Три таємниці Великого озера

Ми приклалися до лазаньї, запиваючи духмяним домашнім вином.

І одразу народилося безліч ідей, як привітати Боба

Торні незабутнім подарунком.

– Ми презентуємо доктору Торні «Набір поета»!
– вигукнула Джеклін.

– І що він включатиме?

– По-перше,- Джеклін відгинала пальці,- Шекспірів глобус. По-друге, Гомерів корабель. По-третє, Дантів вогонь. І по-четверте, Еолову арфу. Чотири стихії - земля, вода, вогонь, повітря - прикличуть поетові натхнення!

– Все-бо ви за душу дбаєте!
– відмахнувся Майкл.- А за тіло хто подбає? Як на мене, то краще би йому пристарали амфору з вином від Омара Хаяма, золоту ліру від Орфея і…

– І від Котляревського,- докинула я,- на тиждень сала з сухарями, барильце з срібними рублями, муки, пшона, ковбас, коржів…

– Це від кого?
– перепитав Майкл.

– Від одного поета. Українського.

– Ага,- кивнув він. І провадив: - У крайньому разі, вино можна видудлити, золоту ліру загнати на лом…

– А ковбаси любенько собі схом’ячити.

Поки Джеклін педантично записувала ідеї щодо подарунка, на книжковій відкритій поличці я перебирала Майклові скарби: шкільну світлину з випускного класу, на якій до Майклового плеча прихилилася чорнява дівчина, золотий кубок найкращого пловця Червоного Озера такого-то року, сувенірну пляшку екзотичного алкогольного напою з тлустим черв’яком усередині… Око моє прикипіло до гральних карт.

Традиційні козацькі парсуни я не могла би ні з чим сплутати!

– Звідки це в тебе?
– повернулася я до Майкла.

– Карти?
– здивувався він.- То дідові.

Я розкрила коробку й віялом розсипала карти на столі. Поруч випав і папірець. « Роботу над проектом гральних карт Георгій Нарбут розпочав ще наприкінці

1917 року, а завершив навесні-влітку 1918-го (на чирвовому тузі та проекті обгортки до карт фігурує вже напис «Українська держава», тобто вони виконані після проголошення гетьманату)…» Оце так! Я заглибилась у читання - й була винагороджена. « Добір персонажів для королів може дещо здивувати сучасного українця: виновим королем у Нарбута виступає Петро Сагайдачний, чирвовим - Петро Дорошенко, жировим - Іван Мазепа, дзвінковим - наказний гетьман Василь Дунін-Борковський…» Дунін-Борковський! А я зовсім нещодавно чула прізвище Дунін! У контексті… у якому ж контексті?… А, так, так! Про Леоніда Дуніна писала мені Ліна Оверченко. Такий збіг - то просто знак згори.

– А давайте перекинемося!
– запропонував

Майкл.

– Два на два,- заохотила я колег.- Білі проти кольорових.

І я розсадила ошелешених друзів парами: Джеклін і Майкла проти Султани і Петрика,- а сама під шумок засіла за Майклів комп’ютер. Цікавим збігом мені негайно треба було поділитися з Ліною - вона свято вірить у зв’язки між речами й подіями. А якщо так, тоді може виявитися, що ми шукаємо розгадку смерті Ромчика Данильця зовсім не в тому місці…

В інтернетрях я запустила у пошук ім’я Леоніда Дуніна, але у висліді отримала пшик - на цілісіньке світове павутиння знайшовся аж один Леонід Дунін, і той занадто молодий, як на нашого фігуранта. Може, онук? Та ні, якби так, Левко Данилець сам би його знайшов.

