Таємниця жовтої валізи

По кручених вуличках цього середньовічного містечка Лютц їхав впевнено, мов провів тут усе життя. Орієнтувався на магістрат. Його вежу із старовинним годинником було видно майже звідусіль. Саме поблизу магістрату, як сказали Лютцу, був єдиний у місті готель. По дорозі він побачив кірху — стару, похмуру будівлю з цілою галереєю святих при вході. Поруч був готель. Над входом у нього висів зроблений з бляхи півень, пофарбований у червоний колір.

Заспаний ключник спросоння не міг розібрати, чого від нього хочуть, і відразу ж заволав:

— Місць немає. Немає.

Від власного крику він остаточно прокинувся і набундючився. Мав себе за велике цабе. Лютц дав йому п’ять марок і запитав:

— У вас не зупинявся Юрген Цілле?

Ключник аж засяяв од такої щедрості клієнта. Проте, зачувши прізвище Юргена, занепокоївся. Озираючись довкола, прошепотів:

— Раджу вам звернутися до поліції. Можливо, там щось знають.

Лютц нерозуміюче глянув на старого. У відповідь той зобразив на своєму обличчі щось на зразок сардонічної посмішки і майже нечутно додав:

— Схоже, що ваш приятель попав у халепу. Його забрала якась машина. Не сказав би, що він діяв за власним л бажанням, сідаючи в той “фольксваген”. Два типи з машини зовсім не церемонилися з ним. Здається, вони навіть ударили його.

— У нього була жовта валіза? — перебив Лютц.

Подумавши трохи, старий ствердно кивнув головою.

Побачивши, що щедрий клієнт збирається йти, він миттю: вислизнув із-за перегородки і спритно відчинив перед нимі двері.

Лютц пішов до поліції. Там в місцевому комісаріаті йому сказали, що поблизу Айгена в лісі, повз який проїжджав Лютц, Гартман мав віллу і час від часу навідувався туди. Про Юргена Цілле вони нічого не чули. Але й цього було досить. Справа замикалася на Гартмані.

Залишивши на узліссі свого “опеля”, Лютц манівцями попрямував до вілли. Настав вечір. Іти довелося в цілковитій темряві. Поки він дістався двоповерхового будинку, обнесеного високою металевою огорожею, минула майже година. А ще хвилин через десять, не помітивши довкола вілли нічого підозрілого, Лютц спритно дерся по стічній трубі на балкон, куди падало з-за важких штор тьмяне світло. Намагаючись нічим не зрадити себе, він зазирнув у кімнату.

Побачене так вразило Лютца, що він на якусь мить просто розгубився. Коли ж здатність критично оцінювати ситуацію повернулась до нього, в кімнаті все вже було закінчено. Троє чоловіків із зв’язаними руками й ногами лежали на підлозі. Одного з них Лютц упізнав, бо його фотографіями пістрявіли сторінки багатьох газет і журналів — то був Гартман. Проте Лютца вразило інше. Хвилину тому ці люди, зовсім не боронячись, дали себе зв’язати одному-однісінькому молодикові у темно-синьому плащі, другий тим часом сидів біля якогось хитромудрого пристрою. На голові у нього було щось схоже на рицарський шолом, з’єднаний з апаратом тонким дротом Лютц міг заприсягтися, що це Герберт Вінкель, а той, що досить спритно виконав далеко не інтелектуальну роботу, певно, був не хто інший, як Юрген Цілле. Тепер він діставав з розкритої жовтої валізи, що лежала біля самісінького каміна, якісь папери і кидав їх у вогонь. Полум’я весело жерло списані формулами аркуші. Герберт сидів за столом перед пристроєм і копирсався в ньому. У Лютца було таке враження, що Вінкель намагається зіпсувати прилад. Роздумувати було ніколи. Видавивши плечем шибку, Лютц скочив на підлогу. В руці він тримав пістолет. Молодики розгубились. Однак націлена зброя примусила їх лишитися на місцях.

— Що ви робите? — голосно запитав Лютц, по черзі тицяючи пістолетом то на дивний пристрій, то на майже порожню валізу.

Молодики мовчали. Тоді Лютц уже стриманіше спитав:

— Хто з вас Юрген Цілле?

— Я, — відповів молодик, який стояв біля каміна.

Лютц витер рукавом спітніле чоло і важко сів у крісло навпроти Герберта.

— Нарешті я знайшов вас. — Лютц заховав пістолет у кишеню, даючи зрозуміти, що наміри його мирні. — Менз звати Зігфрід Лютц.

Молоді люди нерозуміюче дивилися на детектива. “Чого хоче цей тип?” — було написано на їхніх обличчях.

— Я власник детективної контори “Лютц і Манфред”, — пояснив Лютц. — Моїми послугами вирішила скористатися ваша наречена Тереза Краузе, — Лютц подивився на Герберта.

