Таємниця зміїної голови

— Ну, так, молоді люди! Влипли в історію — побачимо, чим вона закінчиться.

— Крок уперед — там видно буде, — підхопив Льонька.

— Це ти до чого? — не зрозумів дід.

— Принцип східних єдиноборств. Не знаєш, що робити — роби крок уперед, — пояснив хлопчачий ватажок.

— Добренний ми з вами крок зробили, — похитав головою старий. — Я нам усім дивуюся. Це ж зуміти треба — страуса у вагон запхати, і ніхто не заперечував… Гаразд, поп'ємо чайку, там видно буде.

Вийшов дід з купе, скоро повернувся, а за кілька хвилин провідниця наспіла. В одній руці тримала один бляшаний підстаканник, де парувала склянка з гарячим чаєм, у іншій — відразу два. Так уже наловчилася за двадцять років роботи.

— Ось, замовляли — беріть, — буркнула Любов Миколаївна так само не надто привітно. Далі кидала незадоволені погляди на незвичного пасажира. Простягла руки вперед, намагаючись при цьому зберегти рівновагу, вагон від руху похитувався.

І тут страус відколов неймовірне.

Ніхто не знає, що стукнуло в його страусячу голову і чому він вирішив повестися саме так. Може, хтось колись і зможе пояснити мотиви африканського птаха. Нахилив Футбол голову, нагнув шию, підчепив дзьобом склянку за ручку. Провідниця зойкнула — вирішила, що вкусить. Мимоволі розтиснула пальці. Та гаряча склянка не впала, не розбилася, навіть окріп ні на кого не пролився. Страус лиш міцніше дзьобом стиснув ручку підстаканника. А тоді обережно перемістив чай у купе, простягнув Галці.

Та роззявила рота і не закривала, навіть машинально прийнявши від птаха склянку. Дід не стримався — крекнув, хоча старі люди багато в житті бачили. А Льонька вражено вигукнув:

— Ух ти! Ще так можеш, брате?

Клацнув Футбол дзьобом. І раз — повторив маневр. Цього разу поводився ще обережніше, та провідниця не заважала. Хоч не оговталася ще, але взяла у кожну руку по підстаканнику. Третій навіть сама подала страусові — під шалені оплески всього вагона. Зрозумів страус — йому аплодують, отже, сподобався він усім. Гордо вийшов з купе, випнув груди і навіть підстрибнув від задоволення.

Ось тоді й почалося!

— Мені чаю!

— І мені!

— І сюди чайку!

— А нам — шість склянок!

Звісно ж, кожному пасажирові хотілося, аби чай подав незвичний попутник. Футболові ж це було нескладно. Провідниця Любов Миколаївна ледь встигала робити чай та мити склянки. Сама подавала несподіваному помічникові черговий підстаканник. А птах обережно та поважно ступав коридором, несучи чайок тому, хто з нетерпінням чекав на замовлення.

Далі — більше.

Чутки про те, що у такому-то вагоні чай пасажирам розносить справжній дресирований страус, миттю розлетілися по всьому поїзду. До розпашілої від невпинного заварювання чаю Любові Миколаївни потекли охочі з інших вагонів. Хтось просив чайку, та більше — просто подивитися. До того дійшло, що окріп у неї в титані весь вийшов. Не біда: дуже попросили Галку пасажири сусідніх вагонів, аби провела обережно свого друга й до них. Знайшлися такі, хто їхав із дітьми, і ось тут уже Футбол постарався на славу: не тільки чайок подавав, а й соки.

Усе це, звісно ж, під супровід дружних бурхливих оплесків.

Навіть строга Любов Миколаївна відтанула. Забула, як бурчала на птаха — тепер уже зовсім розставатися з ним не хотіла: он скільки чаю пасажири випили, ніколи такого успіху не було. Зрештою, кудись провідниця сходила, з кимось порадилася, а коли вернулася — гостинно розчахнула перед Футболом двері свого особистого купе, для відпочинку.

