Твори у п'яти томах. Том 2

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати.

7 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Якось-то йдучи уночі…»

Якось-то йдучи уночі

Понад Невою… Та, йдучи,

Міркую сам-таки з собою:

«Якби-то, — думаю, — якби

Не похилилися раби…

То не стояло б над Невою

Оцих осквернених палат!

Була б сестра, і був би брат,

А то… нема тепер нічого…

Ні бога навіть, ні півбога.

Псарі з псарятами царять,

А ми, дотепні доїжджачі [221]

Хортів годуємо та плачем».

Отак-то я собі вночі,

Понад Невою ідучи,

Гарненько думав. І не бачу,

Що з того боку, мов із ями,

Очима лупа кошеня —

А то два ліхтаря горять

Коло апостольської брами [222] .

221

Доїжджачі — панські слуги, на обов’язку яких було вигодовувати мисливських собак і водити їх на полювання. Шевченко мав тут на увазі панів, які підтримували політику царизму.

222

Апостольська брама — брама коло церкви Петра і Павла в Петропавловській фортеці на острові посеред Неви.

Я схаменувся, осінивсь

Святим хрестом і тричі плюнув

Та й знову думать заходивсь

Про те ж таки, що й перше думав.

13 ноября [1860,

С.-Петербург]

«Бували войни й військовії свари…»

Бували войни й військовії свари:

Галагани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї [223] ;

Було добра того чимало.

Минуло все, та не пропало,

223

Галагани — давній рід українських козацьких старшин. За часів Шевченка були багатими поміщиками-кріпосниками. З Григорієм Галаганом поет був особисто знайомий.

Киселі — давній український шляхетський рід. Адам Кисіль під час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі (1648–1654), зрадивши народ, був на службі в польського короля.

Кочубеї — давній рід українських старшин, поміщиків-кріпосників, що походив від татарина Кучук-бея. З офіцером князем П. Кочубеєм поет був особисто знайомий. Нагаями поет іменує Кочубеїв, щоб підкреслити їх татарське походження.

Остались шашелі: гризуть,

Жеруть — і тлять старого дуба…

А од коріння тихо, любо

Зелені парості ростуть.

І виростуть; і без сокири,

Аж зареве та загуде,

Козак безверхий упаде,

Розтрощить трон, порве порфиру,

Роздавить вашого кумира [224] ,

Людськії шашелі. Няньки,

Дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане, — будяки

Та кропива — а більш нічого

Не виросте над вашим трупом.

224

Роздавить вашого кумира… — тобто царя Олександра II.

І стане купою на купі

Смердячий гній — і все те, все

Потроху вітер рознесе,

А ми помолимося богу

І небагатії, невбогі.

26 ноября [1860,

С.-Петербург]

Н. Т. [225]

Великомученице кумо!

Дурна єси та нерозумна!

В раю веселому зросла,

Рожевим цвітом, процвіла

І раю красного не зріла,

Не бачила, бо не хотіла

225

Надія Василівна Тарновська, знайома Шевченка з 1843 р.; сестра поміщика В. В. Тарновського, власника маєтку в с. Потоки на Київщині.

Поглянути на божий день,

На ясний світ животворящий!

Сліпа була єси, незряща,

Недвига серцем; спала день

І спала ніч. А кругом тебе

Творилося, росло, цвіло,

І процвітало, і на небо

Хвалу творителю несло.

А ти, кумасю, спала, спала,

Пишалася, та дівувала,

Та ждала, ждала жениха,

Та ціломудріє хранила,

Та страх боялася гріха

Прелюбодійного. А сила

Сатурнова іде та йде,

І гріх той праведний плете,

У сиві коси заплітає;

А ти ніби недобачаєш:

Дівуєш, молишся, та спиш,

Та матер божію гнівиш

Своїм смиренієм лукавим.

Прокинься, кумо, пробудись

Та кругом себе подивись,

Начхай на ту дівочу славу

Та щирим серцем, нелукаво

Хоть раз, сердего, соблуди!

2 декабря [1860,

С.-Петербург]

«Зійшлись, побрались, поєднались…»

Зійшлись, побрались, поєднались,

Помолоділи, підросли.

Гайок, садочок розвели

Кругом хатини. І лишались,

Неначе князі. Діти грались,

Росли собі та виростали…

Дівчаток москалі украли,

А хлопців в москалі забрали,

А ми неначе розійшлись,

Неначе брались — не єднались.

5 декабря [1860,

С.-Петербург]

«Кума моя і я…»

Кума моя [226] і я

В Петрополіськім лабіринті [227]

Блукали ми — і тьма, і тьма…

«Ходімо, куме, в піраміду [228] ,

Засвітим світоч». І зайшли,

Єлей (і миро принесли.

І чепурненький жрець Ізіди [229] ,

Чорнявенький і кавалер,

Скромненько длань свою простер,

226

Кума моя — Надія Василівна Тарновська.

227

В Петрополіськім лабіринті…— тобто на вулицях Петербурга; Шевченко називає його Петрополісом.

228

Ходімо, куме в піраміду… — Тут йдеться, очевидно, про Петропавловський собор, в якому ховали російських імператорів.

229

Жрець Ізіди — єгипетський священик, служитель культу богині Ізіди.

І хор по манію лакея,

Чи то жреця: «Во Іудеї

Бисть цар Саул». Потім хор

Ревнув з Бортнянського [230] : «О скорбь,

О скорбь моя! О скорбь велика!»

[Друга половина вересня —

грудень 1860, С.-Петербург]

«Чи не покинуть нам, небого…» [231]

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

230

Бортнянський, Дмитро Степанович (1751–1825) — відомий російський композитор, народився на Україні.

231

Це останній Шевченків твір, поет писав його тяжкохворим, ледве стримуючи біль у грудях. Перша половина вірша написана 14 лютого, друга—15 лютого 1861 р. А 26 лютого (ст. ст.) вранці серце великого поета перестало битися.

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! — ходімо спать,

Ходімо в хату спочивать…

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано —

Походимо, посидимо —

На сей світ поглянем…

Поглянемо, моя доле…

Бач, який широкий,

Та високий, та веселий,

Ясний та глибокий…

Походимо ж, моя зоре…

Зійдемо на гору,

Спочинемо, а тим часом

Твої сестри-зорі,

Безвічнії, попід небом

Попливуть, засяють.

Підождемо ж, моя сестро,

Дружино святая!

Та нескверними устами

Помолимось богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.

А поки те, та се, та оне…