Твердиня

Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво – той «додж» був однією з найкращих машин за всю історію американського автопрому).

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуанського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в ідеальному стані, не було часу. Левко вирішив, що помізкує над цим, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задкувати, а тому хоч-не-хоч витріщався на видовжений автомобіль. Він бачив, як на перехресті завулку, де стояла клініка, і авеню Ла-Пас з’явився чоловік у короткій (до пояса) шкірянці, чорних джинсах і рудих ковбойських півчобітках з бичачої шкіри. Чоловік покрутив головою в різні боки і став швидко переходити вулицю, прямуючи до «доджа».

«Власник?» – устиг подумати Левко, після чого замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже спускався їм назустріч, а українець закляк, наче паралізований. Зовсім цього не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків кожен, внаслідок чого бідолаха Едді провис, торкнувшись хребтом тротуару.

– Ворушись! – зашипів Ленс на українця.

Усі троє важко дихали (підйом був типовим для провулків у Куско – градусів під тридцять), а Левко не рухався. Якщо автомобіль він іще міг проігнорувати, то від чоловіка, який прямував до «Доджа», не здатен був відірвати погляду. Незнайомець саме дістався спортивного купе, витяг ключі і відімкнув тонкі елегантні дверцята. На секунду він затримався, невдоволено поглянувши на мінівен «Тойота», чий задній бампер застиг сантиметрів за п’ять від гострого капота «Додж Челенджера». По тому повернув голову ліворуч, встромивши погляд у юнаків, які тягли по схилу непритомного товариша (в цей момент, незважаючи на те що перед очима повзали сріблясті іскорки, Левко перестав дихати – йому просто перетяло подих). Чоловік, не зауваживши у хлопцях нічого цікавого, опустився за кермо, завів купе і став вирулювати на авеню, огинаючи «Тойоту».

Левку цього було достатньо. Попри потьмяніле світло вуличних ліхтарів українець роздивився, що незнайомець мав важку шевелюру й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгорля. Такої бороди не могло бути в жодного перуанця.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливалося червоним, огинаючи його голову.

– Чого став?! – верескнув Айк, бризкаючи слиною в обличчя Левка.

Помітивши осклянілі очі, американці і собі повернули голови, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, але не побачили нічого незвичайного. Нічого, що було б підозрілим для них.

– Лео, що там таке? – торсонув товариша Семен.

– Хе-е… – Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши про Едді. – Бляха… – Через нього згаяли кілька дорогоцінних секунд. – Я в нормі. Тягнімо далі. – І взявся з подвійно силою волокти непритомного американця.

У цей час до групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середнього віку. Зліва на грудях до халату була приколота табличка. Левко встиг прочитати: «Dr. Renan Vargas».

– Коротко: що з ним трапилося? – спитав доктор. Його англійська була хорошою, і це обнадіювало.

– Алергія, – сказав Сьома.

– Причина відома?

– Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався і здивовано смикнув бровами:

– З харчів? Переїв перцю?

Лікар не перепитував, що таке капсаіцин, і це цілковито заспокоїло росіянина.

– Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком. – Семен не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили носилки. У проході на секунду утворилася товкучка – хлопці спробували разом протиснутись у хол рецепції. Лікарня виявилась зовсім крихітною: триповерхова будівля, не набагато більша за звичайний котедж.

– Я вколов йому одну ампулу адреналіну, – кинув Сьома навздогін лікарю.

– Чудово, – не обертаючись, кивнув доктор Варґас.

Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Едді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати.

– Це нормально? – Айк тицьнув пальцем на приятеля, котрий зникав за громіздкими стулками безшумного ліфта. – З ним усе буде о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота.

– Все добре. – Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. – Ми встигли.

І тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв босий. Вискакуючи зі спальні, він не натягнув кросівки і весь цей час гасав в одних шкарпетках. А по-друге, Сьома несподівано усвідомив, що він сам поміж американців. Левка у рецепції не було.

– Девіде, ви не бачили Лео? – Росіянин торкнув за плече власника хостела.

– Кого?

– Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут.

– Ні, – відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся і переконався: українець зник.

XXX

27 липня 2012 року, 20:53 (UTC-5)

Куско

Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилась думка, що у нього параноя і, навіть якщо це не так, він все одно чинить неправильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було легко: гравітація допомагала – тільки встигай переставляти ноги і дивись, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.

Діставшись місця перетину провулку з авеню, хлопець перебіг на лівий бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А чого він очікував? Проте параноїдальний вогонь у голові не дозволив Левку встояти на місці. У трьох різних місцях – у пабі на Гамластані, біля будинку Бенгта і ось зараз у центрі Куско – він зустрічав того самого рудоволосого незнайомця. Це не може бути збігом! Левко боявся, він поняття не мав, що буде робити, якщо наздожене чоловіка, але цей самий страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав нагору по авеню Ла-Пас.

Утім, уже після кількох десятків кроків хлопець розкаювався через необачне рішення побігти. Не минуло сорок вісім годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, потім інший літак закинув Левка з нульової відмітки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли нас створював, не відав, що ми придумаємо літаки, а тому не запроектував організм на такі навантаження. Зміна часового поясу, перепади висоти, лазіння по горах не могли минути безслідно, і серцевий ритм почав «провалюватись». Серце Левка дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово завмирало на секунду чи дві. Після паузи настало потужне компенсаторне «бух!» (Левко відчував, як ударна хвиля поширюється організмом), після якого серце бралось калатати з іще більшою силою. Перебої повторились іще три рази, і Лео спинився, висолопивши язика і приклавши долоню до грудей. Якби поруч стояв Семен і Левко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі і компенсаторний викид крові, який його супроводжує, називаються екстрасистолією, [84] вони трапляються під час сну навіть у здорових людей і в принципі не є небезпечними. Екстрасистолія – не діагноз, це симптом, що свідчить про граничну перевтому або про серйозніші проблеми з серцем. Проте Сьоми поряд не було, і Левко перелякався до всирачки.

84

Екстрасистолія – несвоєчасне скорочення серця чи окремих його камер. Трапляється у 60–70 % людей. Появу екстрасистолій провокують стрес, куріння, міцний чай і особливо – міцна кава.