Таємниця жовтої валізи
Шрифт:
Діоклетіан намагався не відстати від старого, який впевнено прямував у глиб печери, ні разу не озирнувшись. Імператор помітно стомився, коли Екзуперій нарешті зупинився.
— Стій на місці.
Після цих слів Екзуперій пішов по колу, запалюючи встановлені в розщелини смолоскипи.
Очам приголомшеного Діоклетіана відкрилась печера круглої форми. Над ним здіймалось дивовижне склепіння, яке утворили химерні нарости вапняку та кварцу. Імператор не знав, що перебуває в забороненому ним самим храмі Вертумна. Тим часом Екзуперій повернув кам’яну брилу, що трохи виступала із стіни. Діоклетіан зацікавлено стежив за етруском. Той витер піт з чола і підійшов до імператора.
— Ти мав слушність, кажучи про мої неугодні Риму діяння.
З цими словами Екзуперій підійшов до стіни, завішеної чорним оксамитом, і різким рухом зірвав покривало.
Діоклетіан побачив величезне дзеркало, а поряд — білосніжну статую етруського бога. Він ще не встиг її роздивитись, як блискучу поверхню дзеркала почала вкривати пелена червоно-буро-чорного диму. У імператора по спині забігали мурашки — серед примарного хаосу він раптом став розрізняти знайомі обличчя мужів і матрон, які давним-давно перебрались у царство тіней. Декому з них він власноручно допоміг забути про земні турботи, зокрема Аперу — префекту гвардії. Як це було давно!
Чітко карбують крок, пробиваючись крізь димову завісу, шереги центурій і маніпул. Майорять бойові знамена із зображенням Вікторії — богині перемоги, штандарти, увінчані срібними та золотими орлами з номерами когорт і легіонів.
Миготять бойовиська… Проходять під тріумфальною аркою переможці. Тисячі закутих у кайдани рабів пропливають перед очима Діоклетіана. Ось преторіанці проголошують його імператором… Але що це?! Жахливе видовище! Діоклетіан заплющує очі, щоб не бачити свого відречення від престолу. Яка ганьба!
Римські укріплення штурмують чужоземні воїни в страхітливих звіриних масках. Падають пронизані стрілами легіонери… О боги! Палає Рим, вічний і незмінний Рим… Хвиля за хвилею накочуються варварські племена…
— Годі! — закричав Діоклетіан. — Виведи мене звідси мерщій! Екзуперій мовчки підійшов до кам’яної брили і поставив її на місце.
— Що це? — через силу видушив із себе імператор.
— Таємниця етрусків, Діоклетіане. Але, я бачу, імператорам вона ні до чого, — в голосі Екзуперія прозвучало презирство. — Я зробив помилку, відхиливши перед тобою завісу Буття. Імператори від цього кращими не стають…
По бруківці владно гупали сандалії преторіанців, примушуючи бездомних собак і котів боязно тулитися до стін. Легенький вітрець розвівав червоні султани на шоломах. Промені ранкового сонця відбивались од срібних нараменників і золотих відзнак, які красувалися на широких грудях, засліплюючи очі випадковим перехожим. Ті зупинялись і довго дивилися вслід гвардійцям, не знаючи, чим пояснити появу особистої охорони імператора тут, на околиці Рима…
Таємниця жовтої валізи
На перший погляд справа видавалася безнадійною. Та чим довше Лютц обмірковував подробиці таємничого викрадення двадцятивосьмирічного інженера фірми “Брюгейм” Герберта Вінкеля, тим більше схилявся до думки, що всі відомі йому факти мають між собою логічний зв’язок.
Напад вчинено серед білого дня на очах в ошелешених обивателів. Двоє нападників, підхопивши інженера під руки (Герберт Вінкель саме виходив з будинку, де містилася пошта), силоміць увіпхнули його в машину, і вона хутко від’їхала. Принаймні так стверджували численні свідки, яких встигли опитати репортери. Поліція, як завжди, приїхала на місце події останньою. Мотиви викрадення лишались невідомі. І коли всюдисущі газетярі спробували було взяти інтерв’ю у Гартмана — директора фірми, де працював інженер, той просто виставив їх за двері. Більше того, капітан Фукс, з яким колись працював Лютц і який тепер займав
посаду старшого слідчого в місцевій кримінальній поліції, порадив йому облишити це діло, натякнувши, що між начальником поліції і Гартманом є домовленість про закриття справи.Про Гартмана говорили всяке. Однак Лютц не дуже довіряв чуткам і намагався дізнатися про все сам. Він знак, Що в минулому цей електронний мільйонер оснащував апаратурою відомі ФАУ-1 і ФАУ-2, а тепер його фірма виготовляла електронні пристрої для бундесверу.
