Таємниця зміїної голови

— Е, ти чого, Футбику! — заволав Богдан. — Галко, скажи йому!

— Тримай свої граблі подалі від його вух, — спокійно пояснила дівчина з кісками. — І все буде добре. — Трохи помовчала й додала: — Для кожного з нас.

Та все це скоро забулося. Зрозуміли нові друзі: з цієї миті вони, як не крути, одна команда. Краще дарма не сваритися, а діяти злагоджено та слухати того, хто мимоволі очолив пошуки діаманта Зміїна Голова.

Відчувши загальні очікування, Данило Лановий розпорядився:

— Давайте, народ, поїмо. Є там щось?

Аж тепер усі згадали, що майже нічого не їли з самого рання, а день уже перевалив далеко за полудень. Перевірили запаси. Льоньці вдома ще вчора вдень сало поклали, Галка хліб знайшла, та й близнюки Рудики з дому огірків-помідорів прихопили.

А от страус, здається, свої харчові проблеми в лісі давно вирішив, і тому неквапом прогулювався довкола, то зникаючи між дерев, то виходячи перед очі. Походжав, мов вартовий. Бо й справді таким був. Сторонній не підійде нечутно, за це Данило не переживав.

— То що робимо? — запитав Богдан, втамувавши перший голод. — Неділя — вже післязавтра. Скарб скарбом, але й мене ніби рятувати треба…

— Дійсно, є якісь ідеї? — підхопила Галка, дивлячись просто Данилові в очі. — У тебе на такі випадки вони завжди є…

— Та є наче… — неквапом відповів той, витягаючи з кишені джинсів складені вчетверо аркуші зі своїми вчорашніми записами. — Ось тільки не знаю, чи буде від них користь. Згадай, Богдане, як ми вдвох шукали той скарб, де золота булава?

— Таке забудеш, — погодився Майстренко. — І що?

— А те! Ми ж тоді, вважай, нікуди не поспішали. Мали коли помізкувати, те чи інше припущення перевірити. Нині, як сам сказав, часу зовсім обмаль. Це значить, — Данило обвів усіх пильним поглядом: — Якщо ми почнемо шукати не в тому напрямку і витратимо на це дуже багато цінних годин, почати все від самого початку просто не встигнемо.

Галка відразу піднесла руку, мов у школі.

— Кажи, — кивнув Данило.

— Слухайте, а ці двоє, пані Крук і той її Карлик, теж не знають, де шукати скарб, правильно?

— Навряд чи вони знають більше від нас, — погодився хлопець. — Напевне, так само застрягли на ребусі, який загадав помираючий розбійник. Ага, тут же не всі знають! — згадав він і повторив спеціально для Галки з Льонькою: — Товариш Устима Кармелюка, розбійник Михайло Ружич, перед смертю вказав місце, де заховав діамант князя Козицького. І звучить ця загадка так: «Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім — за собою».

— Справді, тут сам чорт ногу поламає, — погодилася дівчина з кісками. — Тоді чому ж вони так напосілись на вас? Обклали просто, пастку влаштували…

— Думаю, Галко, ми заважаємо їм уже тим, що знаємо про їхні наміри знайти Зміїну Голову, — пояснив Данило. — У них є свої плани. Бог його знає, як далеко вони готові зайти. Чули ж — у Києві ці люди дуже впливові. Отже, мають можливості перешкодити планам мого тата. Їм же не вигідно, аби тут, у Подолянах, хтось щось починав і знайшов розбійницький скарб швидше за них.

— Він взагалі існує? — скептично поцікавився Льонька. — Ти покликав, ми приїхали. А воно все виявиться місцевою казкою…

— Ти згадай, скільки сотень років у твоєму рідному містечку шукали козацький скарб! — парирував Данько. — А забув — дід нагадає, коли трошки оговтається! Теж ніби цікава казочка, а почали копати, де треба, ось і маєш… Тим більше, діамант таки існує. Здається, я навіть знаю, де його заховали.

Після цих слів довкола запала дзвінка тиша. П'ять пар очей втупилися в Данила Ланового. Якби поглядом можна було пропекти, хлопця пропекло б наскрізь відразу з п'яти боків.

— Ти… ти серйозно? — Вухо навіть перейшов чомусь на шепіт. — Тільки піти й узяти?

— Ну, якби ж усе так просто, — трошки зніяковів Данько. — Я не те, щоб знаю… Швидше здогадуюсь. Ось послухайте уважно, — він розгорнув аркуші, розрівняв на коліні. — Я тут прочитав уважно статтю, де ця історія описана. Дещо намалював. Трошки покреслив… Словом, довго не говоритиму, лише деякі свої висновки. Спершу — коли смертельно поранений Михайло Ружич говорив розбійникові Охріму Куцому, що вхід до скарбу — через Змію, він напевне мав на увазі ось цю печеру.

Всі дружно повернулися в потрібний бік.

— Сто процентів, — погодився Вухо. — Печера Змія. Без варіантів.

— Отже, — повторив Данило тепер уже — швидше для себе, аби закріпити свої здогади, — десь там, під землею, є якісь двері. Тобто — вхід. Він виведе нас до місця, де Ружич сховав діамант, котрим колись володів та пишався його лютий ворог, князь Козицький. Це підтверджують його слова: «Далі під землею». Тобто, — тепер Данило почав говорити повільно, зважуючи кожне слово, — якщо спуститися в печеру та знайти двері чи просто прохід, який відкриває жіноча рука, далі треба йти підземним ходом.

— І пірнати під воду, — додала Варка.

— Ти з водою почекай. Прохід би відчинити. Двері б знайти, — зітхнув Богдан. — І жіночу руку.

— З рукою просто, — промовив Данило. — Не знаю, чи ховалися в ті часи в печерах разом із розбійниками їхні дружини або подруги. Та напевне Михайло Ружич не шукав би собі в спільниці жінку з якоюсь спеціальною рукою-відмичкою. І, тільки не смійтеся, навряд чи відрубав комусь руку…

Ніхто не засміявся. Навпаки, Богдан відказав серйозно:

— Від розбійників усього можна чекати.

— Дурниць не мели, — осадив друга Данило. — Не забувайте — Ружич помирав та марив. І міг мати на увазі не те, що говорив. Я б ризикнув не розуміти його слова про жіночу руку буквально.

— Ха! — вирвалося у Вуха. — Як, по-твоєму, їх можна розуміти інакше?

— Коли мужчина говорить про жіночу руку, що він може мати на увазі? — лукаво запитав Данько. — Яка вона, ця жіноча рука?

— Тонка! — вирвалося в Галки швидше, ніж у решти було часу умову цієї загадки переварити. Дівчина для наочності навіть свою руку виставила: — Ось, гляньте! Чоловіча рука звичайно грубіша за жіночу!