Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Чайка ковзнула боком об борт корабля.
— Кидайте гаки! — почувся голос отамана.
Вгору полетіли важкі залізні гаки з гострими лапами. Заколихалися міцні мотузяні драбини. Над бортом блиснули криві турецькі шаблі. Деякі навіть устигли перерубати дві чи три драбини, але з чайки гримнув залп козацьких мушкетів — і кілька яничарів з криком шубовснули в воду.
— На приступ! На приступ!
Арсен ухопився рукою за щабель — потягнув до себе: чи міцно ввігнався гак у дерев’яну обшивку корабля? Міцно! Тоді — шаблю в зуби, пістоль — у праву руку, — швидко подерся вгору.
А знизу вже лізли Метелиця, Спихальський, Сікач, Півень. На палубі зав’язався короткий, але жорстокий бій. Замовкли пістолі й мушкети. Рубалися шаблями й ятаганами.
— Бийте їх, іродів, хлопці! — гримів Метелиця, покриваючи своїм могутнім голосом гамір і крики. — Не милуйте проклятих! Вони нашого брата не милують!
Його шабля не знала втоми. Разом з Сікачем і Товкачем він тіснив яничарів до корми і скидав там у воду. Біля нього вертівся Шевчик, жалячи, мов ґедзь, тих, що виверталися з–під удару Метелиці.
Арсен бився мовчки. Зате Спихальський, ідучи поруч, не стримував язика.
— А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене! — приказував, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. — Згинь до дзябла!
Його гучний голос, як і голос Метелиці, наводив жах на ворогів.
— Налітай, прошу пана! — гримів на всю палубу. — Частуватиму повною чарою!
— Пане Мартине, — крикнув Арсен, — дивись, яка пташка перед нами! Сам капудан–паша! [122]Та ще й наш знайомий — Семестаф! Вислужився, бач! Живим треба взяти!
В гурті яничарів, що відбивалися від козаків, білів шовковий тюрбан капудана–паші.
— А Перун на його голову! — заревів Спихальський. — Ото, прошу пана, птиця! — І гукнув через голови турків: — Гей, паша, здавайся!
Високий сухорлявий капудан–паша підняв очі, і злісна посмішка спотворила його темно–коричневе обличчя. Сива цапина борода засіпалась, мовби її хто смикав знизу.
— Здавайся, паша!
Капудан–паша люто глипнув на поляка і вихопив з–за пояса пістоль.
— Мартине, стережись! — гукнув Арсен.
Та було пізно. Прогримів постріл: Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.
— Ах, пся крев!.. — Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на палубу…
Арсен, побачивши, що крізь пальці товариша сочиться кров, підхопив його за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.
— Браття, кінчайте їх! — гукнув до козаків. — Але пашу візьміть живцем!
— Друже, облиш… То єсть смерть моя, — простогнав пан Мартин. — Ах, пся крев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську… ойчизну укохану!
Арсен відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати капудана–пашу в полон! Помститися за пана Мартина!
Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Капудан–паша стояв під стіною надбудови, схрестивши на грудях руки. По його темних щоках котилися сльози…
Козаки
навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.Арсен підняв шаблю:
— Старий пес! Нема тобі пощади!
Козаки перехопили його:
— Опам’ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти живцем!.. Та й беззбройний він
Арсен понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:
— Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! — Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. — Негідник!
Той люто блиснув очима:
— Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся! — Він не впізнав колишнього пайзена.
Арсен скреготнув зубами і відійшов убік.
Бій затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців і поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.
…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла по Бугу до Дніпра.
Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво–срібних верболозів.
Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
— Мати Божа, Царице Небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука — шаблю держала, ноги — по землі ходили, очі — на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко–поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хаші–нетриша, де Марище бродить, де смерть колобродить, — тьху, згинь, пропади, цур тобі й пек!
Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер беззубого заслиненого рота.
Поки він говорив, Метелиця зневажливо дивився на свого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:
— Твої небилиці — дурниці! Ось дай–но я його полікую! По–своєму!
Він дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці пороху — розколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину:
— На, сину, випий половину! — І підвів пораненого.
Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м’яку подушку.
Другу половину Метелиця вилив йому на рану і туго перев’язав чистою ганчіркою.
— Ось так! Відпочивай тепера!
Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув:
— Ну, за твоє здоров’я, козаче!
Підніс ріг до рота, та несподівано почув покашлювання Арсена, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі… Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога у воду. Бо знав старий, що в поході за горілку одна кара — смерть!