ТАРС уповноважений заявити…

— Беремо на озброєння, — сказав Дубов і, блаженно заплющивши очі, відкинувся на спинку дивана.

Коли банщик приніс випрасувані костюми, Дубов ненароком доторкнувся до кишені піджака — чи там ключі; на місці; заспокоївся.

Підполковник у відставці Сидоренко, сусід Дубова, вийняв з футляра окуляри в старомодній металевій оправі, начепив їх на м'ясистий ніс, уважно подивився на Константинова й спитав:

— У хворобу тридцять сьомого року не впадаємо, товаришу генерал? У такий собі синдром підозри?

— Ні, товаришу Сидоренко, не впадаємо.

— Ви певні?

— Я не можу вам відкрити фактів. Я можу лише поділитися сумнівами.

— Будь ласка.

— Уявіть собі, що людину запрошують у докторантуру — вона відмовляється…

— Якщо ви маєте на увазі Сергія Дмитровича, то він пише докторську, не припиняючи роботи за фахом.

— Я сам хотів би в цьому переконатись. А ви? Уявімо собі далі, що людині пропонують роботу у тій же організації, де грошей платять набагато більше та й посада все-таки краща…

— Якщо маєте на увазі Дубова, то йому невластиве користолюбство — живе дуже скромно.

— А коли людина, відмовляючись від пропозицій, які їй зробили, будь-що прагне потрапити в секретний відділ, до якого прикуто увагу розвідок, як ви до цього поставитесь?

— Це рецидив тридцять сьомого, товаришу генерал, — впевнено сказав Сидоренко. — Так кожну людину можна зробити шпигуном.

— Гаразд. Я навіть, щиро признатися, радий, що ви його так захищаєте. Єдине тільки, чого ви не маєте права зробити, — це розповісти вашому сусідові про цю розмову.

— Це я обіцяю.

— Як ви ставились до Ольги Вінтер?

— Вона була чудова людина. Чудова.

— Дубов кохав її?

— Він добре до неї ставився.

— В нього бували тут інші жінки?

— Ми живемо в такий час, коли на це дивляться інакше. Я взагалі проти того, щоб людину за якийсь зв'язок, випадковий зв'язок, звинувачували в семи смертних гріхах.

— Я теж проти цього, повірте. Просто мене — чисто по-людськи — цікавить ваша думка: кохав він її чи ні?

— По-моєму, кохав. Він людина сильна, вольова, поклав собі — домогтися високого становища на роботі, через те, мабуть, часом був похмурий з нею, але не тому, що вона заважала йому, мені так здається. До того ж вона дуже… як би це правильніше сказати… демократична… була, чи що… Вміла розуміти молодого, розумного мужчину…

— А вона його кохала?

— Дуже. Тому й сприймала Дубова цілком.

— Невже цілком?

— Безперечно.

— Вам Дубов говорив, що Оля Вінтер померла від запалення легенів?

— Я це сам бачив, товаришу генерал.

— Тоді ознайомтеся, будь ласка, з висновком медиків….

Кавалер трьох орденів Червоного Прапора Сидоренко, у якого загинула під Бреславлем од власовської кулі дружина, дев'ятнадцятилітня сестра милосердя Ірочка, що була вагітна на третьому місяці, залишившись одинаком, дав рицарську присягу на вірність, він тридцять післявоєнних років шукав смерті: працював у карному розшуку, у відділі боротьби з бандитизмом, ліз під кулі, не дістав навіть подряпини; коли з бандитизмом покінчили, поїхав у Арктику; перший приземлявся в тайговій глушині, забивав кілочок — став будівельником; одержав за Тюмень «Знак Пошани», схопив інфаркт, дали кімнату в Москві, провели на пенсію. Коли його питали, чому не вступив до партії, відповідав, на перший погляд, дивно: «Тому що дружину не вберіг і мого маленького, вони прийняли мою кулю». Але одного разу додав: «Академік Туполєв добре якось сказав на мітингу: «Я хоч і безпартійний, але Батьківщину теж люблю».

— Ви думаєте, що Олю отруїв Дубов? — спитав Сидоренко після, важкої паузи.

— Повірте мені, я хотів би помилитися. Саме для цього мені й потрібно, щоб ви зараз поїхали з нашими товаришами, сіли за стіл і постарались відновити в пам'яті життя Дубова — день за днем, відтоді, як він повернувся з-за кордону.

