Твоя дитинка

– Так їй i треба, - фiлософськи прорекла стара.
– Нiчого, пореве та й перестане.

I байдуже вiдвернулася.

Вона, мабуть, сама так виховувала «екзекутора».

Коли батько пiшов на роботу, новоспечена школярочка знову потягнула журнал. Тепер це вже було зробити важче. Спочатку потрiбно було знайти ключ вiд шафи, далi мiж горою паперiв вiдшукати журнали.

Тепер бунтарка вже не виносила їх на вулицю. Навiть сама не переглядала. Що там дивитися - вона вже все знала напам'ять. Просто посидiла бiля них, порозповiдала щось своєму вигаданому спiврозмовнику, усмiхнулася i поставила все на мiсце, свiдомо надiрвавши першу сторiнку.

Коли вже зачиняла шафу, в кiмнату несподiвано заскочив середнiй брат.

– Ага, знову лiзла!
– закричав вiн, давши потиличника.
– Ха-ха! Ось тепер ти вiд тата дiстанеш! Будеш ще не так верещати, як тодi. Ха- ха!

«Скаже, знаю, що скаже, - думала вона.
– Навiть не сумнiваюсь».

I було страх як лячно. Але вона знала, що робитиме це знову i знову. Чому їм, батькам, - можна, а їй - нi? Чому?! Тодi вона ще не знала…

4.5

Уперше Нiна назвала його так, коли вiн не на жарт образився.

– Скiлька можна тинятися ночами бозна-де i бозна в яких тупих компанiях!
– не вгавав Алоїз.

– Я не тиняла-а-а-а-сяяяяяяяя! Ми сидiли в Денiя вдома. В нього мама чкурнула на сесiю.

– Звiдки я можу знати, в кого ти була. А може, ти брешеш?

Вона лежить на лiжку, нервово сопучи i час вiд часу глипаючи на хлопця, аби вловити момент для примирливого поцiлунку. Але момент не наставав. Хлопець налягає на Нiну всiєю вагою i, притиснувши колiнами руки, бере в долонi її голову.

– А тепер розповiдай правду! Чуєш? Де була?

– У-у-у Денiяааааааааа! Ми пили вино.

– Ага, вино. П'ять хвилин тому вина ще не було. Стає цiкавiше.

– Пустииииииии, дурень дурний. Боляче! Аааааааааааа! Боляче, не розумiєш?
– i вона заливається крокодилячими сльозами. Такими невинними, такими чистими, що вiн вкотре думає над тим, що оце паскудне чортеня, котре отак плаче, ось так легенько висмикуючись, не може брехати. I вiн вiдпускає її руки. А вона починає розмащувати кулачками сльози по обличчю.

Ревнивець думає, чому так скажено любить Нiнку саме тодi, коли вона плаче.

Хитрунка ж пiдiймає до нього набухле вiд слiз обличчя i, мiцно притиснувшись усiм тiлом, торкається рожевими, мов рана, губами його губ. Але так легенько, так нiжно, що вiн не може не вiдповiсти на її дотик своїм чоловiчим владним цiлунком.

– Заплакана брехухо, ти - моя, чи не моя?

– Чияааа яааа ще можу буууути?

– Не кричи, сiльська дiвко, ти не в себе на обiйстi, а в квартирi, де за стiною люди живуть. Лю-ди!

– Ха-ха-ха!
– заливається смiхом вона. Та таким рясним, як нещодавнi сльози.

«Як я люблю її оцi перепади!», - думає щасливий коханець. А вона куйовдить його темне волосся.

– Мишко моя… - шепоче примирливо Алоїз.

– А ти - мiй маленький миш.

– Оленяточко, ти завжди називаєш мене моїми словечками. Придумай щось своє!

Вона довго вовтузиться, накриваючи себе пледом, поправляє подушку. Не можна ж так легко взяти й зiзнатися, що не знає, що вигадати.

