Таємниця гірського озера

– Проліски, проліски! – захоплено вигукнула Асмік, побачивши білі квіти.

Товстий шар снігу, що лежав на багатьох складках гори, танучи, струмками води, що блищали в траві, збігав до озера.

Асмік перша піднялась на вершину. Звідти долинули її радісні вигуки:

– Ідіть, ідіть швидше! Подивіться, який новий, чудовий сніг видно звідси!

Слідом за Асмік на вершину гори піднялися й інші наші мандрівники і зупинилися вражені.

«КАВКАЗ ПІДО МНОЮ…»

Надзвичайно чудовий краєвид відкривався зі схилів Далі-Дагу, обернених на північ. Це був зовсім новий, незнайомий дітям до цього часу світ високих, вкритих густими лісами вершин і ущелин. Незліченні відроги Малого Кавказького хребта спускалися паралельними рядами в долину річки Кури і там обривалися. На самому кордоні Ірану, біля річки Аракс, де кінчається Малий Кавказ, високі гори знову сходилися, стикалися, нагромаджувалися одна на одну, рослини наче намагалися дотягтись до неба і знову розходились лабіринтом хвилястих кряжів. Дрімучий, незайманий ліс вкривав схили і підніжжя гір, залишаючи відкритими тільки їхні вершини. Але й вони не були голі – по них тяглися соковиті гірські луки з яскраво-смарагдовою травою і різнобарвними квітами. То тут то там, в глибині лісових хащ, високо над деревами, піднімались поодинокі скелі, також зелені. Повзуча поросль прикривала їх, знайшовши притулок поміж камінням.

Повітря було прозоре і чисте. Пишний зелений світ розстелявся навколо: срібні стрічки річок, родючі долини, селища у смарагдовій рамці садів і полів.

У лісистій ущелині довгим хвилястим струмком вився дим: це йшов поїзд. Піднімаючись на Вірменське нагір’я, він повинен був пробігти через багато пробитих у скелях тунелей.

Далеко-далеко попереду, на обрії, схожі на мулів у білосніжних чалмах, стояли гори, вкриті хмарами.

На півночі велетенською стіною підносились хребти Великого Кавказу. На сході темною плямою – хмарами в блакиті неба – тягнулись до Каспійського моря зарослі лісами пасма гір. На півдні вишикувались в ряд іранські карадагські кряжі, на південному заході – похмурі турецькі хребти. На заході високо в небо піднялися величні вершини Грузії, вічно зелені, вічно молоді, вічно радісні, як і мешканці їхнього підніжжя… Майже поруч з Далі-Дагом димилися під фіолетовою фатою гори Казаху.

Силуетами фантастичних храмів, палаців, веж вимальовувались кам’янисті гребені гір на світлому небосхилі.

Всюди, куди не кинеш оком, – погаслі вулкани, кряжі, хребти, лабіринти ущелин і тіснин. Наче весь край тут був складений із фантастичних громад і глибоких розколин.

Внизу, в ущелинах, несподівано виникли якісь білі клубки, схожі на хмари. Вони росли і важко піднімались угору… Піднялись, розпливлися, наповнили ущелину молочно-білим густим туманом. Лише де-не-де шпилі гір вирізнялися з нього, наче острови на морі…

На такій вершині-острові, над білим морем туману, стояли і наші юні герої. Вони мовчали, не знаходячи слів, щоб висловити своє захоплення. Та й якими словами можна описати чарівний гірський світ Кавказу, що з такою незвичайною силою приваблював до себе поетів!…

З вершин повіяв свіжий вітрець і схвилював молочне море туману. Воно гойднулось і почало спадати, один за одним почали з’являтись на поверхні хребти, скелі, зелені горби, які недавно були вкриті туманом.

Усе нижче й нижче спускався і рідшав туман. Ось він нарешті і біля берегів Кури і, розвіявшись, поплив, відкриваючи в пишній зелені Казахське міжгір’я з річкою Акстафою, що його перетинає.

– А що це за гора? – спитав Армен, показуючи на мінливу на півночі срібну вершину. – Така висока – вища за хмари. По-моєму, це Ельбрус… Зараз перевірю по карті.

– Або Казбек, – сказав Камо. – Вони не дуже далеко одна від одної.

– Можливо й Казбек. – Армен розгорнув невелику карту і намагався визначити розташування гір. – Ні, це Ельбрус. А де гора Двал, дідусю? – звернувся він до старого.

– Он вона, та гора, а на ній руді смуги. Бачите, покручені. Це дорога до Степанавана з її поворотами.

Приклавши долоню дашком до лоба, дід уважно розглядав одну із численних гір, які скупчились на північному заході.

– Дорога до Степанавана? Колишній Джелал-огли? Адже цією дорогою сто двадцять років тому проїжджав Пушкін, – сказав Армен.

– Невже та сама? – запитала Асмік. У неї загорілись очі. – Я ж читала про це. Чи не на цій дорозі він зустрів гарбу з тілом Грибоєдова?

– Еге ж, на цій… Там, на вершині, є джерело, біля якого Пушкін зупинявся і пив воду. При Радянській владі над джерелом збудували пам’ятник. Молодий скульптор зобразив на камені Пушкіна, що їде верхи до Арзрума, – сказав Ашот Степанович.

Армен мрійливо дивився на далеку гору, на дорогу, освячену кроками Пушкіна, що ходив по ній. І хлопчик несподівано, з почуттям продекламував:

Кавказ підо мною. Один в вишині,

Стою на краю снігової стрімнини,

Орел, із далекої знявшись вершини,

Ширя непорушно зі мною врівні…

Ніби зачаровані, слухали його товариші. Слухав і Сето, і очі його світилися лагідним і сумним блиском.

Довго так стояли діти, милуючись цим новим для них, прекрасним світом. Першим опам’ятався Камо.

– Пізно, ходімо, – заквапив він товаришів.

Вони вернулися, взяли свої мішки і, переплигуючи з каменя на камінь, спустились до озера.

Геологи залишились на вершині, продовжуючи свої записи. їх цікавила будова, структура цих гір.

Зелені луки, що оточували озеро, були, як здавалося, вкриті пишними барвистими східними килимами: так багато було на них квітів.

Сидячи на березі, діти милувались дикими качками, що плескалися в водах озера. Ніким не лякані, вони ніби й не помічали присутності людей. Армен сидів над аркушем паперу і зосереджено гриз олівець.

Асмік помітила, що в Армена від хвилювання тремтить рука. Підморгнувши товаришам, дівчинка зашепотіла:

– Тссс…

Але Камо, не церемонячись, потяг Армена за рукав:

– Ану, що ти там написав? Прочитай нам, Армене! Я певний, що в тебе вийшло прекрасно. Адже все, що треба поетові, тут є: озеро, квіти, гірський вітерець і, нарешті… – Камо лукаво глянув у бік Асмік і посміхнувся.

Армен зашарівся і хотів сховати свій твір, але Грикор підскочив і швидко вихопив аркуш у нього з рук:

– Ну, чого ти ламаєшся? Давай почитаємо!

Виробляючи всякі гримаси, Грикор став на коліна перед Асмік. Одну руку він міцно притис до серця, в другій були Арменові вірші.

Аркуш з віршами Грикор тримав догори ногами, і те, що він почав «читати», одразу ж сам складав. Наслідуючи народних співців-ашугів, Грикор удавано жалісливим голосом продекламував вірші:

О газель моя, фея! Ти – в серці одна.

Про красу твою ніжну співа хай зурна!