Таємниця жовтої валізи

Спеціальна міжнародна експедиція, яку відрядили на острів Антикітір, допомогла підняти завісу таємничості над дивною знахідкою. Після тривалих пошуків аквалангісти знайшли три залиті смолою, що закам’яніла, мідні капсули, в яких непогано зебереглися шкіряні згортки і рулони листової міді. На них досить чітко видніли незрозумілі значки та малюнки. Потім з дна моря підняли ще дві капсули з пергаментом, списаним старогрецькою мовою.

Прочитавши ці тексти, вчені визначили, що згортки належали Солону. Записи він зробив під час перебування в Єгипті. Філософ власноручно переписав хроніку часів четвертого фараона 18-ї династії Аменхотепа III і навів її у цьому своєрідному щоденнику.

Роки не пощадили пергаменту. Багато надзвичайно цінної інформації втрачено назавжди. Не пощастило і розшифрувати текстів, викарбуваних на мідних листах. Незрозумілі написи видалися вченим-лінгвістам схожими на крітські тексти, виконані лінійним письмом, відкритим ще Артуром Евансом. Солон згадує про ці документи, як про реліквію таємничих атлантів.

Знаменитий грек ототожнює у своїх записах острів Кріт з Атлантидою і тому веде мову про Мінойське царство. До речі, стародавні міфи ще задовго до епохи Солона згадують про Атлантичні острови [7] в Егейському морі. Щодо Гераклітових Стовпів, то в трактуванні філософа — це, напевне, скелі по обох берегах Босфору.

7

Атлантичні острови — нинішні Кикладські острови в Адріатиці.

Однак перейдімо до тієї частини старогрецького тексту, яка, на нашу думку, найцікавіша і яка з незначними скороченнями публікується вперше.

…Джосер, жрець храму Ра в Луксорі, розповів мені дуже цікаву легенду. Ніби в прадавні часи перед Гераклітовими Стовпами була велика і грізна держава трьох царів, їхня влада поширювалася на всі острови Понту. [8] Володіли вони Лівією [9] аж до самого Єгипту і Європою до Тірренії. [10] Найбільшим і найголовнішим у країні було місто-острів Атлантида. Ось як описував мудрий Джосер перлину древніх: “Ніби сам Посейдон, як звете ви, елліни, брата сонцесяйного Ра, володаря морської пучини виставив свій священний тризубець з підводного царства — такою видавалась триглава вершина острова тим, хто заходив у цю прекрасну гавань. Столиця володарів морів для кожного мореплавця гостинно відчиняла свої ворота. Усе довкола радувало око чужинця: чарівна краса величної долини, що розкинулась між стрімких скель; гігантські канали, викопані в глиб острова, в які могли заходити навіть великі кораблі; три кам’яні стіни, оздоблені міддю, сріблом і золотом, якими атланти оточили острів, надійно захищали прекрасні храми та палаци.

8

Понт — грецька назва Середземного моря.

9

Лівія — так називали стародавні греки Африку.

10

Тірренія (Тірсенія) — область в північно-західній частині Апеннійського півострова.

Розповідав Джосер про державний устрій, розквіт наук та мистецтва. Почуте надзвичайно схвилювало мене, і, заприсягшись усіма богами священного Олімпу, я вирішив будь-що встановити достовірність цих стародавніх переказів.

За словами старого виходило, що дивовижний острів лежав в Егейському морі, поблизу Еллади. “А що, коли ця легенда перегукується з міфами еллінів про могутню державу грізного крітського царя, легендарного Міноса — одного з трьох синів Зевса? — подумав я. — Жрець був людиною вже немолодою і багато що міг забути. Проте він добре пам’ятав, що, навчаючись у Фівах, бував у сховищі древніх рукописів у підземеллях обителі Амона, бачив документи, де згадувалося про країну атлантів”.

На прощання Джосер подарував мені два мідні листи, списані незрозумілими знаками-літерами. Він пояснив, що листи належали таємничому острівному народу, — людям, яких кульгавий Гефест [11] вигнав з їхньої власної домівки. Щасливо врятувавшись волею провидіння, атланти розселилися між різними народами і поступово змішалися з ними, залишивши після себе тільки легенду. Дуже давно один з чужинців перед смертю передав на сховок настоятелю храму Ра оці мідні згортки.

11

Гефест — у стародавніх греків бог підземного вогню.

Послухавши Джосера, я рушив у путь. Подорож минула без особливих пригод. Наприкінці другого літнього місяця я вже був у славному місті. Оселився у Гелеса — земляка а Корінфа. Його теж зацікавила стародавня легенда, і він охоче взявся мені допомогти. Головний доглядач сховища папірусів був Гелесів добрий знайомий — жрець Менхерес. Завдяки його старанням ми відшукали зібрання хронік часів правління Аменхотепа III. Саме в цих рукописах ішлося про загибель держави Міноса.