Принагідно я поцікавилась і Василем Дуніним- Борковським. Його пошуки дали значно поважніші результати. Але я, звісна річ, зі своєю пристрастю до містики й ґотики, одразу запала на моторошний народний переказ: за життя Василь Андрійович Дунін-Борковський був страшним чоловіком, жадібним до грошей, безжальним до селян. Ширилися чутки, що Дунін-Борковський ніхто як справжнісінький опир! Але смерть приходить і до опирів, і нарешті злого чоловіка поховали. Та вже наступного дня очевидці твердили, що бачили, буцім Дунін-Борковський їхав шестериком вороних коней Красним мостом через ріку Стрижень у товаристві чортів. Коли розкрили могилу й відкинули віко домовини, то побачили зовсім не розкладене тіло, а обличчя опиря було червоне, з виряченими очима…

Тим часом Султана з навішаними погонами обернулась у мій бік і, певно, зауваживши на моєму обличчі фантастичний захват, спитала:

– Ти просунулась у своєму розслідуванні?

– Ще не знаю…

– Ми зараз луснемо з цікавості,- підохотив мене Майкл.

Щоб ознайомити колег із довжелезною Ліниною епістолою, яку я нещодавно отримала, пішло хвилин п’ятнадцять. Не забула я розповісти і про те, що в хаті Ромчика Данильця ми бачили нотатник, на якому збереглися схожі на кириличні літери «Л. Д.», тобто Ромчик…

– Шукав Леоніда Дуніна саме в Буремній Зато- ці!
– вигукнула Султана.

– А може,- похитала я головою,- Ромчикові

«Л. Д.» - то ініціали його діда Левка Данильця?

– Навіщо?

Я гарячково міркувала над правдоподібним поясненням неймовірної теорії.

– Бо він… бо він… бо він комусь доводив, що Левко Данилець і Леонід Дунін мають однакові перші літери, тож звинувачувати когось із цих двох тільки на підставі ініціалів не можна!

– Кому ж у Буремній Затоці він міг це доводити?
– Джеклін подивилася на мене, як на дитину.- Тут ні про одного, ні про другого ніхто й не чував!

– Якраз у Буремній Затоці,- заперечила я,- прізвище «Дунін» чував багато-хто! То до вас,- я обвела поглядом Джеклін, Петрика і Султану,- це ім’я й не повинне промовляти, але ж того, в кому вирує половина славної козацької крові,- я багатозначно кивнула в бік Майкла,- воно аж ніяк не повинне лишати байдужим!

Майкл викотив на мене очі поза круглими скельцями окулярів. Я наступала:

– Може, ти й до недільної української школи не ходив? Може, ти й про Наталену Королеву ніколи не читав?

– Ходив… читав… а до чого тут?…

– А до того, що батько Наталени Королеви - граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський, нащадок польської гілки знаменитого роду Дуніних-Борковських.

– А була ще й українська гілка?

– Аякже! У сімнадцятому столітті хлопець зі старого польського графського роду, Базиль Дунін-Борковський, утратив батьків, і його взяв на виховання дядько, який служив у козацькому війську. Після Андрусівського перемир’я між Польщею і Росією Базиль Касперович, не бажаючи втрачати спадкові землі, вихрестився у православ’я, пристав до українського війська і згодом дослужився до другої за рангом посади в тодішній українські ієрархії - до генерального обозного, себто скарбника. То вже були часи гетьмана Івана Мазепи.

– Той, кого ти шукаєш,- спитала простодушна

Султана,- нащадок саме цього Дуніна?

– Якби я це знала! Поки що маю тільки нічим не підкріплені здогади.

– Але ж ти чомусь пов’язала в одне історичну особу й Леоніда Дуніна?

– Є в мене одна теорія… Ще й досі на Чернігівщині збереглися перекази про полковника Дуніна-Борковського, який надбав незліченні статки, запродавши душу дияволу. І хоч він щедро жертвував на церкви і монастирі, народ на це тільки відмахувався: то він намагається гріхи замолити. Темна й суперечлива була постать Василя Дуніна-Борковського! А тепер погляньте на нашого фігуранта - Леоніда Дуніна. По війні він зник безвісти. У зраді звинуватили Левка Данильця на підставі ініціалів, але у Дуніна ініціали були такими самими. Якщо припустити, що Леонід Дунін і справді був нащадком Василя Дуніна-Борковського, а яблучко від яблуньки недалеко падає…