Ти чуєш, Марго

– Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!

Леська вся тремтіла.

– Що таке десять років? Ну що таке десять років?

Зненацька її осяйнуло:

Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п'ять. І... тільки Андибер кілька місяців...

Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера.

Той. підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі і мовчав.

– Це ти? — спитали в нього хором.

– Я таким не займаюся...
– сказав він так, що всі одразу йому повірили.
– Давайте краще пообідаємо...

– мирно запропонував він.

Відразу згадалося, що вони не снідали.

– А котра година?
– схаменулися. Поглянули на свої годинники і з подивом помітили, що у всіх вони зіпсувалися.

– Дивіться, дивіться!
– закричав весело Сидоренко.
– У мене секундна стрілка пішла назад!

– Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, - сказала Віка. І молодь стала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.

– Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, - розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій - середній син Марго.

– - Ану-ну!
– заохочував його до розмови Андибер.

– Раніше вважалося, що ті дірки викликані об'єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб'єктивних факторів.

– Ну ти просто професор!
– жартувала Марго.- То що ж таке суб'єктивний чинник?

– Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов'язане з суб'єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...

Публіка перестала жувати і стала посилено ворушити мізками. Всі згадали недавні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.

Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:

– Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.

– А як розпізнати таку людину?
– обережно поцікавилася Марго.

– Ну, не знаю:.. Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.

– Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне одного.

Завершивши трапезу, вийшли з машини: хлопчики наліво, дівчатка направо. Поступово стали повертатися до мікроавтобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Правда, погода не давала засиджуватися. Хотілося сховатися в мікроавтобус, однак тягай час, бо до Києва було далеко: ще насидяться.

– І справді: дорога якась дивна, стара і безлюдна. Васьок, ми не заблукали?
– спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.

Зненацька почувся гуркіт автомашини. Всі подивилися на дорогу і здивовано провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда, в досить пристойній формі.

З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:

– Дивіться, що я знайшов!

На табличці був намальований суворий чоловік у будьонівці, який попереджав: "Будь бдителен!"

Дорослі перезирнулися і шкірою відчули небезпеку.

– Вася, заганяй мікроавтобус у ліс, - скомандувала Марго.

– Діти, беріть малого і погуляйте зі тими деревами. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хочеться опинятися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф таї»

І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвідку. Хто йде?

– Тільки зайчику й доведеться, - пожартував Андибер словами із народної казки "Пан Коцький".

– Один?
– захвилювалася Марго.

– Один.

Тобі треба змінити імідж: постригтися і вийняти сережку з вуха.

– Краще смерть.

– Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.

Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там людина гине, його товариш, а він не хоче пожертвувати пасмом волосся...

Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним - горніст.

– Здрастє!
– сказала Марго.
– А це що за "Ти-мур та його команда"?

Піонери промарширували до групи незнайомців і зупинилися біля них.

Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:

– Ви шпигуни?

– Ні, - не розгубилася Марго.
– Ми - комуністи з Леніним у серці.

– Ні, - засумнівався Тимур.
– Ви - шпигуни.

– Ні, - наполягала Марго.
– Ми...

– ... дослідники-орнітологи, - виручив Андибер.

– А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд?
– примруживши очі, спитав юний ленінець.

– Я...
– давно не стригся. Все в лісі та в лісі...

– А чого сережка у вусі?

– Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося.

Ленінці здивувалися, але повірили.

– Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, -- бадьоро розповідав піонер.

– У міліцію забрали?
– наморщивши лоба, суворо спитав Андибер.

– - Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!

І дружний піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.

Щойно вони зникли за деревами, Марго сказала:

– Швидко марш у машину і хода! Куди-небудь подалі.

– Бажано в напрямі польського кордону, - додав Андибер.
– Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.

Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від подиву очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався, як умів. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Сидоренко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт, її гладила по голові Віка.

Одного разу їм заступили дорогу вантажівки із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів, як вітер.