Твоя дитинка

Ти ж мiркуватимеш про те, що цi дiти - напрочуд гарнi й добрi. Що ти таких нiколи не бачила. I знаючи їх усього три днi, вже пройнялася нiжними почуттями. Ти любитимеш їх. Оцього маленького Габiто, милу Дебору i трiшки вередливу Юдiт.

Коли ти сюди їхала, тобi здавалося, що конче потрiбно мати людей, яких зможеш любити. Щоб не вiдчувати себе в далекiй країнi самотньою. Нiби кочне потрiбно мати людину, до котрої можна пригорнутися.

Ти принесла у старому зошитi кiлька нiмецьких номерiв, щоб зателефонувати, коли буде самотньо.

Але не будеш самотньою довгими вечорами у своїй пiдвальнiй затишнiй кiмнатi. Будеш щасливою. Хоча поруч бiля тебе не буде нiкого…

3.1

– Завтра в тебе день народження, - каже за столом тато.

Вона мрiяла про ляльку Барбi або хоча б про її дешеву китайську копiю. Усього за кiлька гривень. Усього за кiлька пив. Адже вона нiколи не мала ляльок.

– Тиждень тому в мами теж був день народження. Що ти їй подарувала?

Вона пригнiчено мовчить. Можливо, про щось думає чи згадує.

– Ти їй нiчого не подарувала!

– Я спекла для неї млинець зi смородиною i пудингом. Великий млинець! Майже, як торт.

– Це - дурня! Не рахується. Тому i ми тобi не подаруємо нiчого.

Ображена дитина хотiла вийти. Хотiла пiти до своєї кiмнати, але в цьому домi нiхто не мав права вiдлучатися без батькового дозволу.

Вона думала про те, що нiчого навiть не просила вiд нього, нi на що не сподiвалася… Нi про що навiть не думала просити!

Мати, як завжди, мовчить. З неї досить власних трагедiй.

Але ж все-таки! Все-таки!

Уже в усiх дiвчат з вулицi є Барбi. Це дуже гарна лялька. У неї бiле волосся, осина талiя i довгi ноги. А ще їй можна власноруч пошити одяг.

Дiвчинка могла б погратися з Барбi у Маринки, котра живе навпроти. Але хто її пустить до сусiдки? А якщо й втече непомiтно на хвильку, то нiхто їй не дасть ту ляльку додому.

То ж майже немає сенсу, бо вона завжди хотiла, аби в її кiмнатi ще хтось спав. Тiльки не тато. I не мама. I не два старшi брати. Їй набридло боятися вночi клоуна, який часто ввижався у єдиному вiкнi. Воно було манюсiньким, найменшим у будинку, розмiром із невелику картину. А свiтло до кiмнати вмикалося аж у коридорi.

Одного разу страх примусив її поговорити з клоуном. Пiсля того витвiр власної уяви перестав бути страшним. Принаймнi йому одному можна було бодай щось розповiсти, не боячись бути висмiяною або, не приведи Боже, покараною.

– Клоуне, а коли в мене буде лялька Барбi?

– …

– Я теж хочу таку ляльку. Уже всi сусiдки її мають.

– Невже всi?

– Ну… Леська має, Анюта також. Навiть Маринка з Тарасом мають.

– А от Володька не має!

– Але ж вiн хлопець!

– А його двоюрiдна сестра також не має.

– Але вона живе не на нашiй вулицi.

Це була не проста дитяча розмова, а жахливе порiвняння себе з iншими. I коли воно завжди не на твою користь, то ти мимоволi перетворюєшся на людину-порiвняння. Котра тiльки те й робить, що шукає з ким себе можна порiвняти. Ясна рiч, не на свою користь. Бо це вже смертельна звичка. Така людина бачить образу в усьому, що її оточує.

4.1

Вони пiднiмалися на вершину, аби побачити краєвиди. В його наплечнику - плед. У неї за плечима - великий, як на юнi лiта, сексуальний досвiд. Вiн старший на тринадцять рокiв. Вона - ще студентка. Його звуть Алоїз.

(- Алоїз?
– ледь не зареготала пустунка пiд час знайомства.

I чоловiк пояснив, що колись вичитав це iм'я з улюбленої нiмецької книжки. На роботi чомусь часто, нiби смакуючи, повторював його уголос. Доки зрештою iншомовне прізвисько мiцно не зачепилося за ним).

Її звали Нiна. I в них схожi характери: впертi.

Вони не пiднiмаються навiть до середини гори. Для чого їм це, коли поруч похилилася старенька хижка, в якiй давно нiхто не живе?

Спочатку Алоїз зазирає крiзь розбиту шибку. Далi грайливо пiдкликає Нiну. I вона усмiхнено йде за ним туди, де пахне сiном, спекою i любощами.

Коханець обiймає її, мiркуючи, що саме його приваблює в цьому дiвчиську.

Адже це тiльки початок їхнiх стосункiв. Вiн ще не розгледiв у нiй свою мишку. Але вже кохає її такою, якою вона є.

Бо не можна не кохати дiвчину, котра стане колись твоїм продовженням. Не можна не любити свiй найкращий твiр.

– Колись ти вийдеш замiж i народиш дiтей… - каже замріяно чоловiк, граючи iз пасмом її неслухняного волосся.

– Коли?
– лащачись запитує вона. А в очах скачуть веселi бiсики, за якi вiн ладен багато чого вiддати.

– Не знаю… - пiддразнюючи, зiтхає спостережливий журналiст.
– Колись…

– Чому колись?
– починає сердитися вперта i самовiльна студентка.
– Я хочу вже. Я хочу тепер!

– Тепер не можна… Та й хто тебе вiзьме?
– заграє вiн, бо любить трiшки подражнити її.

– Ах так!
– не розумiє вона, що з неї кепкують.
– Гаразд. Я йду додому! А ти залишайся тут i спи в цiй хижцi зi смердючою козячою лапкою пiд сiном.

I падає, надувши губи, в його обiйми.

У долину вони спускаються аж попiд вечiр. Вiн - щасливий i усмiхнений. Вона - якась втрачена, сумна i нiби самотня.

Вечiр зустрiв їх танцями i купою незнайомого народу за довгим столом. Алоїз дивиться на веселу, i, здавалося б, щасливу Нiну, i думає, як можна так швидко змiнювати настрiй. У неї - непросте життя, але дивлячись на це смiшливе обличчя нiколи не подумаєш, що ця жiнка- вибрик буває засмученою.

«А чи, бува, не вдаваний її смiх?» - уважно вивчає вiн кутики її пiдпухлих губ.

Алоїз ще не навчився розпiзнавати, коли вона грає, коли вдає, що грає, а коли є сама собою. I чи не тому вiн так захопився нею, що не може збагнути це незрозумiле навiть для самої себе боже створiння?

– Ну що, малеча? Гайда танцювати!
– тягне вiн її за руку.

Але вона не вмiє танцювати. А зiзнатися в цьому, тим паче йому, не зможе нi за що:

– Я зараз не хочу… - кпилить вона губи.
– Iди, танцюй з тою дiвкою, на яку щойно п'ялився. Вона сподобалася тобi, еге ж?