Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Я маю позувати голим художникові Ашеру [28] , коли той малюватиме святого Себастіана…

4 лютого. Три дні тому: «Дух землі» Ведекінда [29] . Ведекінд із дружиною Тілі грають також. Чистий, ніби різьблений жіночий голос. Вузьке обличчя, що нагадує півмісяць. Коли стоїть спокійно, ноги внизу немовби розходяться. П’єса зрозуміла й потім, коли озираєшся назад, отож можна спокійно і з почуттям упевненості йти додому. Суперечливе враження від чогось добре обґрунтованого й усе ж незмінно чужого.

28

Ашер Ернст — німецький художник.

29

Ведекінд Франк (1864—1918) — німецький письменник, драматург.

Дорогою до театру я почувався добре. Смакував своїм нутром, наче медом. Пив його одним довгим безперервним ковтком. А в театрі все минуло. То було, до речі, попереднього вечора, коли йшов «Орфей у пеклі» за участю Паленберґа. Постановка виявилася такою поганою, оплески й регіт довкола мене у стоячих місцях партеру такими гучними, що я не знайшов іншої ради, як після другої дії втекти й так примусити все змовкнути…

Завзяття, з яким читаю про Ґьоте (розмови з ним, студентські роки, години, проведені з Ґьоте; приїзд Ґьоте до Франкфурта), захоплює мене цілком і втримує від писанини…

5 лютого. Понеділок. Такий стомлений, що навіть не можу читати «Поезію і правду». Я твердий зовні, холодний всередині…

Вчора на мить знепритомність у кав’ярні «Сіті» при Льови. Схилився над газетою, щоб ніхто нічого не помітив.

Прекрасна постать Ґьоте на повен зріст. Воднораз враження огиди, коли дивишся на це досконале людське тіло, позаяк годі уявити собі, що можна досягти такої досконалості, яка видається, однак, усе ж таки штучною й випадковою. Рівна постава, опущені руки, тонка шия, підігнуте коліно.

Нетерпіння й смуток, спричинені моїм виснаженням, знаходять поживу особливо в тому, що перед очима в мене весь час перспектива майбутнього, наготована ними. Які вечори, прогулянки, який відчай у ліжку чи на канапі (7 лютого) ще чекають мене — жахливіші, ніж ті, що вже позаду!

Вчора на фабриці. Дівчата в нестерпно брудній мішкуватій одежі, з розтріпаними, як після сну, косами, з отупілим виразом на обличчі через безугавний гуркіт трансмісій та однієї-єдиної машини, що, хоч і автоматична, але раз по раз несподівано зупиняється; вони не люди, з ними не вітаються, перед ними, коли штовхнуть, не вибачаються; коли їх ставлять на якусь дрібну роботу, вони її виконують, а тоді одразу знов повертаються до машини, рухом голови їм показують, що треба робити, вони стоять у нижніх спідницях, підвладні найменшій силі, й навіть не мають змоги досить спокійно усвідомити цю силу, щоб поглядом чи поклоном її визнати й засягти в неї прихильності. Та щойно виповниться шоста година, вони вигуками сповіщають про це одна одну, скидають із шиї й голови хустини, зчищають пилюку однією щіткою, яка переходить з рук до рук по залі і яку вимагають нетерплячі, скидають через голову спідниці й вимивають, наскільки це їм удається, руки — зрештою, вони ж бо жінки, вони вміють, попри свою блідість і погані зуби, всміхатися, випростують заклякле тіло, їх уже не можна штовхати, розглядати чи не помічати, їм дають дорогу, притискаючись до брудних ящиків, скидають капелюха, коли вони кажуть «Доброго вечора!», і не знаєш, як бути, коли одна з них подає тобі пальто, що його ти саме зібрався вдягти.

2 березня. Хто підтвердить мені правдивість чи правдоподібність того, що тільки через своє літературне покликання я більш нічим не цікавлюся й тому такий безсердечний?

10 березня. Неділя. Він спокусив дівчину в невеличкому містечку в Ізерських горах, де жив ціле літо, щоб підтримати свої хворі легені. Не тямлячи себе, як це інколи буває з хворими на легені, він, після короткої спроби вмовити дівчину — то була донька його господаря, вона залюбки пішла прогулятися з ним увечері після роботи, — кинув її на березі річки в траву й, знепритомнілу від страху, взяв. Потім йому довелося пригорщами носити з річки воду й бризкати їй на обличчя, щоб тільки повернути її до життя. «Юльхен, Юльхен», — раз у раз проказував він, схилившись над дівчиною. Він ладен був узяти на себе будь-яку відповідальність за свій вчинок і все намагався пояснити собі, яке серйозне його становище. Він силкувався збагнути, як таке могло з ним трапитись. Ця проста дівчина, що лежала перед ним і знов уже дихала рівно й тільки від страху та сорому не розплющувала очей, його не обходила; він, великий, міцний чоловік, носаком черевика міг би відкинути її вбік. Вона була квола й непоказна; чи могло те, що з нею сталося, вже бодай завтра мати яке-небудь значення? Хіба не дійде такого висновку кожен, хто порівняє їх двох? Річка спокійно вилася поміж лугів та піль до гір удалині. Сонце світило вже тільки на схил протилежного берега. У чистому вечірньому небі пропливали останні хмари.