— Тут поїдеш. З комфортом. Чого тобі тіснитися.

Мабуть, таки зрозумів страус, про що йдеться. Переступив поріг, вдячно клацнув дзьобом. Хотів підстрибнути, але тісненько.

Так непомітно ніч настала. Складалося все, як треба. Поїзд їхав за розкладом. Таки дочекаються Данило з Богданом своїх друзів у Подолянах.

Розділ 17 У якому шукають Богдана Майстренка, а знаходять телефон пані Крук

А допомога нашим героям навіть дуже потрібна.

Бо поки Льонька з дідом та Галка зі страусом з різними пригодами добиралися до Подолян, шукачі розбійницького скарбу влипли в дуже й дуже неприємну історію.

Зранку того дня нічого біди, як водиться, не віщувало. Навпаки, все складалося для команди навіть дуже добре. Лановий-старший ще звечора поставив сина та його друга перед фактом: три дні їм доведеться побути в Подолянах самим.

— Харчування триразове, ви знаєте. Не спізнюйтесь у їдальню — і голодними не будете, — діловито сказав він. — З собою ми вас узяти не можемо. А новий маршрут треба пройти самим. Причому не спішити, аби з'ясувати, що на шляху може бути не так. Я можу бути спокійним за вас?

— Ну та ясно! — запевнив тата Данило.

— Мамів тут немає. Ви вже хлопці не маленькі. Заодно вам іспит на самостійне життя. Від цього буде залежати, як ми з вами далі житимем — будемо дружити, чи ні.

— Дружити! — вихопилося в Богдана. — Протримаємось, чого там…

— «Протримаємось…» А що тут складного? Ходити в їдальню, не лазити в печери і не гуляти ночами. То що, по руках?

Ляснули Данило та Богдан простягнуту чоловічу долоню по черзі. А самі радісінькі: тепер найближчими днями їм точно ніхто не заважатиме, ні перед ким звітувати особливо не треба. Лишилося зрозуміти, як би ці дні повної свободи найкраще для себе використати.

Лановий-старший та його друг Вороненко ще вдосвіта завантажили джип бізнесмена всім необхідним для триденної мандрівки та поїхали. Данило після сніданку зганяв до місцевої бібліотеки — хотів знайти газету, де писалося про таємницю замку Козицького. Не знайшов, не довозили сюди таких газет. Зате в читальному залі вже працював Інтернет — теж Вороненко постарався. Не можна, каже, аби в перспективному туристичному центрі зовсім не було ніякого сучасного джерела інформації. Мобільний зв'язок губиться, так хоч мережа працюватиме стабільно. Щоправда, поки лиш один комп'ютер працював у залі, і той зайняли.

Данько терпляче дочекався своєї черги, швиденько побігав пальцями по клавішах, досить швидко знайшов електронну версію потрібної статті. Роздрукувати ніяк, тож хлопець занотував ручкою на аркуші паперу. Так було навіть зручніше: робив з прочитаного лиш потрібні помітки, від цього думка працювала в потрібному напрямку.

Коли повернувся, застав Богдана в кімнаті. Той уже позеленів від нудьги — поки Данило ходив, Майстренко нудився.

— Довго ти, — кинув роздратовано.

— Так уже сталося, — Данило витер мокре чоло. — Спека…

— Жарко, — погодився Богдан. — Це все, чи щось таки вдалося розкопати?

— Не те, щоб розкопати… Але дізнався дещо більше, ніж розказав отой директор у музеї…

— Жора?

— Жора, Жора, — кивнув Данило, присів на своє ліжко, витягнув з кишені шортів списані аркуші. — Я тут поки йшов, дещо покрутив у голові. Оте передсмертне марення Михайла Ружича. Ну, ребус, пам'ятаєш? «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою. Хто розумний — знайде».