Найцікавіше було те, що сам директор фірми з якихось невідомих для Лютца міркувань хотів, щоб поліція не дуже заглиблювалася в цю справу. Чому?
В детективну контору “Лютц і Манфред” Тереза Краузе звернулася вже після того, як зрозуміла, що від поліції нічого не доб’ється. Герберт був її нареченим. Окрім неї, у нього з близьких не було нікого, і Лютц щиро захотів допомогти симпатичній білявці.
Герберт не розповідав Терезі про свою роботу. Вона тільки знала, що її наречений — головний виконавець особливого завдання, над яким працювало кілька лабораторій фірми.
В розповіді дівчини вартим уваги був один-єдиний момент. Якийсь Юрген Цілле прийшов до неї, назвався другом Герберта і показав листа від нього. Інженер просив Терезу, щоб вона, коли з ним щось трапиться, віддала жовту валізу Юргену Цілле. В тому, що лист був написаний рукою Герберта, Тереза не сумнівалась. На її запитання, де Герберт, незнайомець скрушно похитав головою — на жаль, він не знає. Який вигляд мав цей Юрген Цілле, з’ясувати не вдалося: нічого путнього Тереза сказати не могла. Одягнений був у темно-синій плащ, на голові, здається, зелений тірольський капелюх. Оце й усе.
Загадковий відвідувач, судячи з поведінки, поспішав. Він кілька разів, поки Тереза шукала валізу, підходив до вікна і пильно дивився на вулицю. Дівчині здалося, що Юрген ніби чогось боявся. Взявши валізу, він попрощався і пообіцяв сповістити, як тільки натрапить на слід Герберта.
Клубок загадок. На додачу ще й якась валіза. Що було в ній, Тереза не знала.
Лютц ще раз глянув на зіжмаканий папірець, що лежав перед ним. Це був рахунок з гаштету “Червоний півень”. Він випав з кишені незнайомця, коли той витягував Гербертового листа. Тереза помітила папірець уже після того, як Юрген пішов. Подумала, що він, може, потрібен. Про всяк випадок — принесла Лютцу. Поки що це був єдиний речовий доказ, який мав відношення до справи.
Лютц знову замислився. Кафе чи ресторану з “півнячою” назвою в місті не було — це він знав достеменно. На рахунку була дата — двадцятого вересня. То був день, коли викрали Герберта. А до Терези Краузе цей Юрген прийшов на другий день. Чи нема тут якогось зв’язку з викраденням? Проте інтуїтивно Лютц відчував, що Юрген Цілле справді друг Герберта Вінкеля. І він ще раз спробував проаналізувати ситуацію.
Отже, на інженера напали, коли він виходив з будинку пошти. Що Герберт робив там? Лютц раптом ляснув себе по лобі. Як він одразу не здогадався! За якусь мить Лютц уже дзвонив на пошту. Через кілька хвилин стало відомо, що Герберт розмовляв по телефону з Айгеном. Номер телефону в Айгені належав готелю “Червоний півень”. З ким розмовляв Герберт — з’ясувати не пощастило. Однак Лютц був певен, що то була розмова з Юргеном. Говорили вони — як сказала телефоністка — секунд тридцять, не більше.
До Айгена було близько ста кілометрів. Протягом усієї подорожі Лютцу не давала спокою думка про це містечко. З ним була пов’язана якась історія, але що саме — Лютц не міг пригадати.
Все стало зрозумілим, коли за якихось два кілометри від Айгена він помітив ще одну дорогу, що вела у напрямі лісу. На дорожньому покажчику висіла табличка з написом “Приватна власність”. Лютц пригадав торішній судовий процес, за яким правління землі ПІлезвіг-Гольштейн визнало право Гартмана на прилеглі до Айгена чудові соснові ліси. То була явна афера, але Гартману вона щасливо зійшла з рук. Отже, мільйонер знову з’явився на горизонті.