В кімнаті Дубова був абсолютний, трохи навіть монастирський лад; письмовий стіл, на, якому стояв надпотужний приймач «Панасонік»; велика лампа — бронза й кістка; дивно дисонував з цими двома речами довгий китайський ліхтар — три двадцять, здебільшого продають у «Воєнторзі», дуже зручний на риболовлі й на полюванні.

Книги на полиці були старанно протерті, здебільшого класика, поставлено акуратно, за розмірами й кольором корінців. У томику Діккенса лежали три тисячі карбованців хрусткими сотенними купюрами.

За день до цього розмовляли з племінником Дубова, той розповів, який «Серьожа пунктуальний», коли позичає гроші: «Взяв у мене сто карбованців, йому їх завжди не вистачає, то віддав протягом трьох місяців — по тридцятці з кожної зарплати і точно в строк».

У столі теж був порядок — скріплені аркушики оплати за світло й газ, — ні листів не було в його столі, ні адрес чи телефонів, ніби жила тут людина, яка знала, що до неї можуть прийти, і тому заздалегідь готувалась до візиту: «Дивіться, будь ласка, все відкрито, ось я перед вами — увесь наскрізь».

Ніяких зачіпок, не те що доказів, у кімнаті Дубова не було. Три тисячі, сховані в книзі? Це нюанс, а не доказ.

… Після того як повернувся з Сандунів, Лісник поставив на двері своєї кімнати другий замок, який купив, повертаючись із лазні, потім спустився в двір, завів машину «Волга» номерний знак 27–21 і виїхав на Садове кільце. Коло метро «Парк культури» він розвернувся і, залишивши машину біля Інституту міжнародних відносин, сів у метро, доїхав до станції «Бібліотека імені Леніна» і вийшов із станції на Калінінському проспекті. Тут, не вступаючи ні з ким у контакт, він підійшов до магазину «Мелодія» і зупинився, поглянув на годинник. О 17. 20 до нього підійшла дівчина, невисока на зріст, чорноока брюнетка, в синьому джинсовому костюмі, разом з якою Лісник сів у метро на станції «Арбатська» і повернувся до машини о 17. 59. Разом з Чорненькою Лісник поїхав у ресторан «Русь», де замовив вечерю — чотири порції зернистої ікри, салат із свіжих овочів, масло, підсмажений чорний хліб, філе з шампіньйонами і червоним вином та каву з морозивом. З алкогольних напоїв Лісник замовив сто грамів коньяку марки «КВ», яким почастував Чорненьку, сам же нічого не пив. О 21. 45 Лісник повернувся з дівчиною додому, де вони й ночували…

ТЕМП

«Дорогий друже, нас, як і раніше, цікавлять питання, пов'язані з тим, що нового відомо Москві про ситуації на кордонах з Нагонією, про групу Огано, про його плани. Треба сказати, що ваша інформація про поставки Нагонії дуже допомогла нам зробити ряд зустрічних кроків. Чи не знаєте ви такого Віталія Славіна? Якщо чули про нього, то що саме? Ми просили б вас протягом цього місяця виходити з нами на зв'язок не два рази, як це було досі, а принаймні чотири. Про інформацію, яку ви передали позавчора, доповіли найголовнішому керівникові. Він дав їй високу оцінку. Від усього серця поздоровляємо вас.

Ваші друзі Д. іЛ.».

«Пентагон.

Помічникові міністра оборони.

День «Факел» призначено наступної суботи. На цей час 9 підводних човнів, а також авіаносець повинні бути в пункті X., що дасть змогу завдати несподіваних ракетно-бомбових ударів по столиці Нагонії.

Помічник директора ЦРУ С. Перемен».

«Державний департамент, відділ досліджень та розробок.

На ваше прохання пересилаємо вам деякі папери, пов'язані з проблемою Нагонії. Оскільки в цих матеріалах викладено найважливіші таємниці ЦРУ, тому дуже просимо сьогодні ж повернути їх, ознайомивши з ними лише деяких працівників, а також апарат посла для особливих доручень.

З найкращими побажаннями

Майкл М. Велш, заступник директора ЦРУ».

