ТАРС уповноважений заявити…

— Я завжди літаю на «САС», генерале. Може, я поганий американець, але я не люблю літати на «Панамерікен», там іноді примушують молитися перед польотом.

— Що ж, відсутність націоналізму, кепкування з нього може дозволити собі громадянин високорозвиненої країни, для нас же націоналізм — це зброя, відступ од нього ми вважаємо за зраду й караємо це по законах воєнного часу.

— В пресі з'явилося повідомлення, що ви маєте намір виступити проти Грісо найближчим часом. Це справді так?

— Ми не збираємося нападати на Грісо, це брехня. Ми прийдемо до Нагонії в той день і в ту годину, коли нас покличе туди нація».

ПОШУК — VIII

«Центр.

Продавець римського філіалу «Кук енд Стайн» вважає, що сережки, фотографію яких я йому показав, продано влітку минулого року іноземцеві, що добре розмовляв по-іспанському, хоча, мабуть, його рідною мовою була англійська.

Рибін».

«Славіну.

Негайно уточніть, яким рейсом повертався в Союз Дубов? Де він жив у Луїсбурзі?

Центр».

«Центр.

Дубов повертався в СРСР з закордонного відрядження, під час якого він жив у будинку для радянських спеціалістів, через Рим у липні 1977 року. Був у Римі три дні, одержавши транзитну візу на 72 години в аеропорту. З бесід із Глеббом складається враження, ніби він дуже занепокоєний нападом на Зотова і його арештом. Але його занепокоєність надто показна.

Славін».

Константинов, співставивши всі ці дані, доручив капітанові Никодимову провести «зустріч» з Дубовим. Тридцятилітній капітан подобався йому, в ньому був якийсь особливий стрижень, дуже важливий для контррозвідника: він не боявся спростовувати сам себе, розбивав свої ж власні доводи, які здавалися йому раніш незаперечними, дехто лаяв його за це — мовляв, «поспішайло»; Константинов, навпаки, завжди наголошував — мисляча людина повинна сумніватись, нема нічого нуднішого від повсякчасної впевненості у власній правоті.

Його, капітана Никодимова, добрий приятель Ігор Куценко працював у одному відділі з Дубовим. Від Ігоря Куценка капітан Никодимов дізнався, що Дубов прилетів уночі, а вранці, як завжди в суботу, піде в Сандуни.

— Ми маємо право, — сказав Константинов, — на підставі порушеної нами кримінальної справи приступити безпосередньо до слідства — настав час.

— Знайомся, Сергію, це мій приятель, на одній парті сиділи.

— Никодимов.

— Дубов.

— Вам більше подобається тут, а не в сауні? — спитав Никодимов. — Слухаєте поради лікарів?

— Та я начебто до їхніх порад не дуже й прислухаюсь. Визнаю фаталізм: що на роду написано, від тебе не втече.

Куденко засміявся:

— Це капітулянство, Серж.

— Як знаєш, тільки можна слухати лікарів, а врізати дуба через п'яного шофера. Хіба не так? — обернувся Дубов До Никодимова. — Вас, пробачте, як звуть?

— Антон.

— А по батькові?

— Петрович.

— Трохи не Павлович, — зауважив Дубов. — Але все одно — А. П. Дрібниця, а приємно. Де працюєте?

— У держбезпеці, а ви?

— Поважаю вашу фірму. У мене там є друзі. Майора Громова знаєте?

— Звідки він?

— Я чужих таємниць не видаю, — відповів Дубов. — Т-сс, ворог підслухує, так, здається?

Никодимов посміхнувся:

— Найспокійніше місце — лазня, можна душу відвести. Хто відмовиться від чеського пива — підніміть руки.

— Хоч як сумно мені піднімати руку, але доведеться відмовитись, — сказав Дубов. — У мене сьогодні голодний день, раз на тиждень, як у йогів.

— Справді легкість відчуваєте? — спитав Никодимов.

— Відчуваю. Йоги — одкровення нашого віку, Антоне Петровичу. За кордон ще не їздили?

— Ні.

— Пошлють — купіть книжки про йогів, щиро раджу. Хочете, продемонструю йогу в дії?

— Дуже хочу.

Дубов закурив сигарету й приклав її до шкіри ішло ліктя, подивився на Никодимова й Куценка, бистрими і — як здалося капітанові — усмішливими очима:

— Бачите? Я не реагую на біль. Йога дозволяє виключити певні почуття без будь-якої шкоди для психіки. Ви спитали, де я працюю? Ми працюємо разом з Ігорем — хіба він вам не сказав?

— Так він же й не питав, Серж.

— Нова генерація, — посміхнувся Дубов, скидаючи простирадло, — довіра й упевненість. Ходімо паритись?

Він пропустив Куценка й Никодимова вперед, дійшов з ними до дверей у парну і несподівано повернув назад:

— Ідіть, я дожену.

Куценко хотів був підождати, але Никодимов підштовхнув його:

— Ходімо, дожене, діло, може, яке в людини.

Дубов повернувся на місце, налив собі пива в ту склянку, з якої щойно пив Никодимов, швидко випив і побіг у парну.

Парився Дубов добряче — наче працював; скріб себе мильницею, шкіра в нього стала синьо-червоною, він відхекувався й повторював:

— Ну, яке ж це щастя! Яке щастя!

(Никодимов посміхався йому, а бачив набрякло тіло Ольги Вінтер, коли вночі її вийняли з труни на Троєкуровському кладовищі й повезли в сільську лікарню на розтин; в жодну з московських клінік з мотивів конспірації везти не наважились: коли хоч одне слово хтось скаже старому Вінтеру — все знатиме Дубов, а якщо він справді агент ЦРУ?

Проскурін тоді в маленькій оцинкованій кімнаті районного моргу спитав Константинова:

— І ви досі сумніваєтесь, що Дубов і є той самий «дорогий друг»?

— От коли схопимо його на гарячому — перестану сумніватись.)

… Після першого заходу до парної Дубов обгорнувся двома простирадлами й пішов робити педикюр.

Саме тоді Никодимов віддав усі костюми прасувати.

Але Дубов спізнився, його черга вже пройшла, і він повернувся на своє місце. Никодимов все ще частував Куценка пивом; портфель його, здавалося, був бездонний.

— А де мій костюм? — спитав Дубов, не глянувши навіть на вішалку, — здавалося, він помічав усе, що відбувалося навколо нього.

— Я здав прасувати — Ігорів, ваш і мій.

— Не треба було б, Антоне Петровичу, я в лазнях не прасую, я це вмію робити сам. Ну та гаразд… Добряча пара, еге ж?

— Пара чудова, — відповів Никодимов, — Треба буде наступного разу солі принести.

— А навіщо?

— Ех ви, парильники, — посміхнувся Никодимов. — У старовину мастили тіло медом, тепер натирають сіллю, стимулює виділення поту, кілограма — зразу нема, спосіб, який я спробував на собі, диво, а не спосіб.