Твори у п'яти томах. Том 2
Шрифт:
Злоначинающих спини,
У пута кутії не куй,
В склепи глибокі не муруй.
А доброзиждущим рукам
І покажи, і поможи,
Святую силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх
Постави ангели свої
І чистоту їх соблюди.
А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли.
27 мая [1860,
С.-Петербург]
«Колись-то ще, во время оно…»
Колись-то ще, во время оно,
Помпілій Нума [191]
Тихенький, кроткий государ,
Втомившись, пишучи закони,
Пішов любенько погулять
І одпочить. Та, спочивавши,
Додумать, як би то скувать
Кайдани на римлян. І, взявши
Гнучкий одноліток лози,
Каблучку заходивсь плести,
На шию б то. Коли погляне,
У холодочку під платаном
191
Помпілій Нума — другий після Ромула легендарний римський цар. Під Помпілієм Нумою Шевченко розуміє царя Олександра II, висміює його «ліберальне реформаторство».
Дівча заквітчанеє спить…
Дріадам [192] нічого робить
Перед такою красотою,
Перед богинею такою!
Сама Егерія [193] в гаю,
Кленучи доленьку свою,
Повісилась. А мудрий Нума
І на дівча, і на цвіти
Дивується собі і дума:
«Який би ретязь [194] ще сплести?»
28 мая [1860],
С.-Петербург.
192
Дріади — за греко-римською міфологією, лісові німфи, тобто другорядні богині, покровительки дерев. Вони нібито народжувались разом з деревом, жили в його листі і помирали тоді, як і дерево.
193
Егерія — німфа, що нібито була дружиною і порадницею Нуми Помпілія.
194
Ретязь — (церк. — слов.) — ланцюг.
«Тим неситим очам…»
Тим неситим очам,
Земним богам-царям,
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
І хвалебні псалми
Тим дрібненьким богам.
Роботящим умам,
Роботящим рукам
Перелоги орать,
Думать, сіять, не ждать
І посіяне жать
Роботящим рукам.
Добросердим-малим,
Тихолюбцям-святим,
Творче неба й землі!
Долгоденствіє їм
На сім світі; на тім…
Рай небесиий пошли.
Все на світі — не нам,
Все богам, тим царям!
І плуги, й кораблі,
І всі добра землі,
Моя любо!.. а нам —
Нам любов меж людьми.
31 мая [1860],
СПб.
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
В Путивлі-граді вранці-рано
Співає, плаче Ярославна,
Як та зозуленька кує,
Словами жалю додає.
«Полечу, — каже, — зигзицею [195] ,
Тією чайкою-вдовицею,
Та понад Доном полечу,
Рукав бобровий омочу
В ріці Каялі [196] . І на тілі
На княжім білім, помарнілім
Омию кров суху, отру
Глибокії, тяжкії рани…»
І квилить, плаче Ярославна
В Путивлі рано на валу:
«Вітрило-вітре мій єдиний,
Легкий, крилатий господине!
Нащо на дужому крилі
195
Зигзиця —
зозуля.196
Каяла — річка, на якій відбувся 1185 р. нещасливий для Ігоревого війська бій зі степовими кочовиками-половцями. Є різні припущення щодо того, як тепер ця річка називається (р. Кальміус, р. Макатиха тощо).
На вої любії мої,
На князя, ладо [197] моє миле,
Ти ханові метаєш стріли?
Не мало неба, і землі,
І моря синього. На морі
Гойдай насади-кораблі.
А ти, прелютий… Горе! Горе!
Моє веселіє украв,
В степу на тирсі розібгав».
Сумує, квилить, плаче рано
В Путивлі-граді Ярославна
І каже: «Дужий і старий.
Широкий Дніпре, не малий!
Пробив єси високі скали,
Текучи в землю половчана,
197
Ладо — чоловік, подружжя, дружина.
Носив єси на байдаках
На половчан, на Кобяка [198]
Дружину тую Святославлю!..
О мій Словутицю [199] преславний
Моє ти ладо принеси,
Щоб я постіль весела слала,
У море сліз не посилала,—
Сльозами моря не долить».
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі на валу на брамі.
Святеє сонечко зійшло.
І каже: «Сонце пресвятеє
На землю радість принесло
198
Кобяк — половецький хан, захоплений у полон під час походу 1183 р. об’єднаного руського війська на чолі з київським князем Святославом Всеволодовичем.
199
Словутицю (Славутичу) — син слави, один з епітетів, який поєднували з Дніпром у старослов’янській поезії.
І людям, і землі, моєї
Туги-нудьги не розвело.
Святий, огненний господине!
Спалив єси луги, степи,
Спалив і князя, і дружину.
Спали мене на самоті!
Або не грій і не світи…
Загинув ладо… Я загину!»
4 іюня [1860],
СПб.
В Путивлі-граді вранці-рано
Сумує, плаче Ярославна.
«Полечу, — рече, — зозулею,
Понад Дунаєм полечу!
Рукав бебряний омочу
В ріці Каялі.. І омию
На княжому дебелім тілі
Засохлу кров його… Отру
Глибокії на любім ладо рани»,
І плаче, плаче Ярославна
В Путивлі-городі.
Й рече:
«Вітрило-вітре, господине!
Нащо ти вієши, несеш
На легкому крилі своєму
Хиновські стріли?»
14 сентября [1860,
С.-Петербург]
«З передсвіта до вечора…»
З передсвіта до вечора,
А з вечора до досвіта
Летить стріла каленая,
Бряжчить шабля о шеломи,
Тріщать списи гартовані
В степу, в незнаємому полі,
Середи землі Половецької.
Земля чорна копитами
Поорана, поритая;
Костьми земля засіяна,
А кровію политая.
І журба-туга на тім полі
Зійшла для Руської землі.
Що гомонить отам, зичить
Удосвіта? То повертає
Той Ігор військо на пригоду
Тому буй-туру Всеволоду [200] .
200
Буй-тур Всеволод — князь курський і трубчевський, брат Ігоря, що ходив разом з ним на половців. Буй-тур — тобто завзятий, сильний і хоробрий, як дикий бик (тур).