ТАРС уповноважений заявити…

— Як? — спитала Пілар. — Надзвичайно, правда? Сімнадцяте століття, північ Росії, тієї, яка мала вихід до моря, тобто до свободи…

— Де реставрували? Тут?

— Ні.

— Вас засмутити чи краще сказати неправду?

— Я завжди, Віт, любила слухати правду. До кінця. Всю. Тоді й я готова сказати правду.

— Всю?

— Залежить од вас.

— Тільки од мене?

— Я не дружина і не клерк, у мене є власне діло, Віт, тому я користуюсь головним благом життя — я-незалежна. Я дорожу цим благом, бо прийшла до нього з підвалу, ступаючи по запльованих сходах… Кажіть правду…

— Добре. Сімнадцяте століття в нашому іконописі вирізняється зразу, і не так манерою письма, як формою дошки. Дошка має бути дугоподібною, опуклою, збитою з трьох клинків. У вас тільки одна ікона справжня, Пілар, усі інші — ви хотіли правди — підробка. Але я нікому не скажу про це, я вмію зберігати таємниці.

— Ви не дуже зберігали чужі таємниці, коли говорили про Шанца.

— А хіба це чиясь таємниця?

— Віт, чого ви домагаєтесь?

— Правди.

— Це відповідь росіянина. Я стала американкою, я звикла до точності запитань, конкретики завдання, товарної ціни, до строку й до форми гарантії.

Славін узяв жінку за руку, поцілував її, спитав:

— Ви зараз живете по американському дипломатичному паспорту? Чи зостався один із колишніх?

— Віт, ви не відповіли на моє запитання…

— Мабуть, про те, як звуть «надійного друга фірми» Лоренса, зручніше запитати в Пола?

— Але ж запитали про це ви?

— Повторіть мою фразу, Пілар, і ви погодитесь, що я такого запитання не ставив. Адже я фантазер. Людина, яка захоплюється журналістикою, повинна бути фантазером.

— Якщо я відповім на це запитання, ви не будете відповідати на запитання Пола?

— Ні, таки справді, ви полюбляєте авантюрні романи, Пілар. Я боюся за вас. Я не хочу, щоб ви відчули бодай найменшу незручність, коли йдете сходами вгору. А взагалі джентльмен має бути поруч з жінкою в час такого маршруту, хіба не так? Мужчина з міцними м'язами й головою, яка працює по-американськи: гарантії, точність, діловитість.

— Добре, я зараз покличу Джона, — сказала Пілар.

— Я тут, дівчинко, — посміхнувся Глебб.

Він стояв біля гладенької стіни, невидимі двері за ним і повільно зачинялись.

— Я хотів би послухати гонконзьку історію містера Славша ще раз — детальніше, сам на сам.

Константинов

Константинов і лейтенант Дронов сиділи в будинку якраз навпроти тієї кімнати, де Дубов і «Оля-жива» (так страшнувато він визначив її для себе) розмовляли про щось. Константинов бачив близько й виразно обличчя Сергія Дмитровича, сильне, чітко вирізьблене, вольове: намагався зрозуміти, чому так весело сміється дівчина, — Дубов говорив мало; справжній мужчина, вчений, політик; гарно одягається, елегантний; красиво водить машину, надіває лайкові рукавички, щоб краще відчувати кермо; замовляючи коньяк, просить, щоб принесли «КВ», неодмінно грузинський («вони ж арійці, їхня вимогливість до прекрасного не має торгового інтересу, як у інших народів»); легко й чудово перекладає пісні англійців, іспанців, португальців; любить трохи стомлено, дуже спокійно, не те що хлопчаки, ті завжди перелякані й не тямлять смаку в цьому; з гідністю слухає тости, які виголошують на його честь друзі в Піцунді та Сухумі; «алаверди» говорить не кваплячись, ледь-ледь наслідуючи манеру старого грузина.

