ТАРС уповноважений заявити…

— Ну звісно, ні, Віт. Я лише уточнював. Звірства наці — мерзенні.

— Так от, ми викрили цього самого Шанца; він жив у Канаді, але його нам не видали, і він зник. А потім вигулькнув у Гонконзі, вже з американським паспортом…

— Та ні, — поморщився Глебб. — По-моєму, він там торгував якимось нікарагуанським чи таїтянським картоном. Я певен, що він не став громадянином Штатів.

— Невже? Ну що ж… Це добре… Так от, коли в Гонконзі десять років тому вибухнув скандал — на аеродромі захопили групу мафіозі з героїном, — цей самий Шанц організував втечу з міста якоїсь португалки чи іспанки, здається, Кармен, такої ж гарної, як наша чарівна Пілар, і угробив ту людину, яка взяла на себе провину. Він і містер Лао. Чи не так, Джон?

— Чому ви мене питаєте про це?

— Ти ж працював у Гонконзі, — знизав плечима Пол. — Тому він і питає.

— Я там працював наїздами, кілька тижнів, суто комівояжерський бізнес.

— Тоді зрозуміло, — сказав Славін. — І, звичайно, ви не знали тамтешнього представника ЦРУ, він же був причетний до скандалу, його якось погасили, цей скандал, але жаринки тліють, Джон, жаринки тліють. Як, Пілар, цікаво роздмухати цей жар?

— Як вам сказати… Дещо є, але для справжнього скандалу замало…

Глебб знову голосно засміявся, хоча обличчя його — Славін це бачив — було напружене страшенно:

— В нашій країні популярні суперекандали, Віт. Те, що ви розповіли, — будні, нудна пародія на фільм «Хрещений батько».

— Що значить суперскандал? — спитав Славін.

— Коли алкоголічка-дружина, — відповів Пол, — коли чоловік — гомосексуаліст і примушує сестру жити з вигідними йому людьми, коли син мільйонера вступає в компартію, коли хабар перевищує сто тисяч баків — це ще сяк-так. Воно, звичайно, краще було б, якби щось про якісь там штучки президента з концернами, — це проходить, це подобається суперникам, а найбільше потенціальним.

— Дружина є, — відповів Славін, обернувшись до Джона. — В цій історії є дружина. Наркоманка. Кревна родичка чоловіка — просто його племінниця. Донька нациста. Сама була учасницею діла. Ну як?

— Давайте імена, — відповів Дік. — Це я розпишу так, що аж дим піде, і зароблю на цьому не самі тільки гроші, зароблю ім'я — мене ж забули, у нас забувають тих, хто боровся з наці, тепер пам'ятають тих, хто таврує такі пороки, про які розповіли ви. Вступаю в діло, не інтригуйте.

Славін обійняв Глебба за плече, шепнув йому:

— Поінтригуємо, Джон? Чи відкриємо частину карт?

Пілар надпила вина й відповіла:

— Я на вашому місці трохи поінтригувала б.

— Згоден. Тепер слово за Полом — що він знає про Зотова? Мене в госпіталь не пустили й зустрітися не дозволили. Розповідайте, Пол, вашу версію, я її потім прокоментую, гаразд?

— Слухайте, Віт, з цим росіянином поки що нічого не зрозуміло, мене…

— Вам не личить, — перебив його Славін, — ось так казати: «з цим росіянином».

— Як це у вас називають? Великодержавним шовінізмом? — посміхнувся Пол. — Не гнівайтесь, я погано вимовляю російські прізвища.

— Ніколи не признавайтеся в цьому, Пол; вас звинуватять у низькому професіоналізмі, газетяр повинен знати імена своїх противників — навіть коли їх трудно вимовляти. Ми, наприклад, добре пам'ятаємо імена наших ворогів.

— Я не вважаю Зотова противником, — сказала Пілар. — Він просто виконував свій обов'язок.

— Хто це довів? — Глебб знизав плечима. — Ми живемо не в тоталітарній системі, його провину треба підтвердити доказами. Передавач — це не доказ. Могли просто підкинути.

— Правильно, — погодився Славін. — Сьогоднішня «Ньюс» написала про це вашими словами.

— Невже? — здивувався Глебб. — Молодці, я, признатися, не читав.

— А це що? — Пол кивнув на «Ньюс», що лежала на столі, коментарій про Зотова було підкреслено червоним олівцем.

— Це читала я, — відповіла Пілар. — Я занепокоєна долею Зотова і ладна зробити все, щоб йому допомогти.

— Але як? — спитав Глебб. — Я теж хотів би допомогти йому. Як?

— Дуже просто, — відповів Славін. — Знайти тих, хто влаштував напад на його квартиру.

— І розшукати тих, хто зламав сейф у Лоренса, — посміхнувся Пол Дік.

— Пол, — сказав докірливо Глебб, — це не по-джентльменськи.

— Це по-джентльменськи, бо він погодився розмовляти зі мною, і я вже надіслав кореспонденцію в свої газети: «Краса — як символ надійності»; про це я подумав, коли побачив роботу групи гангстерів у апартаментах «Інтернейшнл телефонік» — вони добували імена «надійних друзів» тієї фірми, яка зуміла побудувати надійний міст зв'язку між Штатами й групою Піночета, коли він ще не був диктатором, а приймав паради, стоячи поруч з Альенде».

— Беру, — сказав Славін. — Чудова шапка, Пол.

— У росіян погано з вільно конвертованою валютою, — сказав Глебб. — Ви — виняток, Віт?

— Просто я дотримуюсь контрастної дієти, — один голодний день на тиждень — економія в чистому вигляді.

Пілар і Глебб перезирнулись.

— Захоплюєтесь йогою? — спитала Пілар. — Я можу дати вам літературу, у мене є багато книжок російською мовою.

— Йогою захоплююсь, за книжки спасибі, візьму з радістю. До речі, Пол, ви не знаєте, це той Лоренс, який відмовився відповідати конгресові по багатьох пунктах про путч у Сантьяго?

— Той самий.

— Резидент ЦРУ?

— Спитайте про це мене, хлопці, — сказав Глебб, — все-таки ми з ним дружимо багато років. Він така ж людина ЦРУ, як я — агент гестапо.

— О, як цікаво, — п'ючи джин, спроквола мовив Славін, — коли б Пол зміг одержати документи про те, що працівник ЦРУ зв'язаний з нацистами — як із старими, так і з новими, це можна було б обіграти в пресі?

— Коли преса боролася з ЦРУ, — відповів Пол, — вона мріяла мати щось подібне. Це нокаут, Віт, але…

— Я займався боксом, я знаю, як бити, я готовий навчити вас методу.

— Отак вербують довірливу вільну пресу, — знову засміявся Глебб, і очі його стали схожі на вузькі шпаринки.

— Віт, я хочу показати вам мою гордість, — сказала Пілар, — ходімо.

— А мені ви не хочете показати свою гордість, гвапенья? — спитав Пол.

— Коли чимось гордяться по-справжньому — гордяться мовчки, — кинув Глебб.

— Гарні слова, — сказав Славін. — Слова людини, що вміла перемагати.

Пілар взяла його за руку, повела за собою крученими сходами нагору, на другий поверх. Там, у кімнаті з скляним дахом, з великою тахтою, вкритою шкурою тигра, стіни були обвішані іконами — всі до єдиної реставровані, багато золота й виразно мальованих очей.