Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Пісня навіяла спогади про Златку. На козака глянули темно–сині, з іскорками очі, ніби шматочки зоряного неба перед сходом місяця. Тільки смутні і далекі–далекі… Чому?.. Арсен здригнувся. Невже тоді, коли до щастя — один крок, невблаганна війна зруйнує його, проведе між ним і Златкою межу, яку не в силі переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька і водночас далека, ти стала ще жаданішою, ще ріднішою! Ти ввійшла в серце, як пісня, і, як пісня, назавжди залишишся в ньому!
А кобзарева пісня будила вже нові думки і почуття.
Десь там, у темряві, зовсім недалеко,
Ні, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пісню і живе слово, бо в слові і пісні — душа народу, його минуле, сучасне і майбутнє! А що саме тіло без душі? Живий труп! Роботар! Гній, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гіршім випадку, — плоть, у яку злі люди вдихають отруєну душу яничара!
У серце Арсенове хлюпнула холодна хвиля. Ні! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися від Карпат до Дону і нищити все живе на своєму шляху! Треба тут, під цією кам’яною Чигиринською горою, зупинити їх і відкинути геть за море!
Він глянув на суворі обличчя вояків. Давно не голені, змарнілі, закопчені димом, вони здавалися вирізьблені з каменю, витесані з міцного мореного дуба. Такі не відступлять! Не здадуться!
На душі в Арсена стало легко. Ні, не затопить турецька навала зелених берегів Дніпра! Не буде татарський кінь пити з нього води!
Стихла, завмерла пісня.
Кобзар сидів, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрільці, драгуни і козаки безмовно стояли навколо, і в їхніх серцях, здавалося, ще бриніли невгасимі задушевні звуки…
Арсен, Рожков і Грива непомітно вийшли з кола і, крадучись задвірками, поміж згарищами й руїнами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусідню стодолу і незабаром опинилися між чудом уцілілою хатою і зруйнованою вибухом бомби клунею.
— Сюди, — шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.
Двері розчинені навстіж. Знизу війнуло застояним повітрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.
Всі троє мовчки спустилися вниз і причинили за собою двері. Рожков викресав вогню — запалив свічку.
На долівці в кутку лежала велика купа глини. В одній із стін зяяв чорний отвір діри. Біля неї — вимазані в глину сокира і заступ.
— Приблизно половину відстані ми вже прокопали, — сказав Рожков. — Ще ліктів п’ять чи шість.
— Встигнемо за ніч?
— Встигнемо, якщо працюватимемо навпереміну.
— Тоді не гаймо часу, — заспішив Арсен і, схопивши заступ і сокиру, шуснув у вузьку дірку.
З перших же ударів він зрозумів, як важко буде їм тут. Глина суха і тверда, мов камінь. В тісняві не розмахнешся, не врубаєш як слід сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошіль і, рачкуючи назад, витягати з глибокої нори.
Однак робити нічого. Десь тут зовсім недалеко знемагає в темниці Роман, і його будь–що треба сьогодні визволити.
Лунко цокає сокира. Гупає заступ. Шарудить, осипаючись на долівку, глина. Потріскує лойова свічка, сповнюючи печеру чадом і смородом.
Довго тягнеться час. Арсена
заступає Грива, а того — Рожков. Що далі, то частіше змінюють один одного. Піт заливає очі. Дихати нічим. Копачі напружують усі сили…Згоріла одна свічка, потім — друга.
Спітнілі, стомлені, замазані глиною копачі накидаються на тверду жовту стіну, як на смертельного ворога. І вона відступає, відступає… Коли стало зовсім важко дихати, відчинили двері, і в льох ввірвався свіжий струмінь прохолодного повітря, що остудив розпашілі тіла.
Однак двері незабаром довелося зачинити: починало світати. І тоді, нарешті, заступ ударився об камінь.
— Добралися! — сповістив товаришам Арсен. — Зараз ламатиму стіну!
Він сокирою розколупав шов, вивернув кілька цеглин. Вони глухо гупнули на долівку, і в ту мить крізь пролом з темряви сусід нього льоху глянули Романові очі, освітлені мерехтливим вогником свічки.
Дончак простягнув руки:
— Арсене! Брате!
Пальці їхніх рук сплелися в міцному потискові.
6
Рожков, Грива, Роман і Арсен, залишивши позад себе напівзруйноване місто, крутою дорогою піднялися на Чигиринську гору, до головних воріт замку. Не без підстав вони вважали, що Трауерніхт швидко виявить втечу, але не здогадається шукати Романа і його друзів на валах, серед захисників фортеці.
Незважаючи на ранній час, тут уже було гамірно. Сердюки полковника Коровки і стрільці полковника Гордона готувалися до бою: одні поспішно снідали, другі підносили до гармат ядра, бомби і порох, треті шикувалися, щоб строєм іти до своїх місць на стінах. Ніхто на звертав уваги на стомлених замазур, які швидко перетнули просторе подвір’я замку і зупинилися біля довгої конов’язі.
— Насамперед, друзі, вмиємося, — сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщу холодної джерельної води. — А то ми схожі на марюк!
Вони вмилися, напилися з дерев’яного відра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам’яну криницю, смачної води, обтрусили одяг і тільки тоді присіли побіля чималого казана з гарячим кулешем. Тут їх і помітив полковник Гордон:
— Кузьма, де тебе носить? Вночі ти мав стояти на чатах!
Рожков схопився, винувато закліпав очима. Арсен, Воїнов і
Грива теж підхопилися, стали поруч товариша, готові заступитися за нього.
Гордон уважніше придивився до козаків, помітив і сліди глини на їхньому одязі, і змарніле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, і скуйовджену копицю пшеничного волосся на його голові. По цій копиці він і впізнав дончака.
— Ба, ба, ба! Тепер я розумію, Кузьмо, де ти пропадав! — вигукнув шотландець. — За друга — у вогонь і воду, як ви кажете? Ха–ха! Вітаю! Вітаю!
Рожков полегшено усміхнувся: пронесло! У козаків теж з пліч гора зсунулась. Та Гордон враз посуворішав.
— Ну, от що, молодці, сьогодні буде дуже жаркий день. Кара–Мустафа поклявся бородою Пророка, що надвечір його бунчук замає на Чигиринській горі. Він згромадив під містом сорок тисяч війська і майже всі гармати. Штурм уже розпочався. А ви, я бачу, без зброї…