Ти чуєш, Марго

Марго почала молитися. Вечоріло. У Андибера стікали цівки поту по скронях. Сорочка ззаду змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більш-менш пристойну дорогу. Зненацька в очі ударило яскраве світло. Всі завмерли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.

Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру "пастку" для водіїв-джигітів, закричали '"Ура!", а даїшника дівчата гаряче розцілували.

"Відстібнувши" розгубленому хлопцю та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.

Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:

– Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому недобре!

– Він живий?
– здивувалися колеги.

– Цур вам! Певно, що живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: "Мене розстріляли!" Що там сталося, у вашій експедиції?

– Не питайте, пане Романе!
– сказала Марго.-Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.

– У мене файне вино у пивниці. Ходімо!

– Тільки не в пивницю!
– в один голос запротестували гості.

Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.

– Уже за північ. Вип'ємо вина і спати, — сказала Леська.

Ніхто не заперечував.

* * *

Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок поданий на несвіжій скатертині і має цілком холостяцький вигляд.

– А як пані Цигельдорф?
– спитала вона у пана Романа.

– Та щось заслабла, - відмовив той.

– А що з нею?

– Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари...

– То що з Грицем робимо?

Треба його визволяти з божевільні. Вони там зарахували його до буйних і тримають у гамівній сорочці.

– О Господи!

Поступово всі зібралися до столу і стали розробляти план дій.

Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, прийшла дуже проста і слушна ідея:

– А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?

І всі радо погодилися.

День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відправили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.

Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою пані. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:

– Пані фон Цигельдорф! У відповідь - мовчанка.

– Пані фон Цигельдорф!
– - іще раз гукнула Марго.

Знову - ні звуку.

З кімнати вийшов пан Роман:

– Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.

– Цить, Ромку! Завше ти встромляєш носа до чужого проса!
– почувся грубий голос графині.

– Пардон, пардон, - позадкував той і зник у вітальні.

– Ходімо, дитино, нагору, в мансарду, - поманила за собою стара графиня.

Марго стало спокійно і безпечно від звертання "дитино". Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, просто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психічну напругу, яка постійно кліщами стискає таку жінку, не даючи ні на мить розслабитися. Марго відчула себе маленькою дівчинкою, слухняною, довірливою, що вірить в існування добрих духів, чарівної палички і казкового принца. Вона піднімалася сходами нагору, а поручні були високо-високо. Вона справді стала маленькою дівчинкою! Як дивно!

На мансарді все видавалося таким великим, як у дитинстві. Картини були просто величезними. Маленька Марго ставала на невеличку табуреточку, точнісінько таку, як у дитинстві, і роздивлялася їх. Здавалося, щойно табуреточка хитнеться, як Марго впаде прямо в той світ, зображений на картинах. Тому вона міцно трималася за шляфрок пані фон Цигельдорф. На картинах були зображені дуже знайомі люди, але дуже далекі. Вони були наче живі й наче не живі. Вони повільно, дуже повільно рухалися, час від часу підморгуючи малій Марго або всміхаючись кутиком вуст.

– Вони всі з твого життя, - на старому обличчі графині зарухалися зморшки, що мало б означати доброзичливу посмішку.

– А це ти, - додала вона.
– А це твій "принц" і твоя дитина.

Марго роздивлялася, як на фоні заходу сонця темніли дві фігури - вершник і вершниця на конях. Вершник гримав попереду сідла маленьку дівчинку...

Десь затишно цокав годинник. Теж як у дитинстві.

Графиня посадила маленьку Марго на коліна і, гладячи її по волоссю, сказала, трохи гаркавлячи:

– Ти мудра й акуратна дівчинка. Я тобою пишаюся. Ти завжди складаєш іграшки в кошик. Ти не боїшся старших дітей і не ображаєш молодших. Не можна тільки їсти солодкого. Солодке дуже шкодить жінкам. Запам'ятай, воно забиває в них жіночу гордість і перетворює на покірних рабинь чоловіків. Солодке вбиває в жінках бажання бути вільною. Запам'ятала?

– Так, - чемно сказала маленька Марго і хотіла була поколупати в носі, але згадала, що так поводяться тільки невиховані дітки.
– Бабусю! А що у вас болить?

– Ой, не питай. Все в мене болить. Це паскудне Ахметове плем'я мало мене не замордувало. Як були безбожними бусурманами, так ними й лишилися.

– А що вони вам зробили?

– Краще спитай: чого вони не зробили? Вони не захотіли мене провести до Гриця. Хоч Гриць і є їхнім нащадком, та я його люблю, паскудника, як рідного! А ті кривоногі кочівники затаїли на мене зло за те, що я колись підбурила їхніх жінок проти них. Ха-ха-ха!
– засміялася графиня.
– Я дала їм зілля, від якого чоловіки стають безплідними. Ха-ха-ха! І, щоб народити дитину, жінка йшла до сусіда - тільки не з Ахметового племені... Ха-ха-ха! А вони, ці бундючні безбожники годували чужих дітей. Ха-ха-ха!