З виступу посла для особливих доручень:

— Розширення російської допомоги Нагонії викликає тривогу в серцях африканців, у серцях людей усього світу. Ми певні того, що уряд Грісо, який посадили в палац під охороною багнетів, не зможе серйозно правити країною протягом будь-якого періоду; ми певні, що режим, котрий не представляє інтересів країни, кане в минуле, поступившись місцем справжнім представникам народу, обраним внаслідок широких, демократичних виборів; ми певні, що справедливість рано чи пізно переможе.

Однак моя країна дотримується послідовного й сталого нейтралітету в Африці. Нам може не подобатись пан Грісо, але до тих пір, поки він президент, ми маємо з ним справу, з ним, а не з кимось іншим. Ми можемо симпатизувати генералові Огано, але він — вигнанець, а ми підтримуємо дипломатичні стосунки з режимом, який прирік його на вигнання. Тому — я хочу повторити це з усією відповідальністю — будь-які звинувачення, кинуті на нашу адресу з приводу того, що ми начебто підтримуємо містера Огано, не мають ніяких на те підстав.

«Центр.

Прошу дозволити розмову з Глеббом.

Славін».

«Славіну.

Утримайтесь.

Центр».

«Центр.

Удруге прошу дозволити розмову з Глеббом. Його можна приперти до стіни на скандалі в Гонконзі і на тих даних, які вдалося про нього зібрати. Переконаний, що після завершення операції в Москві, Глебба можна буде примусити, щоб він негайно допоміг визволити з-під арешту Зотова.

Славін».

«Славіну.

На розмову з Глеббом згоден, але поведіть її так, щоб створити враження, ніби ми повірили в те, що саме Зотов в агентом Лоренса.

Центр».

Степанов

«Навпроти мене сидить високий негр. Він гарний своєю незвичайною красою: така врода висвічує обличчя в ті хвилини, коли людина після довгих роздумів, незважаючи на смертельну загрозу, прийняла рішення — безповоротне, на все життя.

Звуть мого співрозмовника Октавіо Гувейта; до вчорашнього дня він був у бандах Огано; сьогодні вночі під кулеметним вогнем з обох боків перебіг кордон.

— Розумієте, — каже він, — я просто не міг там більше лишатись, не міг, та й годі. Я, як і багато африканців, не |вмію читати й писати. Мабуть, тому всі ми так любимо казки. В селі ми сідали круг вогнища, і старі люди розповідали нам казки, і для нас, молодих, це було найбільше свято. Слово — як танок: ми виявляємо себе в танці та в пісні, а пісня ж — це слово. Коли до нас прийшли агітатори Огано й почали розповідати, як у містах замість колишніх білих з'явилися нові білі з Росії, ми, звичайно, стали лаятись, хоча тепер я розумію, що є різні білі. Коли я прийшов до Огано, то побачив особливих білих, правда, їх не дуже нам показують. Вони живуть в окремому таборі, далеко від нас, там багато стариків, кремезних стариків, років по п'ятдесят, які кумедно вітаються один з одним: піднімають праву руку і вигукують два слова; «зіг Гітлер» вони вигукують, а ми ж чули, хто такий Гітлер, нам розповідали партизани Грісо, коли проходили через село в час війни за незалежність.

Але я про все це потім став думати, як офіцери вивели нас уночі на дорогу і ми розстріляли транспорт вантажних машин. Охорону ми закололи, а ящики розбили, і тоді один наш солдат, він старий, йому сорок п'ять років, і він закінчив два класи в місіонерів, сказав, що на ящиках було написано: «вакцина», а вакцина — це ліки, а нам же казали, що там, у ящиках, сидять росіяни із зброєю, які хочуть вдертися в села й забрати наших жінок. Хтось доніс офіцерові про те, що старий базікав перед молодими про вакцину, і його розстріляли й пояснили нам, що він був шпигуном, а який він шпигун, він же з сусіднього села! У нього там є мати, дружина і п'ятеро дітей, хіба такі люди можуть бути шпигунами?!

… Октавіо Гувейта раз по раз притискує до фіолетових дужих грудей величезні кулаки, в очах у нього сльози.

