Твердиня

– Я їду з вами, – повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.

– Сатомі, вислухай мене, – пробував напоумити її українець, – ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

– Я в чудовій формі і ходила в походи. Не лякай мене, Лео. А ще в мене модний фотоапарат!

– На дідька ти їй розповів? – Левко штрикнув поглядом Ґрема.

Мулат знизав плечима:

– Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею поїхати пошукати загублене місто в сельві. – Американець говорив таким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.

– Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! – повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє слово, дівчина. – Повсюди великі, тлусті, волохаті павучища! І головне – потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розумієте, ми не зможемо.

– Ти згущуєш фарби, бадді, – пхекнув Ґрем.

– Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійдемо до Паїтіті.

– Це дискримінація, – награно надула губки японка. – Я подам на тебе в суд! – і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприймати всерйоз Левкові аргументи.

– Та що з вами, народ… – Українець безсило сплеснув долонями.

– Голосуємо, – відпивши кави, сказав Семен.

– Я – проти, – різко висловився Левко.

Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.

– За! – ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.

– І я – за! – приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, заговорив:

– Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. – Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно самогубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

– Двоє проти двох, – засяяла Сатомі, – а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на половину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

Ґрем з Яном розсміялись.

Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

– От уперта коза!

Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

– Агов! Так нечесно! – обурилась японка. – Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? – накинулась на Левка. – Що ви задумали?

– Це помилка… – опустивши підборіддя, проказав українець.

– То ви берете мене? – Вона штовхнула Левка кулачком.

– Так, ми згодні, – підсумував Семен. – Ти повинна найближчим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку (але то вже перед дорогою)… Спальник у нас для тебе є.

– Ура-а-а! – застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного з хлопців. – Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

– Що думаєш? – буркнув Левко.

– Це все через той грьобаний п’ятий спальник, – сказав росіянин. – Нормально так зекономили…

Без дурні: Лео думав так само.

XIX

8 квітня 2012 року, 20:20 (UTC+1)

«Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

– Дивно… – сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.

– Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

– Що у них із Ґремом?

– Тобто? – придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

– Що між Ґремом і Сатомі?

– Ну-у, не знаю. – Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда – це та сама брехня, він старанно заштовхував на задвірки свідомості.

«Він не сказав “нічого”», – розривною кулею торохнуло по мозку Левка.

– Сьома, – голос українця набув вимогливої хрипоти, – не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

– Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то… – Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже проґавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Ґрем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки, їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше.

– Так, Сьомо, ти маєш рацію. – За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше хотів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. – Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснити перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? – Хлопець зиркнув на приятеля. – Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко… «А-а, чорт!»