітхнув дід, – уже скільки разів у минулі роки страждали ми від посухи, скільки разів вигоряли поля і народ помирав з голоду, а хто міг – тікав звідси! А ми самі хіба не шукали виходу? Шукали, але не знайшли.

– А може, й знайдемо.

– Ну, що ж, – згодився дід, – ходімо, хоч не буде з цього пуття. Зате я вам покажу гірських баранів. Мало того, що ви про них в книжках читали, своїми очима треба подивитись. Тоді у вас у голові дещо й залишиться.

День розгорявся усе більше, а поки вони підняли з ліжка сонька Грикора, і сонце зійшло.

Біля ферми хлопці зустріли Сето. Він покірно виконував розпорядження Асмік: носив на плечах із складу корм для пташенят, чистив приміщення ферми і взагалі робив усе, що вважала за потрібне Асмік.

– Сето, ти ж син рибалки? – спитав його Камо.

– Так. Хіба ти не знаєш?

– Тому й питаю. Ти добре вмієш і плавати, і пірнати?

– Зі мною і рибі не зрівнятися.

Камо по-дружньому поклав йому руку на плече:

– Тоді іди додому, візьми харчів, личаки надінь. На гору в черевиках не годиться.

– Знаю, – сказав Сето і весело помчав додому.

Ашот Степанович відкликав Армена убік і довго з ним про щось розмовляв.

Камо заздрісно поглядав у їх бік, напружуючи слух, марно намагаючись дізнатися, про що вони розмовляють. Почув лише кілька слів Армена, але змісту їх не зрозумів.

– Так… Я теж такої думки. Гас нам знадобиться. Гаразд!

Коли Армен підійшов до товаришів, очі його блищали якось особливо.

– Почекайте з півгодини, у мене є одна серйозна справа, – сказав Армен і побіг.

Розшукавши голову колгоспу Баграта, Армен довго з ним розмовляв. Про що – невідомо. Проте внаслідок цієї розмови рахівник Месроп дістав розпорядження, яке викликало в нього велике незадоволення:

– А як оформити? Рахівник повинен знати, для якої мети виписується те чи інше зі складу.

Цього разу Месроп мав рацію. Та Армен був переконаний у тому, що, навіть дізнавшись для кого гас і для чого, рахівник заперечуватиме – так не любив він юннатів.

– Для чого гас – ти дізнаєшся потім. Наш учений не хоче відкривати своєї таємниці, – сказав Баграт, посміхаючись. – Я гадаю, що наші юні натуралісти заслуговують на довір’я – ми можемо відпустити їм п’ятнадцять літрів гасу, поки що не питаючи, для чого він їм знадобився.

На складі Арменові видали п’ять скляних трилітрових бутлів з гасом.