Таємниця жовтої валізи

Здавалося, в домі не було жодної душі. Аж ось раптом заскрипіла хвіртка. Хтось зайшов на подвір’я. Ковдра, якою було завішено вхід до помешкання, захиталась, і на порозі став чоловік, судячи з одежі, місцевий житель. Обличчя його не видно було. Незнайомець тримав під пахвою якусь річ, загорнуту в ганчірку. Трохи постоявши, він нетерпляче постукав кулаком по столу. У відповідь почулося невдоволене бурмотіння. З найтемнішого кутка виліз хазяїн цього рейваху — сутулий, худий чоловік у білому тарбуші на голові.

— Щось путяще? — спитав замість привітання господар, з неприхованою цікавістю дивлячись на клієнта.

Поки той мовчки розгортав ганчірку, старий підкрутив гніт ліхтаря, і в приміщенні стало ясніше видно, у руках пришельця блиснула, мов емальована, зеленувата плита.

— Ну, що скажеш? — поклавши перед господарем річ, гугнявим голосом запитав гість.

Безсумнівно, то був посланець Зандера, якого ми так довго ждали.

Манфес нахмурився, кінчиками пальців потер скроні і вже хотів відповісти, але сталося диво. Світло ліхтаря, відбите од блискучої поверхні плити, впало на протилежну від мене стіну, яка тієї ж миті ожила, засяяла всіма кольорами веселки. На ній замиготіли якісь райдужні картинки. Я, мов зачарований, дивився на фантастичні машини, що рухалися на імпровізованому екрані, на одягнених у біле людей, що креслили незрозумілі знаки. Картина справді була разюча.

Першим отямився посланець. Блимаючи очима, він хутко схопив зі столу чудодійну плиту і, не спускаючи з Манфеса настороженого погляду, позадкував до виходу. В ту ж мить господар, дико скрикнувши, кинувся на конкурента. В його руці блиснув ніж. Проте гість спритним ударом лівої ноги вибив його. Ніж, описавши півколо, впав серед ящиків, куди годі було дістатись. Від безсилої люті старий аж застогнав. Не тямлячи себе, він знову рушив на суперника, але той несподівано збив його з ніг.

Настав час втрутитися і нам…

Далі події розгорталися за планом. Ще до того, як Манфеса і його відвідувача одвели в тюрму, останній виказав своїх спільників. То була добре озброєна і технічно оснащена зграя грабіжників, які мали широкі зв’язки з антикварними ділками Західної Європи й Америки.

Наша експедиція, по суті, не вдалася. Всі роботи, пов’язані з розкопками, довелося згорнути.

Зникла загадкова плита. Куди? Невідомо. В усякому разі, не думаю, щоб тепер хто міг відповісти, де вона.

А тоді незвичайну знахідку вирішили негайно передати в руки спеціалістам. Здавалося, передбачили всі можливі несподіванки. Але турбореактивний літак, який віз загадкову плиту, розбився в горах Тібесті. Про якусь диверсію не могло бути й мови. Зв’язок з екіпажем перервався через Двадцять хвилин після вильоту, хоча атмосферних перешкод не було і погода того дня стояла чудова.

Споряджена авіакомпанією рятувальна експедиція не дала майже ніяких наслідків. Окрім уламків літака, нічого знайти не вдалося, не кажучи вже про дивовижну плиту. Я вже втратив усяку надію почути щось про неї, коли несподівано одержав від Робера листа, в якому він розповів дещо цікаве. Як виявилося, неподалік од місця аварії знайшли магнітні стрічки запису розмови льотчиків під час польоту. Вдалося розібрати уривки розмови, з них випливало, що обидва пілоти стали свідками якогось незрозумілого явища, котре зрештою і призвело до касастрофи.

З тої миті, як вони втратили з нами зв’язок, їх супроводжувала дивна куля молочно-білого кольору діаметром близько сорока метрів. Потім вона несподівано зупинилася просто по курсу літака…

Що можна сказати про дивне видіння, яке я бачив на стіні Манфесового будинку? Деякі фізики вважають, що загадкова плита — своєрідна голограма невідомих науці міст, споруд тощо. Але хто ж зашифрував цю фазову і амплітудну інформацію? Незрозумілою лишається й винятково велика концентрація інформації на такій відносно малій площі.

А куля, яка поглинула літак? “Чи не забагато?” — скажете ви.

Гм… Що поробиш, факти — річ уперта. Але все-таки ми, певно, зможемо розгадати цей дивовижний феномен. Найближчим часом намічено здійснити експедицію в той район, де було знайдено плиту. Зандер признався, де він її вкрав. Можливо, саме там і криється розгадка таємниці…

Художник

“Алегро”, “Анданте”, “Соната зірок” — перші космічні пейзажі, створені литовським художником і композитором М. К. Чурльонісом за півстоліття до польоту Гагаріна.

Відомі факти

Жінка, увінчана дорогоцінною короною, подавала мені сонце. Очі красуні іскрилися щастям, уст ледь торкалася загадкова усмішка. Одяг, здавалося, був витканий з променів світла, що прямовисними потоками струменіли додолу. Сповнений дивовижної внутрішньої сили і кришталевої чистоти, цей образ не міг не схвилювати.

Еоліана? Але звідки? Невже тут, на Землі, хтось, окрім мене, міг бачити прекрасну галлеянку — жительку далекої планети Галлеї? Як Художник, котрий жив на початку двадцятого століття, міг передбачити зустріч землянина з речницею — представницею цивілізації, що загубилася в просторах всесвіту, серед міріад інших світів? Я розгублено дивився на картину…

Коли рухаєшся з гіперсвітловою швидкістю, усвідомлення того, що земний час не встигає за тобою, підтюпцем біжить за кораблем і… ганебно відстає, робить астронавта особливо вразливим до всього, що нагадує рідну домівку. Так було й зі мною, коли я побачив Галлею на екрані обсерватора. Серце моє відразу полонив казковий світ цього куточка космосу, напрочуд схожого на земний.

Усе це було давно. Дуже давно. Я виконував програму пошуку цивілізації в далекій системі. Після тривалих спроб мені нарешті пощастило зафіксувати штучне випромінювання однією з планет системи.

І я взяв курс на оранжево-голубу зірку. Припущення справдилось. Я був безмірно щасливий, що мені першому випало зустріти носіїв інтелекту, подібних до нас, землян. Еоліана — жриця Часу, показувала планету чужинцеві — брату по розуму. Світна куля в руках красуні являла собою символ життя (у галлейців був звичай дарувати дорогим гостям кристал — щось на зразок нашого хліба-солі на вишитому рушнику).

Згодом я дізнався, що промені, які випромінювала ку ля, могли розтинати пелену часу. Але як це зробити — знала тільки Еоліана. Тільки в її руках казка перетворювалася в реальність…

Я на рідній планеті. Знову вдихаю пахощі свіжої, щойно скошеної трави, аромат бузку і хвої, польових квітів. Милуюся річками й озерами, зеленаво-голубими хвилями морів і океанів. Наді мною чисте, безхмарне небо. Яке щастя бути вдома!

І ось ця зустріч з Еоліаною, точніше — з її образом, у невеличкому музеї — картинній галереї. Нічим не примітний будиночок, зведений десь наприкінці дев’ятнадцятого століття, а в ньому — диво. Справжнє мистецтво!

Я знову побачив дивовижні світи, космічні пейзажі, природу далеких планет, де мені довелось побувати. Звідки цей злет фантазії, зверненої в далеке майбутнє? Хто цей Художник, що зумів так точно передати реальний світ прийдешнього, побачити який не мав змоги?..