Таємний посол. Том 1

Слова хана справили велике враження на всіх. Тепер уже ніхто не наважувався подати голос за почесний відступ. Усі мовчали.

Кара–Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров’янилися в перснях рубіни, стукнув по блискучому ефесу шаблі:

— Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу Аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..

Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічно падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара–Мустафа, пам’ятаючи про гірку долю Ібрагіма–паші, бажав перемоги. Перемоги за будь–яку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо, й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні, — це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для нього — про власне життя і власний добробут. А тут — паші знали — у візира двох думок не було… Більше того, візир був переконаний, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.

— Я хотів би знати, високоповажний хане Мюрад–Гірею, — промовив після паузи візир, — чи твої нукери ^[123]привезли сина Ромодана–паші з Бахчисарая, чи ні?

— Привезли, великий візире.

— Хай приведуть його до мене!.. А зараз — усі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам Аллах!

Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.

2

Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував капудана–пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Арсена похрускував свіжий сувій паперу — Сірків лист гетьману.

Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Арсен віз його у Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.

Всюди виднілися сліди страхітливої навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекуди — людські трупи. Здичавілі собаки вили по–вовчому, ховаючись у сухих бур’янах.

Арсен вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз’їзди.

Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.

— Турки! — ще здалеку крикнув він. — Мчать сюди!

Арсен зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! і все ж…

— Уперед! — крикнув стривожено.

Загула під копитами земля. Зашелестів, зашумів сухий типчак. Козаки повернули до далекого лісу, що виднівся на обрії.

А турки гнали навперейми, їх було з півсотні. Арсен розпізнав темне вбрання спагіїв. Усі як один на чорних конях, вони виглядали мальовничо і грізно. Здавалося — летять чорні привиди.

Запорожці вихопили шаблі — плазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.

— Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку… А пашу — гетьманові! — крикнув на ходу Арсен. — А я з половиною загону зупиню ворога!

— Загинеш, Арсене!

— Долі конем не об’їдеш… Женіть!.. Хто охочий — зоставайся!

Більша частина загону припинила біг.

— Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостатів! Уперед!

Запорожці лавою двинули насупроти спагіїв, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.

Арсен підбадьорював товаришів:

— Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!

Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.

Арсен бився із завзятістю і самозабуттям приреченого: відбивав удари, спрямовані на нього, завдавав невідворотних ударів ворогам, захищав товаришів. Його дужий кінь, підкоряючись кожному порухові поводів, ніс вершника в найнебезпечніше місце і там, осатанівши, налітав грудьми на ворогів і рвав їх зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скільки спагіїв уже скуштували її гарячого леза!

— Шайтан! Шайтан! — репетували вони, намагаючись здалеку або ззаду завдати козакові смертельного удару. Однак Арсен щасливо уникав його. І невідомо було, що його рятувало: щастя чи вміння і сміливість.

Та сили були нерівні, і один по одному запорожці падали додолу. Ось уже їх тільки п’ятеро. Тікати ніяк і нікуди. З усіх боків їх оточили вороги. Більше того — зі степу до спагіїв прибувало підкріплення: примчав ще один загін, і свіжі воїни з ходу вступили в бій. Впало ще троє козаків. Арсен зостався вдвох з Півнем. До них важко було підступитися. Обидва дужі, невтомні і сміливі, вони своїми шаблями ніби окреслили навколо себе невидимий слід, переступити який не наважувався жоден із спагіїв.

Кілька воїнів, що прибули щойно зі степу, сунулися було вперед, але, не витримавши могутнього удару козацької шаблі, кинулися врозтіч.

Їх зупинив голос аги, що сидів на красивому сірому жеребці:

— Куди, боягузливі шакали? Рубайте гяура!

Арсен піднявся на стременах — упізнав Гаміда. Так от чий загін прибув на підмогу спагіям! Розмахуючи шаблею, ага завертав утікачів і заохочував інших воїнів спробувати щастя у бою з двома козаками.

— Гей, Гамід–ага, мерзенний пес! Виходь зі мною на двобій! Один на один! Не ховайся за спинами сейменів! — гукнув Арсен.

Гамід теж упізнав козака. Одутле обличчя враз налилося кров’ю, брунатні очі з жовтуватими білками мало не вискочили з орбіт.

— Звенигора! Невірна свиня! — Ага аж задихнувся від злоби і радості, що охопили його. — Здавайся!

— Іди, поміряємося силами, Гаміде! Як личить справжнім воїнам! — Арсен сподівався зачепити агу за живе, вразити його гордість, щоб той лиш погодився на двобій. — Хоча я давно знаю, що ти боягуз! Ти не вийдеш, бо не впевнений у собі! Ти вже давно не воїн, а жирний євнух! До того ж зрадливий, як шакал!