— А потім, — веде далі Октавіо, — офіцери відібрали найсильніших серед нас; вони примусили танцювати паш танок навколо списа, а цей танок треба виконувати голим, так угодно богам, і вони вибирали спритних і сильних; нас одвели в інший табір, де живуть люди Зеппа, це в них головний командир, він до них часто прилітає, і там стояли чучела солдатів у формі армії Джорджа Грісо. Нам сказали, що німці вчитимуть нас «тихого бою» з ворогами. І вони стали показувати нам, як треба стрибати на людину ззаду, як перерізати їй горло, виколювати очі й ламати хребет.

Про нас кажуть, що ми жорстокі, — це ж неправда! Звичайно, ми любимо страшні танці, ми любимо пісні про війну, нашим предкам довелося багато воювати, щоб зберегти життя нащадкам, але ніколи я не міг уявити, що старі люди, ці самі наці Зеппа, їх так усі в нас називають, можуть реготати й веселитися, зловивши в капкан козу, здираючи з неї шкуру. З живої… Вони її не вбили — зв'язали й стали знімати шкуру, а вона кричала, боже, як страшно вона кричала, я й досі чую цей страшний крик…

Гувейта закурює; затягується він тяжко, з хрипом, надсадно кашляє, він весь здригається — видно, що хлопець ніколи ще не тримав у руках сигарети.

— А Маріо Огано?! Нам казали, що він — «вождь нації», що він поділяє з нами весь тягар життя в джунглях. Я бачив, як він заходив у свій маленький намет, де лежить у нього солдатська ковдра на пальмовому листі, але ж пізніше, коли гасили факели, він перебирався в заборонену зону, де живуть радники, туди приводили найвродливіших дівчат, яких уже потім ніхто ніколи не бачив; кажуть, що їх — після нього — віддають охоронцям, а ті, потішившись, тих дівчат топлять у річці, щоб не було свідків.

І тоді я з жахом подумав: «Хіба такі люди можуть боротися за свободу? Хіба дикі звірі можуть стати ягнятами?»

… А вчора нас підняли по тривозі й повели на дорогу. Там ішов ще один транспорт з російськими вантажами. Нам сказали, що в ящиках — бомби й автомати і ми повинні знищити все це, щоб не дати армії Грісо. Я в ту ніч уже не стріляв. Але бачив, як стріляли й різали наші хлопчиська, які пройшли школу в наці Зеппа. Я бачив своїми очима, як дівчина-перекладачка, коли вони схопили її, кричала: «Це ж усе для ваших дітей! Це ж для ваших дітей!»

Усіх водіїв закололи, дівчину зґвалтували, а потім прошили автоматними чергами, а коли розбили ящики, то всі побачили, що там — рулони ситцю, дитячі колиски — в них кладуть немовлят, які ще не вміють ходити; набори для лікарів… І я сказав собі в ту ніч: «Все, я втечу звідси». І я втік, хоча знав, ще в мене мало шансів пробитися крізь пости, бо їх тепер дуже багато вздовж кордону. Офіцери говорили нам: «Найближчими днями ми почнемо виступ, щоб покінчити з Грісо». Так от, я хочу. бути на цій стороні, і якщо мені довірять зброю, я стрілятиму в тих, хто «несе нам свободу», бо свобода не може бути кривавою, коли вбивають жінок і сміються, здираючи шкуру з живої кози.

Октавіо Гувейта замовк, руки його мляво опустились.

— Коли я напишу про перебіжчика, — сказав я, — не називаючи його імені, мені не повірять, Октавіо. Ви згодні, щоб я назвав вас? Чи боїтесь?

— Ви думаєте про долю моїх рідних? — спитав Октавіо. — Якби вони знайшли їх, то, звичайно, всіх убили б. Але в мене є тільки брат і дідусь, а вони не часто бувають у селі, вони ловлять рибу й продають її в порту білим капітанам. Отже, ви можете назвати моє ім'я. І якщо хочете, сфотографуйте мене. Та й, крім того, страх не може бути вічним, і рано чи пізно людина позбувається страху. Я готовий вмерти за те, щоб жити вільним і не відчувати себе звіром, який ходить по землі затаївшись і в кожному бачить ворога.

… Західна преса твердить, що Огано не готує нападу.

Я хотів би, щоб свідчення Октавіо Гувейта із села Жувейра вписали до «чорної книги» про майбутню агресію.

Дмитро Степанов,

спеціальний кореспондент».