Таємниця зміїної голови

— Набір слів. Крім, звісно, останньої фрази… Я, коли чесно, все, що кажуть люди в таких випадках, не сприймав би буквально. Думати треба.

— О, правильно! — посміхнувся Данило. — Ружич так і сказав: для розумних. Тобто для тих, хто звик думати й мислити, знаєш, не надто стандартно. Ну, не так, як у школах учать.

— Подумав?

— Почитав, пописав. Звісно ж, подумав. І здається мені…

Та раптом замовк, прикипів поглядом до вікна. А тоді повільно склав аркуш, знову запхав його в кишеню. Вираз Данилового обличчя Богданові зовсім не сподобався.

— Чого?

Замість відповіді Данило кивнув на вікно. Озирнувся Бодя, глянув — і теж завмер.

Бо тепер і сам побачив, як до турбази наближалися троє. Один із них — високий чоловік у форменій міліцейській сорочці з коротким рукавом. Хоч і одягнув батько близнюків Варки та Вуха під цю сорочку звичайні сині джинси та сандалі на босу ногу, все одно лишався грізним дільничним. А поруч із ним йшли та про щось бубоніли на два голоси пані Крук у незмінному салатовому костюмі та Карлик у плямистій кепці на гладко виголеній голові.

— По мою душу, — тихо, самими губами, мовив Богдан.

— Не мели дурниць, — так само неголосно відповів Данило. — Може, вони просто так…

— У мене чуйка, чуваче. Не забувай, я ж колись сам ледь не став отим самим малолітнім злочинцем. До нас додому стільки разів міліціонери приходили. Ні, отут чую — по мене, — Бодя поклав долоню на груди зліва, де серце. — Це ж я їхню розмову чув, і вони це знають.

Трійця тим часом уже заходила в корпус.

— Так ти ж нам усе розказав. Навряд чи вони думають інакше, — спробував заспокоїти друга Данило.

— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!

І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.

Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.

— Можна? — запитав дільничний Рудик.

— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?

— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.

Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.

— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.

— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.

— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?

Рудик кахикнув.

— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…

Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.

— Ти ж Данило? Лановий?

— Ага, — визнав той.

— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?

— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.

— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?

— Хіба не можна?

— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?

— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.

— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?

— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.

— Богдан куди забіг?

«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.

— Так з ними ж поїхав!

— Ти чому лишився?

— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.

— І тебе батько самого лишив?

— А що зі мною станеться?

— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!

— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.

Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.

— Кажіть телефон, пані Крук!

Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А події відтак розгорталися стрімко.

Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.

— Там! — палець пані Крук націлився на шафу.

Перш ніж Данило оговтався, Карлик спритно кинувся до неї, рвонув на себе дверцята. Звуки справді лунали з її глибини. Але звідки, якщо там лише хлопчачі спортивні куртки та Богданів рюкзак?..

— Ось! — Карлик підхопив наплічник за лямку.

— Ану, не чіпати! — гаркнув Рудик командирським голосом, і Карлик слухняно простягнув свою здобич йому.

Тепер і Данило розчув: мелодія лунала з надр Богданового наплічника. Від поганого передчуття хлопець навіть втратив можливість рухатися. А тілом побігли холодні мурахи, дарма, що спека довкола.

Навіть не питаючи дозволу, дільничний Рудик розстебнув рюкзак, вивалив його вміст на ліжко поруч із Данилом. Нічого особливого там не було: шкарпетки, чисті шорти, плеєр, два збірники кросвордів, і…

— Мій! — голосно сказала пані Крук, тицяючи пальцем на дорогий мобільний телефон, який лежав серед інших речей.

Хотіла схопити. Та дільничний Рудик легенько ляснув чорнявку по руці. А тоді натиснув на кнопку свого телефону — і Віктор Павлік перестав співати.

— Казала ж вам, пане міліціонер: ось вони — злодії! — переможно заявила пані Крук.