Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

14 сентября [1860,

С.-Петербург]

«І Архімед, і Галілей…»

І Архімед, і Галілей

Вина й не бачили. Єлей

Потік у черево чернече!

А ви, святиє предотечі,

По всьому світу розійшлись

І крихту хліба понесли

Царям убогим. Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще не зачатиє царята…

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

24

сентября [1860,

С.-Петербург]

Л. [211]

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насажу.

Посижу я і похожу

В своїй маленькій благодаті.

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

211

Л. — Ликера Полусмак. Незважаючи на розрив, викинути її з серця відразу поет не міг, адже це була його остання спроба одружитись, створити свою сім’ю, про яку він так палко мріяв. Тепер його заповітна мрія стала тільки сном, минулим, про яке він говорить з винятковою щирістю і жалем.

Веселая присниться мати,

Давнєколишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха…

Запалиш рай мій самотний.

27 сентября [1860,

С.-Петербург]

«Не нарікаю я на бога…»

Не нарікаю я на бога,

Не нарікаю ні на кого.

Я сам себе, дурний, дурю,

Та ще й співаючи. Орю

Свій переліг — убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись-то будуть. І дурю!

Себе-таки, себе самого,

А більше, бачиться, нікого?

Орися ж ти, моя ниво,

Долом та горою!

Та засійся, чорна ниво,

Волею ясною!

Орися ж ти, розвернися,

Полем розстелися!

Та посійся добрим житом,

Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,

Ниво-десятино!

Та посійся не словами,

А розумом, ниво!

Вийдуть люде жито жати…

Веселії жнива!..

Розвернися ж, розстелися ж,

Убогая ниво!!

Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Бо лучче одурить

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на бога!

5 октября [1860,

С.-Петербург]

САУЛ [212]

212

Саул — перший цар ізраїльсько-іудейського царства (XI ст, до н. е.), за біблійними легендами, прийшов до влади при підтримці пророка Самуїла. Біблійний сюжет про Саула переосмислюється Шевченком в плані гострої антисамодержавної сатири. Дехто в образі Саула бачить натяк на Миколу І.

В непробудимому Китаї,

В Єгипті темному, у нас,

І понад Індом і Євфратом

Свої ягнята і телята

На полі вольнім вольно пас

Чабан було в своєму раї.

І гадки-гадоньки не має,

Пасе, і доїть, і стриже

Свою худобу та співає…

Аж ось лихий царя несе

З законами, з мечем, з катами,

З князями, темними рабами.

Вночі підкрались, зайняли

Отари з поля; а пасущих,

І шатра їх, убогі кущі,

І все добро, дітей малих,

Сестру, жену і все взяли,

І

все розтлили, осквернили,

І, осквернених, худосилих,

Убогих серцем, завдали

В роботу-каторгу. Минали

За днями дні. Раби мовчали,

Царі лупилися, росли

І Вавілони муровали.

А маги, бонзи і жерці [213]

(Неначе наші панотці)

В храмах, в пагодах 3 годувались,

Мов кабани царям на сало

Та на ковбаси. І царі

Самі собі побудували

Храм и, кумирні, олтарі.

213

Маги, бонзи, жерці — служителі культу різних релігій.

Раби німії поклонялись.

Жидам сердешним заздро стало,

Що й невеличкого царя

І з кізяка хоч олтаря

У їх немає. Попросили

Таки старого Самуїла [214] ,

Щоб він, де хоче, там і взяв,

А дав би їм, старий, царя.

Отож премудрий прозорливець,

Поміркувавши, взяв єлей [215]

Та взяв од козлищ і свиней

Того Саула здоровила

І їм помазав во царя.

Саул, не будучи дурак,

214

Самуїл — за біблійною легендою, іудейський пророк.

215

Єлей (грецьк.) — як правило, оливкова (або взагалі рослинна) олія, що вживається для церковних потреб, зокрема, під час урочистих відправ.

Набрав гарем собі чималий

Та й заходився царювать.

Дивилися та дивувались

На новобранця чабани,

Та промовляли, що й вони

Таки не дурні. «Ач якого

Собі ми виблагали в бога

Самодержавця». А Саул

Бере і город, і аул,

Бере дівча, бере ягницю,

Будує кедрові світлиці,

Престол із золота кує,

Благоволеньє оддає

Своїм всеподданнійшим голим.

І в багряниці довгополій

Ходив по храмині, ходив,

Аж поки, лобом неширокий,

В своїм гаремі одинокий,

Саул, сердега, одурів.

Незабаром зібралась рада.

«Панове чесная громадо!

Що нам робить? Наш мудрий цар.

Самодержавець-господар,

Сердешний, одурів. Панове!

Чи нам його тепер лічить?

Чи заходиться та зробить

Царя здоровшого?» По мові,

По мудрій раді розійшлись

Смутнії пастирі.

В кедровій

В новій палаті цар не спить.

Не їсть, не п'є, не гомонить.

А мовчки долі, всемогучий,

Дере порфіру на онучі

І ніби морщить постоли,

Плете волоки, озуває,

І у кедрових стін нових

Про батькове осля питає.

То возьме скіпетр і заграє,

Мов на сопілці.

Чабани,

Веніамінові внучата [216] ,

Тельця отрокам принесли,

Щоб їм дозволено співати

У сінях царських. Заревла

Сивоборода, волохата

Рідня Саулова пузата,

Та ще й гусляра привела,

Якогось чабана Давида [217] .

216

Веніамінові внучата. — Саул походив з роду Веніаміна, молодшого сина біблійного пророка Іакова.

217

Давид — другий після Саула цар Ізраїлю.

Поделиться с друзьями: