Твердиня

– Просто зараз?

– Так. Чого відкладати? – Левко завернув до одного з виходів із «Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

– Лео, не варто.

– Чому не варто? – обернувся українець.

– Не варто, і все!

Левко прискіпливо подивився на товариша:

– Сьомо, ти якийсь дивний.

– Я не дивний. Все нормально. Просто… е-е… не треба йти до Ґрема зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. – Передчуття переросло в упевненість.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник.

– Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?

– Може, його немає вдома.

– Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

– Ґрем може бути в барі чи…

– Я почекаю його. – Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. – Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». – Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, українець посміхнувся: – Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити морду я не збираюся.

«Це ти зараз так кажеш, – подумки зауважив росіянин. – А через годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».

– Я… – Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну причину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це лише насторожить Левка, і надумав діяти інакше. – Добре. Тобі видніше.

– Тоді бувай. – Українець змахнув рукою.

– Удачі, старий. – З кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запустивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і гарячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять… десять… двадцять секунд… півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі – дівчина не відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу… абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Ґрема Келлі і подзвонив йому. Плаский жіночий голос відповів так, як і попереднього разу: абонент тимчасово поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.

«Стопудово, гицає з америкосом», – заскрипів зубами росіянин, розуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиста» до станції «Берґшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюра завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любощів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав своєму другові і не хотів, щоб ця брехня виявилась марною.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгукнувся миттєво.

– Привіт, професоре, – бадьоро випорснуло з динаміка.

– Ти знаєш, де Сатомі? – без розшаркувань почав Семен.

– Ні. – Янів голос зазвучав здивовано. – Чому ти подумав, що я…

– А Ґрем? – обірвав його росіянин. – Знаєш, де зараз американець?

Пауза.

– Ну-у, не знаю… – Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен миттєво розкусив Фідлера.

– Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

– Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець, а потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.

– Він не відповідає.

– Вибач, але я не його секретар.

– Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокійно проказав:

– Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається.

Сьома пішов ва-банк.

– Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи безпардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квартири, не стукаючи. – Росіянин зробив паузу, даючи час чеху переварити інформацію. – А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?

– О-о-о-от, блін, – протягнув чех. – Ну ви даєте… Коли він виїхав?

– Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста».

– Значить, сорок… п’ятдесят хвилин.

– Десь так.

– Що я тобі скажу, Сьома… – Ян штучно кахикнув. – Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінаційний момент.

– То Сатомі таки в американця?!

– Ага.

– Fucking hell… – лайнувся Сьома.

– Чому ти цим переймаєшся? – здивувався чех.

– Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне – якщо Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і – ніхто не їде в Перу. Отакі справи, Яне.

– Весело…

– І тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Перу шукати Паїтіті?

– Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

– Тоді ти маєш попередити америкоса. – Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгіршому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. – Підривай свою гепу і вперед – рятуй нашу поїздку.

– Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула. [68]

– От, бляха, невезуха. – Сьома почав лаятися, що зазвичай траплялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського метро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґшамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гілку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але… іншого варіанту наразі немає. – Як далеко ти від метро?

68

Skanstull – станція метро, а також район довкола неї в південній частині Стокгольма.

– П’ять хвилин ходу, – швидко відказав чех. – Та це не має значення, я на колесах.

– Ти на велику?

– Ага.

– О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґшамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

– Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

– Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронґи, щоб очі на лоба повилазили.

– Стривай, а що мені сказати Ґрему? Типу, чувак, не трахай Сатомі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.