Нічого не виходить. Анічогісінько. Так я лише натворю собі привидів. Я був у захваті, хоч і не в дуже великому, тільки в одному місці: «Потім йому довелося…», а насамперед — коли дійшов до слова «бризкати». В описі краєвиду мені якусь мить здавалося, ніби я бачу щось правдиве…

11 березня. Вчора було нестерпно. Чому не всі сходяться за вечерею? Адже це було б так чудово.

Декламатор Райхман після нашої розмови того самого дня попав до божевільні.

Сьогодні спалив багато старих огидних паперів.

16 березня. Субота. Знову збадьорився. Знов я ловлю себе, немовби м’яча, який падає і якого в цю мить ловиш. Завтра, ні, сьогодні почну велику роботу, що має просто відповідати моєму хисту. Я не відступлюся від неї, поки стане снаги. Краще безсоння, ніж так жити…

17 березня. …Ґьоте, «Втіха в болю». Усе дають своїм улюбленцям боги незліченні, все сповна — всі радощі незліченні, всі болі незліченні, все сповна…

26 березня. Тільки не переоцінювати того, що написав, бо не напишу того, що маю написати.

3 квітня. Отак і минув цілий день: зранку — контора, пополудні — фабрика, тепер, увечері, крики в помешканні праворуч і ліворуч, згодом треба буде привести сестру з «Гамлета». І ні на мить не знаходив собі місця.

9 травня. Учора ввечері з Піком [30] у кав’ярні. Як я, попри всі тривоги, тримаюся за свій роман [31] — геть як ото скульптурна постать, що, тримаючись за кам’яну брилу, вдивляється в далину.

30

Пік Отто (1887—1938) — критик, перекладач німецькою мовою чеських п'єс.

31

У той час Ф. Кафка працював над романом «Безвісти пропалий» (остаточна назва «Америка»).

Невтішний вечір у сім’ї. Зятеві потрібні гроші для фабрики, батько стурбований через сестру, через контору й через своє серце, моя нещасна друга сестра, нещасна через усіх мати, і я зі своєю писаниною.

7 червня. Злий. Сьогодні нічого не написав. Завтра часу не буде.

Понеділок. 6 липня [32] . Трохи почав. Трохи сонний. І самотній серед цих зовсім чужих людей.

32

У цей час Ф. Кафка перебував у відпустці у Ваймарі та в Гарці.

9 липня. Так довго нічого не писав. Завтра почати. А то знов опосяде чимдалі глибше, нестримне невдоволення: а власне, воно опосіло мене вже. Почав нервувати. Та коли вже я щось і вмію, то вмію без усіляких забобонних застережних заходів.

Диявола придумали. Якщо ми одержимі дияволом, то він не сам, а то б ми, принаймні на землі, жили спокійно, як із Богом, одностайно, без суперечностей, не роздумуючи, знаючи, що наш підбурювач завжди з нами. Його вигляд нас не лякав би, позаяк ми, належачи дияволові й бувши певною мірою сприйнятливі до його образу, виявили б достатньо глузду й залюбки пожертвували б рукою, щоб затулити його обличчя. Якби нами владав лиш один-однісінький диявол, який міг би спокійно, без перешкод узнати все про нашу суть і будь-якої миті зробити з нами що завгодно, тоді в нього стало б сили протягом цілого людського життя тримати нас так високо над Божим духом у нас самих та ще й давати нам змогу злітати, що ми й відблиску його не побачили б, і нас ніхто б там, отже, не тривожив. Тільки безліч дияволів може спричиняти наше земне лихо. Чому вони не винищать один одного й не залишать тільки одного або чому вони не підкоряться всі одному великому дияволові? І те, й те відповідало б диявольській засаді — якомога дужче нас ошукати. Поки бракує єдності, яке пуття з тієї нестерпної турботи, якою всі дияволи нас оточують? Само собою зрозуміло, що дияволам має бути більше діла, ніж Богові, коли в кого-небудь випаде одна людська волосина, позаяк диявол справді втрачає цю волосину, а Бог — ні. Та поки в нас сидять багато дияволів, доброго самопочуття нам однаково не мати.

11 серпня. Нічого, анічогісінько. Скільки часу забирає в мене видання невеличкої книжечки і скільки шкідливої, сміховинної самовпевненості звідкись береться, коли читаю давні речі, розраховуючи на опублікування. Тільки це й утримує мене від писання. І все ж насправді я нічого не досяг, і найкращий доказ цьому — тривога. Принаймні тепер, коли книжка вийде, доведеться уникати журналів і критики, якщо я не хочу вдовольнятися тим, щоб лише кінчиками пальців торкатися правди. Яким же неповоротким я став! Колись мені досить було сказати тільки одне слово, що суперечило тогочасному напряму, і я одразу відлітав у протилежний бік, а тепер просто дивлюся на себе й зостаюся такий, як є.