– Ти мiй чупа-чупсик!
– врештi озивається Нiна.
– Бо в тебе найсолодшi на свiтi вушка i носик, i ротик, i пальчики… - перераховує вона, торкаючись до всього губами.

«Пiдлабузниця!
– думає вiн.
– Як вона вмiє робити приємно».

1.6

Привiт, моє заплакане дiвчатко!

Пам'ятаєш, як перед твоїм вiд'їздом я заснув в Оперному театрi? Як ми перепаковувалися на вокзалi? Як переплутали автобус на Кельн i бiгали з торбами, як навiженi? Навiть зараз це важко згадувати.

Я радий, що у вас сипле снiжок. А в нас навпаки - суцiльнi дощi. Я серйозно задумуюся над тим, що навiть клiмат не витримує цих людей.

Я все ще в емоцiйному шоцi вiд твого вiд'їзду. Як вийти з цього настрою? Увесь вигаслий, нiчого не хочеться. Думаю, це випробування Нiмеччиною буде корисним для нас обох. Особливо для ТЕБЕ!

Менi весь час хочеться спати. А може, просто не вистачає тебе?

Твiй розмоклий Алоїз.

P. S. Забув розповiсти, що їздив у село. Як-не-як, воно - теж наша iсторiя, до того ж невесела. Я, до речi, про це думав, коли стояв бiля славнозвiсного клубу, де ти на другому поверсi у барi так усiх шокувала своєю розпустою… А головне, що причин не було нiяких. Просто включився твiй «механiзм». Того хлопця звали Геною. Пригадуєш? Чи ти з ним потiм ще бачилася, мавпо дика?

2.6

Найменший кiлька разiв назве тебе «товстою й цицькатою росiйською бабою». Спочатку ти з цього смiятимешся. Але потiм тобi набридне, тому вирiшиш поговорити з його батьком. Той дуже здивується:

– Де вiн мiг таке почути? Вiд кого навчився?… - бiдкатиметься Томас.
– О моє бiдне дитятко, моя овечко!
– нарiкатиме вiн. I попросить тебе нiколи нiкому цього не розповiдати.

Пiсля вечерi Томас пiдiйде до тебе i знову попросить нi за яких обставин не розповiдати цього його дружинi, бо вона, бiдолашна, й так весь час ходить нервовою. А це ж її вб'є! Вона не зможе цього пережити. Адже її син так добре вихований! Майн Гот! Хто мiг його цьому навчити? Потрiбно простежити всi канали поганої iнформацiї.

– Я ж їм телевiзор дозволяю вмикати усього кiлька годин на тиждень. I то тiльки з DVD, аби бути впевненим, що мої дiточки дивляться тiльки кориснi фiльми. А Інтернетом цим малесеньким невинним дiткам взагалi можна користуватися лише пiвгодини на тиждень… О мiй iнтелiгентний синочок!…

Пiзнiше, перед вечiрньою казкою, яку батько зазвичай читає дiткам, вiн вiдкличе Гобiто. Сiвши з ним на м'який червоний шкiряний диван, скаже:

– Мiй любий синку! Я не можу повiрити в те, що ти, такий добрий i розумний хлопчик, мiг назвати нашу «au pair» «цицькатою, товстою росiйською бабою»… Невже ти це сказав?

– Так, - помовчавши, скаже малий правду. Бо дiти завжди чеснi. Завжди, коли дорослi показують їм приклад.

– Ти попросиш в неї вибачення?

– Так…

– А ще, синку, я хотiв тебе попросити, щоби ти її бiльше так не називав. Бо вона навiть не росiянка.

– А хто вона?

– Вона - українка.

– Але ж розмовляє так само, як росiяни i казахи! I, я сам чув, розумiє нашу прибиральницю!

– Так, синку, розумiє… - вiдповiсть батько, погладжуючи малого по голiвцi.
– Розумiє, бо їхнi мови схожi. Але українцi мають свою державу. Вони кращi за росiян.