Вражало те, що норовливий Гефест, забравши державу атлантів до свого підземного царства, самих атлантів не знищив! Жителі острова ЗНАЛИ про небезпеку! Виходить, старий Джосер таки мав слушність, коли розповідав про дивне провидіння, яке осяяло цей народ.

У тому, що царство Міноса і таємнича Атлантида — одне й те саме, не було сумніву — це підтверджували знайдені карти, документи, переклади мінойських текстів. З великою увагою читав я ієрогліфи єгиптян, і переді мною поступово поставала трагічна картина піднесення й занепаду могутньої цивілізації.

Тексти, писані незрозумілими значками мінойців, люб’язний Менхерес узявся тлумачити сам. Я попросив його по можливості не відходити од оригіналу. В одному з них ішла мова про капітана мінойського судна Демера, який, звітуючи перед своїм царем про подорож до берегів Понту Евксінського, [12] розповів про страшну небезпеку, що загрожує острову. Жрець зробив дослівний переклад:

12

Понт Евксінський — стародавня грецька назва Чорного моря.

“Про порятунок твій, Демере пречудовий, мені повідав мудрий Осокрон — наглядач у святилищі Кліто. Не так давно йому ти звірився у храмі, сказав про небезпеку, що вже давно тяжіє над всіма нами. І жерці подібне щось говорять, одначе держать все в великій таємниці.

— О славний Міносе! — Демер звернувся до володаря країни. — Я розповім про все, лише слухай ти уважно.

— Хутчій же починай! — вигукнув цар нетерпляче.

Слова зачувши ці, Демер мерщій до розповіді взявся.

— З понту, що Евксінським зветься, вертав мій корабель додому, на борт свій перед тим узявши чимало всякого добра. Збіжжя й мед везли ми в діжках нечисленних. Хутра всілякі милували око впереміж з золотом і сріблом… Усього вдосталь було. Здавалось, пречудово йшла подорож ця, аж доки наш вітрильник не трапив межи скал Босфору. Пінявили довкола гребні хвиль, сягало око скільки. Той, що над нами ходить, [13] кудись запропастився, ї темний морок корабель окутав. Бореєм [14] грізним гнані, в обшивку судна хвилі бились. Борти тріщали, рвалися вітрила, ось щогла повалилась… Але ніхто не впав у розпач і не злякався — не вперше довелось пригоди зазнавать лихої. Та щастя того дня, проте, лишило нас. Ще більше розлютився Посейдон, коли уздрів зухвальство те безтямне. Немов горіха шкаралупки, зламав він судно і гребенем крутим накрив усіх, хто хулив бога моря… — Схвильований Демер замовк на мить, та за хвилину знову рік:

13

“То й, що ходить над нами” (Гіперон) — ототожнення Сонця в грецькій міфології.

14

Борей — північний вітер.

— Тепло Гіперона торкнулось уст моїх, і я розплющив очі, щоб краще роздивитись золоте проміння. О боги! Побачив руку я красуні неземної, що ніжно гладила моє лице. Збентежений, не знав я, що й гадати. Тихенько засміявшись, вона по-своєму щось швидко проказала. Враз в голові моїй велике замішання сталось, немов тлумач незримий з’явився раптом, перекладаючи почуте. Все стало зрозумілим.

— Ожив нарешті розумлянин цей, — звернулася вона до когось.

Лише тепер помітив, що волею чиєюсь доставлено мене було в кімнату дивовижну. Зі стін блискучих надто й незвичайних своїми кольорами нам, мінойцям, світіння ширилося навкруги. То зеленаве, то червоне лилося світло. Немов чиєсь дихання рівне і спокійне мені ввижалось. Однак в душі не спізнавав я страху. Поплив перед очима знов туман, і тіло неприємна млість одразу ж огорнула.

— Невдовзі незнайомцю стане краще, — крізь дрімоту почув я голос.

І справді, без зусилля всякого підвівся і сів навпроти рятівниці своєї. І сила, й міць вернулися до мене. Той, до кого зверталася красуня, стояв при вході. Обоє були вдягнені у щось блискуче, кольору неба. Ніколи ще такого одягу не бачив я. Хто ці чужинці?

— Друзі твої ми, Демере, — немов підслухавши моє німе питання, відповіли, всміхнувшись щиро. — На превеликий жаль наш, ми не змогли завчасно прийти на поміч вам. — І смуток щирий забринів у їхніх голосах.

— Не бійся нас, — промовила красуня.

— Ніхто ще в боягузтві не звинувачував Демера, — образивсь я.

— Ми знаємо про це, — упав чужинець в слово. — Сміливий ти й відважний.

Всміхаючись привітно, до мене рушив він. Сказав і для вітання руку простягнув.

— Мене звуть Ану, а це, — кивнув головою на дівчину, — моя подруга, лікар Ула.

Міцним рук потиском ми обмінялись. Враз недовіри пелена з моїх очей пропала, і я наважився спитати вголос:

— А ви хто будете, рятівники неждані? Без сумнівів усяких, не є ви грізними богами, хоча за них спочатку я прийняв вас.