— Он воно що, — з явною полегкістю зітхнув інженер, — а ми вже було подумали, що ви один з компанії тих негідників, — він показав рукою на трьох чоловіків, пр нерухомо лежали на підлозі.

— Виходить, ви помінялися ролями? — здивувався Лютц. — А що це за апарат на столі?

— Ну що ж, — мовив Герберт, відповідаючи на запитання детектива, — тепер, коли цей, як ви кажете, апарат навічно виведено з ладу і майже всю документацію знищено, ми можемо розповісти. Цей прилад — надпотужний підсилювач усіх тих біоелектричних процесів, які відбуваються в корі головного мозку. Його кодова назва “тета-підсилювач”. На замовлення військового відомства його мала запустити в серійне виробництво фірма оцього типа, — Герберт штовхнув ногою Гартмана.

Той ледь поворухнувся, щось буркнув і знову затих.

— За допомогою цього підсилювача, — розповідав далі Герберт, — можна будь-яку людину зробити слухняним виконавцем чужої волі, нав’язати їй найбезглуздішу примху, і ця людина залюбки її виконуватиме. Не вірите?

Лютц знизав плечима.

— Ну що ж, спробую пояснити. Сама ідея дуже проста. Суть її полягає в тому, що два індивіди виступають тут як передавач і індуктор. Іншими словами, наш мозок можна розглядати як передавач дуже малої потужності, що генерує біоелектричні сигнали, які виникають в нервових клітках. Мені спало на думку їх підсилити і спробувати передати на відстань.

За ідею вхопились обома руками. Я був у центрі уваги. Признаюся, що спочатку це імпонувало мені. Робота вже йшла до завершення, коли я випадково довідався, що Гартман без моєї згоди хоче передати документацію і дослідний зразок підсилювача військовому відомству. Радіус дії підсилювача ще невеликий, але й ті наслідки, яких пощастило досягти, були багатообіцяючі. Скажу тільки, що на відстані десяти метрів можна було цілком паралізувати волю людини. Неважко здогадатися про що я подумав, довідавшись, що винаходом зацікавилися військові. Лише чудом мені вдалося підмінити документацію. Справжні розрахунки я віддав своїй нареченій. Тереза не знала, що було в жовтій валізі. Тим часом підсилювач за наказом Гартмана кудись перевезли. Навіщо це було зроблено, для більшості працівників лишалося таємницею. Правда, мені це було на руку. Саме за день до того, як підсилювач забрали з лабораторії, я зробив у схемі деякі зміни і підсилювач після десяти хвилин роботи ставав звичайнісіньким ящиком з нікому не потрібним електронним мотлохом. Треба було добряче поморочитися, щоб знайти причину і знову налагодити все.

Минуло кілька днів. Я став, помічати на собі пильні погляди співробітників лабораторії. Здавалося, що мене в чомусь підозрювали. Можливо, зрозуміли, що технічну документацію на “тета-підсилювач” замінено. Проте якихось конкретних заходів щодо мене не було. Справді, важко повірити, що автор винаходу може зіпсувати своє дітище. Однак треба було діяти. Але як? Спокою не давали папери, які були на квартирі у Терези. Я не хотів втягувати її в цю історію. Особисто забрати валізу теж не міг. Люди Гартмана, якщо вони за мною стежили, здогадалися б, у чім річ. Отоді я й пошкодував, що не мав друга, на якого міг би покластися. Про Терезу мови не було. Слід сказати, що сам я родом з Ганновера, а у фірмі “Брюгейм” отаборився недавно і за цей час ні з ким не заприятелював.

Отоді якраз на горизонті замаячив Юрген Цілле. Що значить “замаячив”? Він і раніше працював у моїй групі, однак в близьких стосунках ми не були. Проте саме від нього я довідався, куди щез підсилювач. Коли запитав, нащо він мені сказав про це, Юрген відповів, що вже давно стежить за мною і хотів би чимось допомогти. Дав зрозуміти, що йому відомі мої маніпуляції із схемою і паперами, а не виказав мене через те, що йому теж не байдуже, як використають винахід.

Юрген, який досі стояв мовчки біля каміна, мовив:

— Я був серед тих небагатьох, кому довірили транспортування підсилювача сюди на віллу. Випадково почув розмову Гартмана з якимсь типом. З неї випливало, що дослідний зразок “тета-підсилювача” збираються переправити у Швейцарію, де його мають отримати представники “нового порядку” — в них у Берні своєрідна перевалочна база, а від Айгена до кордону — рукою подати. Ваганням моїм настав кінець. Про все, що стосувалося підсилювача і махінацій, пов’язаних з ним, я розповів Герберту. Вже давно, приглядаючись до цього неговіркого інженера, я зрозумів, що з ним можна говорити відверто. Ми домовилися, що я повернусь до Айгена і зупинюсь у готелі. Герберт мені зателефонує і скаже, що робити.