Ти чуєш, Марго

– Ахмет, - не змигнувши оком, сказав він.

– Як Ахмет?

– Так, Ахмет. Дід мій був Ахметом. І прадід. І прапрадід.

Ти з Обертениці? Так.

– І все життя там?

– Усе життя.

– А що, у вас там усі такі?

– Які?

– Вузькоокі?

– Всі пастухи.

– Відколи?

– Одвіку.

Більше Ахмет не хотів нічого розповідати. Він випив кухоль пива і пішов геть.

– Це не нащадок Ахмета ібн Гриця ібн шефа ібн Камікадзе?
– пожартувала Марго і розсміялася, їй було добре в цьому місці. Від незвички вона швидко сп'яніла.
– Може, й твій, Лесько, нащадок! Ти придивись до нього! Правда, наш шеф високий, а цей якийсь дрібний. Виродження.

Леська спершу скривилася, але потім і сам розсміялася. Дурносміх охопив усіх.

Коли розійшлися спати, Марго опинилася з шдибером у номері. Все логічно: номери в мотелі на двох осіб. Свєтка з Леською, Вася з Сидоренком. Марго з Андибером. На цей раз вона зовсім не відчувала незручності, неначе вони проводили ніч удвох не вперше. Марго прийняла душ і стала вмощуватися в ліжко.

– Слухай, Андибере, - спитала вона.
– Ти за мною ув’язався, чи це мені здається?

– Ув'язався.

– А скажи мені, навіщо тобі це? Андибер мовчав. Він повільно роздягався.

– Кажи, - наполягала Марго.

– Тобі це може не сподобатися.

– Я все одно маю знати.

Андибер сів на своє ліжко в розстебнутій сорочці і, трохи повагавшись, сказав:

– Моя мама - українка - вийшла заміж за австрійця, коли мені було десять років. Мій вітчим - батька свого я не знав - був старший від мами на двадцять років. Він дав мені чудову освіту. У свої двадцять вісім я зробив блискучу кар'єру. Я був молодий, красивий і багатий. Мав красуню-дружину, але хворого сина. Можна сказати, що в моєму житті було всього: і хорошого, і поганого. Не було тільки тебе.

– Господи, - сказала Марго.
– Я не хочу цьоп чути. Терпіти не можу слізливих історій. Не требі продовжувати...

Насправді вона любила мелодраматичні історії, та тільки в кіноваріанті. В житті - вона вважа ла - вони приносять лише зло. Будь-які стосунки які починалися в житті Марго дуже романтично, закінчувалися гірким розчаруванням. Та й узагалі, в її віці треба дуже тверезо ставитися до життя.

Ти не пам'ятаєш мене? Марго здивовано на нього подивилася.

Ти не пригадуєш нашу першу зустріч? Марго нічого не пам'ятала.

Згадай: Австрія... маленький затишний готель у горах... п'ять років тому... Невже ти так і не пригадала?

Марго мовчала.

– Пригадуєш, учасникам конференції в перший день організували екскурсію старим абатством? Я на тебе відразу звернув увагу: ти була красива і горда. Ти весь час ходила з рудою британкою... Коли підійшли до виставленої королівської корони, всипаної різним дорогоцінним камінням, ти пожартувала: а можна поміряти? І тоді я вперше собі сказав: "Моя королево..." Сказав і злякався своїх слів.

Марго вперто мовчала, її як заціпило.

– Я приїхав на конференцію з дружиною і своїм хлопчиком. Він був величенький, але не міг ходити. Дружина соромилася його і здебільшого я возив його у візочку. Я вже був звик до того, що люди, побачивши його, відводили очі. А в них проглядало, в кращому випадку, співчуття, а в основному, це були страх і огида... А він же все розумів... Одна ти щоранку віталася з ним, як з рівнею, брала його за маленьку ручку і, погладжуючи її, казала: "Пливіт! Як сплави?" А потім весело щебетала: "Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже...". Мій хлопчик страшенно радів. Ну що, згадала?

– Ти був тоді в окулярах...
– захриплим голосом сказала Марго.

– А одного разу йому стало погано... Він кричав, плакав, махав руками і не міг заспокоїтися... Дружина втекла... Вона не любила ці сцени... Я лишився з малим і не знав, що робити. А ти підійшла, взяла його за ручку і стала перебирати його зціплені пальчики, гладити їх, гладити ручки, ніжки і говорити: "Сорока-ворона діткам кашку варила..." Він заспокоївся і засміявся...

Марго важко зітхнула.

– А наступного ранку в басейні я побачив, що ти вагітна... Я не міг відвести від тебе очей... Ти була просто прекрасна... Я навіть не знав твого імені...

Вони мовчали.

– Моє життя змінилося. Через рік я приїхав в Україну... Мені мама казала: там усі красуні. Поїдь - заспокоїшся. Поїхав просто подивитися на батьківщину... Не заспокоївся... Став тебе шукати. Було мало часу - не знайшов. Повернувся до Відня. Справи йшли успішно. Але вони мене не тішили. Ми з дружиною стали чужими... Ми й завжди були чужими, тільки я цього не розумів. Я намагався .проводити весь вільний час із малим. Навчився від мами дитячих забавлянок... І мавпував тебе... Ще через рік я знову приїхав в Україну. І знайшов тебе. В один і той самий час ти виходила на вулицю з візочком і гнала по магазинах... Я - за тобою. Я вже знав, що ти маєш трьох дітей, що ти любиш оливки, що ти завжди зупиняєшся біля красивих троянд, що ти мало спиш, багато переш, любиш чистоту, любиш зайти в ювелірний магазин і уважно роздивлятися прилавки, що ти дуже втомлюєшся і любиш помріяти...

– Господи...
– зітхнула Марго.

– Я повернувся до Відня якийсь умиротворений. Ти вже була зі мною... А коли не стало малого, я вирішив їхати до Києва назавжди... Знайшов Гриця і влаштувався на роботу...

– Отже, шеф був у курсі?

– Так. До речі, через нього я тебе й знайшов.

– Ну й жуки!
– сердито і водночас жартома сказала Марго.

– Ось і все.

Надворі сюрчали коники. Була глупа ніч. Марго довго не могла заснути. Тепер для неї світ перевернувся. Вона зрозуміла, як усе серйозно.

Уранці Марго прокинулася першою. Вона сіла на своє ліжко і стала роздивлятися Андибера. Він спав на животі, обхопивши подушку руками. Крізь простирадло проступали обриси його тіла. Вона думала, що їй робити. Вона була не готова до перемін у житті і водночас розуміла, що не зможе жити по-старому. Це її нервувало і хвилювало.

Вона пішла скупалася в гірському потоці, помилувалася краєвидом і повернулася до мотелю цілком спокійна. Вона вирішила не поспішати. Чомусь видавалося життєво важливим відвідати старий монастир в Обертениці.