Твоя дитинка

Поруч з ними на березi каналу стоять iншi люди i також смiються. А вона от повiрила, запалилася. Мрiяла вже кiлька днiв, як купатиметься. А що тут такого? Адже дитина - це сумiш вiри, надiї й любовi. Це зародок мрiї, яку конче потрiбно лелiяти. Бо якщо вiн не проросте, то згниє i, мов хробак, у дорослому вiцi, нищитиме вас iзсередини…

4

Вони сидiли в затишному старенькому барi. Вiн - вродливий, видний чоловiк з доглянутими руками та обличчям. З найпрекраснiшою на свiтi усмiшкою. З найпрекраснiшим на свiтi усiм. Принаймнi так вважала вона. Але усвiдомлення цього настало лише згодом. Правду кажуть: цiнуємо тiльки те, що втрачаємо…

Вiн заглядав до її веселих, усмiхнених оченят, якими вона водила туди-сюди, щоб не дай, Боже, чогось не пропустити, когось не побачити!

Вiн смiявся з цiєї дитячостi, а подумки гладив її неслухняну русяву голiвоньку…

Вiн кохав…

Власник бару про щось гучно розповiдав, кудись їх запрошував.

Вона ж водила оченятами: а чи нема тут когось, до кого можна приревнувати?

Вона вiдчувала себе з ним спокiйно тiльки тодi, коли поруч не було суперниць.

Бо жiнка будь-якого вiку пробужувала у нiй дикi ревнощi. Тодi вона кам'янiла, спiдлоба вивчаючи кожен порух його звабливих губ чи чорної брови. I в усьому бачила загрозу…

Старша офiцiантка, вся в золотi, тушi й помадi, сидiла бiля власника бару. А той дивився на неї з неприхованою нiжнiстю. Схоже, мiж ними щось таки було. Бо щойно Нiнчин супутник почав мило розмовляти з розмальованою жiнкою, як її шеф одразу надув червонi вiдвислi щоки i зовсiм недоречно ляпнув:

– У неї - троє дорослих дiтей. Старшiй - двадцять два.

«Донька майже така, як я, - подумала дiвчина.
– А мама на вигляд значно молодша за свої роки. Доглянута».

– Та менi просто цiкаве ваше життя, - вiдказав хлопець.
– Я - журналiст.

«I психолог-аматор», - подумки додала дiвчина, iронiзуючи з його улюбленої фрази.

Старий нiби заспокоївся, але втратив iнтерес до розмови.

Зате Нiнка не вгамовувалася. Ревнощi робили її злою i нестерпно впертою. Вона ставала нестерпною навiть до себе. Але вiн кохав її i таку. Вперту, вередливу, брехнющу. Яка безпричинно годинами плакала, коли починалися мiсячнi. Любив її сльози, що так рясно омивали його чоловiче «я».

Кажуть, тiльки так кохають по-справжньому. Це все одно, що любити себе. Приймати себе таким, який ти є. Бо не люблячи себе, хiба можна полюбити iншого?

Вiн себе любив i цiнував. I це було його великим плюсом.

Вони мовчки йшли додому. Чоловiк намагався помиритися, але ревнивиця затялася.

«Вередливе оленяточко», - радiючи своїм почуттям до коханої, думав вiн. А вголос сказав:

– Я сьогоднi вперше розгледiв, який у тебе гарний профiль… Якийсь незвичайний. Наче давньої кочiвницi з азiйських степiв.

– Ти хочеш сказати, що досi вважав мiй профiль, а разом iз ним i мене, бридкими? Дякую за щирiсть!
– знову знайшла привiд «визвiритися» дiвчина.

– Я хотiв би тобi дещо подарувати, - «психолог-аматор» витягнув iз потаємної кишенi малесеньку рiч.

Нiна в темрявi не могла нiчого розгледiти. Хоча видивлялася аж до болю в очах. Водночас намагалася продемонструвати, що це її зовсiм не цiкавить!

Коли вони пiдходять до лiхтаря, чоловiк кладе їй на долоньку маленький брелок зi своїм зображенням. Чомусь зеленим. Вiн - майстер вигадок.

Набурмосена Нiна сердито тицяє йому подарунок: «Не треба до мене пiдлизуватися!».

Вiн умовляє її не гнiватися, але нiчого не допомагає.

Їх примиряють тiльки нiчнi любощi - пiсля тисячi її докорiв i одного-єдиного його щасливого зiтхання: «Господи, як божевiльно кохає мене це вереднюще дiвчисько!»

Але вголос вiн цього не скаже. Вiн украй рiдко виявляє свої почуття.

1.1

Привiт жабунцю! Чекав на твого листа, але: Як там твоя нiмецька? Ферштейст ду етвас?

Сьогоднi у нас дощить. Настрiй у зими похоронний, як i в мене. Чекаю на весну, як дехто воскресiння мертвих.

Багато думаю про нашi стосунки. Про цi пiвтора року - цiкавi й болючi. Головне, щоб ми не охололи одне до одного. А ще мене лякає життя на самотi. Адже я нiколи сам не жив.

Мила моя дiвчинко! Так хочеться, щоб усе закiнчилося, як у казцi.

Твоє цвiтiння.

2.1

– А чому ти не зелена?
– спитає маленька бiлява Дебора.

Ти дуже здивуєшся. Адже з якого дива ти маєш бути зеленою?

Та брак нiмецьких слiв заважатиме прояснити ситуацiю. Тому вiдповiси фразою, завченою на тримiсячних курсах:

– Я не знаю.

– А твої батьки теж зеленi?

– Нi!
– ще бiльше округлиш очi. Але не запитуватимеш нiчого. Бо не зможеш.

Увесь час думатимеш про дивне запитання дiвчинки.

За вечерею Дебора запитає маму:

– Ма, а чому в Українi люди зеленi?

– Нi, дитинко, не зеленi. Хто тобi таке сказав?

– Нiхто. Просто я бачила в неї (показуватиме поглядом на тебе, бо незвичне для нiмцiв iм'я поки що вимовляти важко) брелок з фоткою її хлопця. А вiн у неї - зелений. А в Прiї, попередньої нашої виховательки з Iндiї, хлопець був чорний. Бо там усi - чорнi.

– Дитинко, ти, певно, неякiсну фотку бачила.

– Ма, коли я виросту, то також стану вихователькою. Я знаю, це називається «опер» («au pair»)! Це дуже класно! Це супер!
– пiдскакуватиме мала.

Батьки обмiняються поглядами. Їхнi очi свiтитимуться нiжнiстю та теплом.

Того вечора ти почуватимешся надзвичайно затишно. Уперше притулиш до себе непосидючого, як ртуть, шестирiчного Габiто.

– Як гадаєш, тобi в нас не буде важко?
– запитає тебе через кiлька днiв «гастфатер», твiй «гостьовий тато» Томас, за трьома дiтьми якого ти тепер доглядатимеш

– Важко?
– здивуєшся ти.

I подумаєш: «А що може бути важкого в тому, що я цiлими днями сиджу в своїй кiмнатi й передивляюся українськi сайти?»

– Нi. Думаю, що не важко. Навпаки - таке враження, наче в мене розпочалася вiдпустка. I триватиме цiлий рiк.

– Ого!
– щиро зрадiє Томас.
– Бо в нас були такi «опер», що вiд нас тiкали.

– Чому?
– здивуєшся.

– Нарiкали, що важко працювати. Казали, що доглядати трьох дiтей їм не пiд силу. Але з українськими дiвчатами, слава Богу, в нас поки що серйозних проблем не було.