«Молодець Алябрик, — подумав раптом Константинов про бармена в Піцунді. — Хлопець має чудову інтуїцію: «Цей Дубов надто показушно мочить роги й розвішує аксельбанти по гілках», — сказав він, коли контррозвідники розпитували — не поспішаючи, спокійно — всіх, з ким Дубов зустрічався. «А що означає «мочить роги», Алябрик?» — «Невже незрозуміло? Вираз з жаргону абхазьких Кара Леоне, що означає «бундючитись». Можна перекласти — «пнутися вгору», але пнутися погано, показушно, з зайвою перестраховкою. «Аксельбанти по гілках» для того й розвішують, щоб збивати з пантелику пустоблиском, у нас же на нього клюють».

Константинов здивувався, коли Проскурін зневажливо хмикнув, прочитавши ці рядки, підкреслені Константиновим у рапорті Абхазького КДБ.

«А втім, — подумав він, — я не маю права сердитись на Проскуріна, кожна людина, як і машина, має свою певну рису; «Жигулі» — прийнятність, «ГАЗ» — прохідність, «Волга» — стійкість, «Чайка» — надійність».

Константинов пригадав слова одного свого знайомого — той якось пожартував, копіюючи бюрократа: «Чайка» над «Волгою» літає».

«Цікаво, — думав він, — у мене немає того, що є в Проскуріна, — впертися лобом і натискати; я звик покладатися не лише на логіку, а й на свої відчуття; це дуже сильно розвинено в жінок: треба лише коригувати їхні відчуття, їм властива надмірна емоційність, тому вони частіше й програють, доводиться давати задній хід, це б'є по самолюбству, а людина з битим самолюбством — зламана людина. Але ж без таких, як Проскурін, не можна. Лінію з'ясовуєш у процесі руху. «Рискання», тобто постійне відхилення від прямої, відрізняє рух літака й теплохода — на цьому й побудовано принцип автопілота; якби не було помилок, то нічого було б і виправляти»?

— Куди це він? — спитав лейтенант Дронов пошепки.

Константинов посміхнувся:

— Ви ж через вулицю від нього, чого ви шепочете?

— Треную обережність, товаришу генерал.

— Так не тренують. Обережність потрібна для того, щоб спокійно говорити там, де треба, і шепотіти беззвучно, коли цього вимагають обставини. А то ви так натренуєтесь, що станете зовсім переляканою людиною: в очах напруженість; рухи скуті; репліки завчені; з вами тоді люди ЦРУ вітатимуться здалеку, на перехресті, як кажуть, картуз скидатимуть. Хто сьогодні стежить за його машиною? Він зараз, мабуть, повезе Ольгу…

— Це дивно, товаришу генерал, вона ж останнім часом ночує в нього, по кефір йому вранці бігає. А машину його водять Куровльов і Пшеничников. Справді, дивіться, йдуть.

Як тільки Дубов і Ольга вийшли з квартири, зразу ж задзвонив телефон.

— Напевне, Коновалов, — сказав Константинов. — Попросіть, щоб тримав нас у курсі весь час. Тепер от що, лейтенанте… У вашому рапорті сказано, що ніяких записних книжечок у столі в Дубова не було, ніяких рукописів, нічого, так би мовити, машинописного, що хоч трохи нагадувало б дисертацію?

— Нічого не було, товаришу генерал.

— А де ж він тримає свою «Волгу»?

— У дворі, я ж на плані позначив.

— А взимку?

— Не знаю.

— Гараж у нього є?

— Я цього не з'ясував.

— А не було в його столі сплачених рахунків за кооперативний гараж?

— Перевірити ще раз?

— Не треба. Можна все зіпсувати — ви ж самі розповідали, як він оглядає свою кімнату, коли приходить додому.

— Наче вовк, товаришу генерал. Стане на порозі — й дивиться, дивиться, голову повертає, мов той орел у «Світі тварин».

Константинов витяг сигару, не поспішаючи зняв целофан, закурив.

— От ви добре сказали, — зауважив він, — «як орел у «Світі тварин». Говорите ви розковано, чудово, а як пишете документ — просто лягай і спи, еуноктин якийсь…

— Що? — не зрозумів Дронов.

— Снотворне, еуноктин зветься…

Знову голосно задзвонив телефон. Доповідали чітко й хутко:

— Лісник висадив Чорненьку, розвернувся й на великій швидкості поїхав назад. Іде по Садовому. Біля американського посольства загальмував. Увімкнув лівий поворот.