Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати.
7 ноября [1860,
С.-Петербург]
«Якось-то йдучи уночі…»
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… Та, йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
«Якби-то, — думаю, — якби
Не похилилися раби…
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат,
А то… нема тепер нічого…
Ні бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі [221]
Хортів годуємо та плачем».
Отак-то я собі вночі,
Понад Невою ідучи,
Гарненько
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня —
А то два ліхтаря горять
Коло апостольської брами [222] .
221
Доїжджачі — панські слуги, на обов’язку яких було вигодовувати мисливських собак і водити їх на полювання. Шевченко мав тут на увазі панів, які підтримували політику царизму.
222
Апостольська брама — брама коло церкви Петра і Павла в Петропавловській фортеці на острові посеред Неви.
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
13 ноября [1860,
С.-Петербург]
«Бували войни й військовії свари…»
Бували войни й військовії свари:
Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї [223] ;
Було добра того чимало.
Минуло все, та не пропало,
223
Галагани — давній рід українських козацьких старшин. За часів Шевченка були багатими поміщиками-кріпосниками. З Григорієм Галаганом поет був особисто знайомий.
Киселі — давній український шляхетський рід. Адам Кисіль під час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648–1654), зрадивши народ, був на службі в польського короля.
Кочубеї — давній рід українських старшин, поміщиків-кріпосників, що походив від татарина Кучук-бея. З офіцером князем П. Кочубеєм поет був особисто знайомий. Нагаями поет іменує Кочубеїв, щоб підкреслити їх татарське походження.
Остались шашелі: гризуть,
Жеруть — і тлять старого дуба…
А од коріння тихо, любо
Зелені парості ростуть.
І виростуть; і без сокири,
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфиру,
Роздавить вашого кумира [224] ,
Людськії шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого,
І вас не стане, — будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
224
Роздавить вашого кумира… — тобто царя Олександра II.
І стане купою на купі
Смердячий гній — і все те, все
Потроху вітер рознесе,
А ми помолимося богу
І небагатії, невбогі.
26 ноября [1860,
С.-Петербург]
Н. Т. [225]
Великомученице кумо!
Дурна єси та нерозумна!
В раю веселому зросла,
Рожевим цвітом, процвіла
І раю красного не зріла,
Не бачила, бо не хотіла
225
Надія Василівна Тарновська, знайома Шевченка з 1843 р.; сестра поміщика В. В. Тарновського, власника маєтку в с. Потоки на Київщині.
Поглянути на божий день,
На ясний світ животворящий!
Сліпа була єси, незряща,
Недвига серцем; спала день
І спала ніч. А кругом тебе
Творилося, росло, цвіло,
І процвітало, і на небо
Хвалу творителю несло.
А ти, кумасю, спала, спала,
Пишалася, та дівувала,
Та ждала, ждала жениха,
Та ціломудріє хранила,
Та страх боялася гріха
Прелюбодійного. А сила
Сатурнова іде та йде,
І гріх той праведний плете,
У
сиві коси заплітає;А ти ніби недобачаєш:
Дівуєш, молишся, та спиш,
Та матер божію гнівиш
Своїм смиренієм лукавим.
Прокинься, кумо, пробудись
Та кругом себе подивись,
Начхай на ту дівочу славу
Та щирим серцем, нелукаво
Хоть раз, сердего, соблуди!
2 декабря [1860,
С.-Петербург]
«Зійшлись, побрались, поєднались…»
Зійшлись, побрались, поєднались,
Помолоділи, підросли.
Гайок, садочок розвели
Кругом хатини. І лишались,
Неначе князі. Діти грались,
Росли собі та виростали…
Дівчаток москалі украли,
А хлопців в москалі забрали,
А ми неначе розійшлись,
Неначе брались — не єднались.
5 декабря [1860,
С.-Петербург]
«Кума моя і я…»
Кума моя [226] і я
В Петрополіськім лабіринті [227]
Блукали ми — і тьма, і тьма…
«Ходімо, куме, в піраміду [228] ,
Засвітим світоч». І зайшли,
Єлей (і миро принесли.
І чепурненький жрець Ізіди [229] ,
Чорнявенький і кавалер,
Скромненько длань свою простер,
226
Кума моя — Надія Василівна Тарновська.
227
В Петрополіськім лабіринті…— тобто на вулицях Петербурга; Шевченко називає його Петрополісом.
228
Ходімо, куме в піраміду… — Тут йдеться, очевидно, про Петропавловський собор, в якому ховали російських імператорів.
229
Жрець Ізіди — єгипетський священик, служитель культу богині Ізіди.
І хор по манію лакея,
Чи то жреця: «Во Іудеї
Бисть цар Саул». Потім хор
Ревнув з Бортнянського [230] : «О скорбь,
О скорбь моя! О скорбь велика!»
[Друга половина вересня —
грудень 1860, С.-Петербург]
«Чи не покинуть нам, небого…» [231]
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
230
Бортнянський, Дмитро Степанович (1751–1825) — відомий російський композитор, народився на Україні.
231
Це останній Шевченків твір, поет писав його тяжкохворим, ледве стримуючи біль у грудях. Перша половина вірша написана 14 лютого, друга—15 лютого 1861 р. А 26 лютого (ст. ст.) вранці серце великого поета перестало битися.
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! — ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем…
Поглянемо, моя доле…
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий…
Походимо ж, моя зоре…
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі,
Безвічнії, попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.
А поки те, та се, та оне…