Три таємниці Великого озера

– Тоді,- вигукнула Султана,- він переховується десь у Буремній Затоці й порішив Романа Да…

– Данильця.

– …щоб той його, зрадника, не викрив! Я тяжко зітхнула.

– Насправді ця теорія кульгає на обидві ноги. Розумієте, навіть якщо Леонід Дунін когось і зрадив, він не вчинив глобального злочину проти людства, не був, скажімо, наглядачем в Освенцімі, його не засуджували на Нюрнберзькому процесі. Тобто, я гадаю, на його злочин уже давно проминули всі строки давності. Хто б міг його притягнути до відповідальності через понад п’ятдесят років? Хто б виступив свідком на суді? Та й чи живий він іще - цей примарний Леонід Дунін?

Пітер Аніт глядів у вікно, заклавши руки в кишені. Довге чорне пасмо лежало на щоці, і на ньому танцював косий вечірній промінь. Не повертаючи голови, Петрик промовив:

– Ожавашко казала…

Чотири голови жваво обернулися до нього.

– Я так і знала,- грюкнула я кулаком по столу,- що це ти умикнув Ожавашко з лікарні!

– Де вона зараз?
– занепокоєно вигукнув Майкл.

– Хто така Ожавашко?
– одностайно запитали Джеклін і Султана.

Ожавашко, якщо можна так висловитися, плуталась під ногами й ніяк не вписувалась у мою історичну схему. Який стосунок може мати червоношкіра аборигенка Буремної Затоки до коштовної спадщини Дуніних-Борковських?…

Петрик підняв долоні, затуляючись ними, як щитом.

– «Умикнув» - яке цікаве слово! Каюся, допоміг Ожавашко вибратися з лікарні. Вона дуже дохідливо пояснила мені, що їй у МакКілера загрожує небезпека, а поліція і не планує надавати персональну охорону…

– Але чому ж ти мені нічого?…- почала була я. Петрик набурмосився.

– Тому що Ожавашко зникла вже на другий день! Я завіз її в селище до своєї тітки, вона обіцяла сидіти тихо як мишка й нікуди не рипатися. Я повернувся на- завтра - вона зникла вночі. Тітка била себе кулаком у груди й божилася, що звечора Ожавашко нормально лягла спати і навіть заснула - тітка кілька разів ходила перевіряти. А зранку, коли тітка збудилася, Ожавашко вже не було. Вислизнула. Але навіщо? Куди подалася? Чому не дочекалася мене?!

– А може, її викрали?

Петрик, пополотнівши, замотав головою.

– Ні! Навіть думати про таке не хочу!

Я набралася духу й виклала Петрику всі свої підозри.

– Професоре Аніт, коли вже у нас пішла така відверта розмова, давайте прояснимо все до кінця, щоб не було жодних недомовок. Усі пам’ятають, як у листопаді в бібліотеці зчинилася фальшива тривога? А трохи згодом з’ясувалося, що з однієї з облікових книг зникла вельми потрібна сторінка, яка стосувалася саме українських архівів. Гадаю, все це - ланки одного ланцюжка. А тебе, Петрику, саме під час фальшивої тривоги з якогось дива занесло в бібліотеку. Що ти там робив? Відповідай!

Петрик потер чоло й заправив волосся за вуха.

– Що робив, що робив… Не пам’ятаю я, що я там робив! Просто повз проходив - і все!

– І все?
– підозріло звузила я очі.

– Нехай мене скунс перестріне!

Поки ми з друзями патякали, від Ліни Оверченко упав у скриньку віртуальний лист. Я швиденько розпечатала його. Як виявилося, Ліна теж байдиків не била, а збирала інформацію про Дуніна-Борковського. Щоправда, на відміну від мене, підійшла до справи по-науковому й відкопала розвідку Георгія Папакіна про фамільні архіви української козацької старшини. Пан дослідник з’ясував, що свого часу існував архів і Дуніних-Борковських. Хто започаткував його, не з’ясовано. Як писав Георгій Папакін про можливого засновника, « імовірно, ним міг бути Василь Дунін-Борковський (†1702). Місце зберігання, вміст та істо- рична доля [архіву] не відомі. За повідомленням О. Лазаревського, розпорошений ще в ХІХ ст.».

Звісна річ, найперше Георгія Папакіна цікавили документи з рукописних зібрань Дуніних-Борковських. Але мене безперечно більше цікавили записи про матеріальні цінності - оті незліченні статки, які буцімто надбав за життя чернігівський полковник. Мені значно легше було повірити, що мотивом убивства Ромчика Данильця були гроші, великі гроші…

Джеклін зазирала мені через плече, але, звісна річ, не могла вчитати кириличного шрифту.

– Що там?

Я у двох словах переклала Лінин лист.

– А твоя товаришка не пише, чи нема яких здогадок, де той архів усе-таки може бути?

– Вона не пише,- таємниче відповіла я,- але з іменем Василя Дуніна-Борковського пов’язана одна обитель на Чернігівщині - Успенський монастир на Єлецькій горі. Збудований він ув ХІ столітті князем Святославом Ярославичем. Існує легенда, що у товщі гори під монастирем є широкі підземелля, які нібито почав копати ще Антоній Печерський. Підземні ходи досліджувалися науковцями Київського церковно- археологічного товариства і начебто вивчені досконально, та насправді все не так просто. Людські перекази ніколи не виникають на порожньому місці - отже, є ще й інші, глибші підземелля, і саме там могли бути поховані скарби Дуніних-Борковських…

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗАМАХ

Вечоріло. Ще здалеку ми з Петриком побачили попід баром цілу вервечку старих обшарпаних машин - на таких здебільшого роз’їжджали вулицями Буремної Затоки сіроми-студенти. Якби ми здогадалися приїхати хоч на півгодини раніше, ще б мали надію відшукати собі місцинку під стоянку, зараз же всі узбіччя позаймали прудкіші щасливчики.

Петрик переїхав вуличку з кінця в кінець і завернув за ріг. Тут уже було вільніше - кілька парковочних лічильників полювали на чергову жертву. Петрик зарулив під найближчий і заглушив мотор. Я вилізла з машини, випростала затерплі ноги. Мій супутник тим часом вкидав у грізний апарат два «місяці». «Місяцем» - за жовтий колір - у Буремній Затоці називали круглу монетку в один долар.

Лічильник один по одному проковтнув обидва «місяці», а Петрик сердито пробурмотів:

– На власній землі маю платити за стоянку!

Боб Торні вирішив провести свій поетичний вечір саме в барі, хоча мені здавалося, що в Університеті обстановка більше сприяла такому заходу. Тим паче, що просто в центральній будівлі Університету, котра носила гучну назву Аґура (у Давній Греції - ринкова площа, місце зібрань і сходин), містився не менш колоритний бар. Стовідсоткова відвідуваність гарантована, особливо сьогодні - у п’ятницю.

Ми з Петриком повернули за ріг - і зразу опинилися під дверима пивнички «Буз», що в перекладі приблизно означало «Три гички».

– Нам сюди?!
– шарпнула я Петрика за рукав. Мій супутник похитав головою.

– Сюди ти можеш хіба що зайти сама - мені з моєю червоною пикою всередину краще не потикатися.

Я затнулася на ходу.

– Себто?

– Де пиячать білі,- пояснив Петрик рівним голосом,- червоношкірим зась. Добре, якщо охорона просто викине надвір. Гірше, коли зчиниться бійка на ґрунті расової ворожнечі… Нам сюди.

Ми зупинилися під скляними дверима, на яких висіла табличка «Закрита вечірка». Заклад називався