Таємниця зміїної голови

Богдан тим часом у чотирьох стінах справді занудився. Спочатку зрадів, що його нарешті звідси витягнуть. Та коли почув, якою ціною — вперся.

— Знаєш що, Лановий! Сам одягай дівчаче плаття! І взагалі, де я таке волосся візьму, як у Варки!

Чекав Данило такого вибрику. Був готовий, тому сказав спокійно:

— Інакше ти не вийдеш непоміченим, Бодя. Вікна наші виходять просто у двір, де стоїть на варті той Карлик. Вибратися з іншого боку не вийде. Бач, цей корпус так стоїть, що як не обходь, все одно буде видно знадвору. Потерпиш трохи. Або тут сиди, ніхто ж не проти.

— Я проти! — гаркнув Богдан.

— Тоді не викаблучуйся. Зараз Варка перевдягнеться у ванній. Одягнеш її сарафан. А на голову — кепку з козирком. Вона її спеціально взяла, аби під неї волосся вкласти. Все продумано, чуваче.

— А сама Варка?

— За якийсь час вийде звідси теж. Уже по-іншому вдягнена. Я тобі гарантую, Карлик усіх дівчат та хлопців, які тут живуть, не знає. До того ж є такий момент: дуже скоро сонце почне світити йому в очі. Отже, він толком і не розгледить, хто вийшов з корпусу. Головне — аби не ти!

Богдан Майстренко міг, звичайно, ще довго сперечатися. Та правий Данило Лановий був в одному: часу на це немає. Хлопець скреготнув зубами, насупився, та все ж пересилив себе.

— Умовили… Давайте ваше дівчаче барахло…

— Сам ти барахло! — несподівано образилася Варка. — Ось будеш тут сидіти до неділі!

— Та я не те хотів сказати… — знітився Богдан, не хотілося з рудючкою отак сваритися. — Я, в смислі… Ну, ви хоч мій одяг візьміть…

— Без штанів не залишишся, — пообіцяв Данило.

Уже коли Бодя, сопучи та скрегочучи зубами, натягнув на себе Варварин сарафан, зрозумів Данило — авантюра це все. І халтура. Адже був Майстренко на півголови вищий за дівчину, ширший за неї в плечах, а її сандалі взагалі виявилися тісними, бідака пальці підібгав. Повернувся клишоного до хлопців, розкинув руки.

— Оце так я піду? Лисий випасе! Зуб даю — відразу випасе!

Справді, якщо Варка навіть здалеку, в простенькому сарафані, сандалетах та навіть кепці з козирком виглядала зграбно, Богдан був схожий на опудало. Звісно, Данило йому цього не сказав. А Вухо перехопив його погляд — і вчасно стримав сміх.

— Значить, так зробимо, — промовив Лановий. — Крім цього великого перевдягання народів іншого виходу в нас нема. Роздивлятися нас лисий Карлик навряд чи буде. Двоє хлопців та дівчина зайшли в будинок. Та ж сама компанія вийшла. Чомусь я підозрюю: наш сторож не надто розумний. Додайте спеку. Ну, він тут, на відкритому сонці, не першу годину стовбичить. Та ще й не підемо ми, а побіжимо!

— Чому — побіжимо? — не зрозумів Вухо.

— Чому б ні? Ми ж діти для них! От захотілося нам побігти! Знімай сандалі, Бодя! Вискочиш першим, рвонеш вперед! Босий!

— Думаєш, спрацює? — Богдан недовірливо глянув на Данила, тоді з сумом — на свої покривлені ноги.

— Знаю! — впевнено промовив той.

Хай там як — Богдан скинув тісні дівчачі сандалі з полегшенням. Саме тут з'явилася Варка з ванної, зовсім на себе не схожа. Зозулясті шорти до колін, кросівки, волосся закручене на голові в якийсь дивовижний вузол. Оцінила хлопчачі старання, мовчки показала великого пальця. Від такого визнання Богдан трошки відтанув, це навіть сили йому додало…

Уже за кілька хвилин Роман Карлович на прізвисько Карлик, котрому справді набридло шпигувати за малолітками просто неба, під неймовірно пекучим липневим сонцем, побачив дивну картину. Навіть не зрозумівши, що все побачене — простенька вистава, розіграна спеціально для нього.

Спочатку з корпуса на ґанок вискочило дівчисько в сарафані. Наче те ж саме, що не так давно сюди разом із хлопцями заходило. Все те ж саме: кепка дурнувата, платтячко простеньке, в горошок, тільки чомусь боса. Зістрибнула з ґанку і побігла повз нього. Дивно якось бігла: пригнулася, голова вперед, руками загрібає — наче кролем пливе. Карлик навіть очі рукою прикрив від сонця, та швидше для порядку. Не збирався він дівчину роздивлятися. Не вона його цікавила, а хлопчина зниклий. Того, хто їхню розмову підслухав, вони з пані Крук якраз добре розгледіли, Карлик його з тисячі впізнає.

Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі — тільки курява за нею помела…

Карлик знизав плечима, обперся об капот машини. Чогось ця компашка не поділила, вирішив. Он як ці двоє за дівчиною поскакали. Київський розумник ще й з рюкзаком. Ясно, татко по справах, синок — на гулі, свободу відчув… Знайома історія: кіт за поріг — миші танцюють… Комусь бігати, зітхнув Карлик, а комусь — стояти, стерегти, чекати з моря погоди…

Розділ 22 У якому наші герої здогадуються, де взяти жіночу руку

Добре, хоч на очі Богдан у такому вигляді нікому не втрапив.

Щойно відбіг подалі від турбази, мерщій заскочив у найближчі кущі. Тут і хлопці наспіли, дочекалися Варку з потрібним одягом, Бодя швидко переодягнувся і тепер уже почував себе цілком комфортно. Можна діяти далі.

З'ясувалося — ще не зовсім. Обережне пересування до околиці, далі — повз замок через пагорби в ліс, а тоді — в урочище, де Льонька з Галкою вже розбили невеличкий табір, забрало досить часу. Потім були обійми та вітання зі страусом, котрий уже цілком освоїв нову територію. Навіть посваритися встигли хлопці — хоч коротко, та все ж таки…

Ну, не стримався Вухо, з ходу виклав Льоньці з Галкою, яка з Богдана дівчинка вийшла. Галка, та нічого, так, посміхнулася, пораділа за Данила: його ідея, вдало викрутилися. А ось Льоньці — тому тільки скажи! Не стримався, почав реготати. І не те, щоб історія дуже смішна. Такий характер у хлопчачого ватажка: якщо є нагода покепкувати з рівного по силі, Гайдамака її ніколи не пропускав. Звісно, Богдан погані звички старого приятеля добре вивчив. Хоча за інших обставин напевне з ним би завівся, проте цього разу стримався. Стиснувши кулаки, звузив очі, посунув на Вуха.

— Слухай, ти… — просичав погрозливо. — На перший раз прощаю. Але ще хоч раз при мені чи без мене нагадаєш…

— Ой-ой! Лякав один їжака! — рудий зовсім не збирався страшитися.

— Не знаю, який із тебе їжак — а вуха я тобі точно відкручу!

Звісно, не збирався Богдан Майстренко битися з Андрієм Рудиком. У всякому разі — тут і тепер. Зробив просто різкий рух, лапнув рукою повітря, ніби збираючись таки схопити вухо кривдника. І вчасно встиг ухилитися, боковим зором побачивши стрімке наближення Футбола. Страус клацнув дзьобом просто перед обличчям хлопця, загрозливо підстрибнув та посунув на нього.